Спогади ветеранів

Його життя - гідне наслідування

Середній на зріст, сивий чоловік із приємними рисами обличчя й теплими очима. Це - О. М. Бевз - колишній підпільник, солдат Великої Вітчизняної війни. Ось уже 60 років він носить у легені ворожу кулю - вічну пам'ятку про страшні роки воєнного лихоліття.

Олексій Микитович - корінний новоодесит. Народився він 27 вересня 1916 року. Після семи класів школи вступив у Сумське артилерійське училище. Закінчив навчання у 1939 році у званні офіцера. Звістка про початок віроломної війни застала молодого військового у Прибалтиці, біля кордону, в литовському містечку Укмерге. Частини 372 дивізії, де він служив, потрапили в оточення на території Калінінградської області.

- Важко передати словами все те, що випало на мою долю, - з гіркотою в голосі розповідає Олексій Микитович. - Це жах… Біля міста Себеж я потрапив у полон, де пробув дев'ять днів. Під час чергового виходу, щоб напитися води, мені з товаришем пощастило втекти. У Могильові - знову арешт. Але я вирвався з цупких рук фашистів. Неодноразово холодні очі смерті переслідували мене. Та все минулося.

Дійшовши до Дніпра, потрапив у облогу. На щастя, зміг врятуватися. Цього разу - завдяки хлопчику 8-9 років. Він привів мене до хати, де переховувалися підпільники.

О. М. Бевз приєднався до мужніх воїнів тилу. Отримав нові документи на ім'я Івана Прохоровича Левкова. До речі, тут же знайшов собі дружину - Альону Черненко.

Підпільники добре зустріли свого нового товариша. Взагалі, вони були людьми простими, добрими, справжніми патріотами рідної землі. А їхні дії - злагодженими, точними. Дістаючи інформацію про пересування ворога, відразу ж передавали її партизанам, які вже потім відповідно реагували.

Чимало випадків було в непростому житті Олексія Микитовича. Особливо йому запам'яталася історія із Зінченком. Про нього ходили різні чутки. Але найстрашніше, що він - зрадник. Одного разу цей "відступник" викликав О. М. Бевза (тоді Івана Левкова) і почав випитувати його справжнє прізвище. Навіть пістолетом розмахував. Та підпільник не зізнався. Тоді Зінченко розповів йому про перемогу над Сталінградом і дав документ. Навіть німці не затримували, коли бачили цей папірець.

Немилосердною була доля до дружини Олексія Микитовича - Альони. Вона загинула за трагічних обставин, залишивши на руках чоловіка двомісячну донечку Тамару. Послухавши поради людей, батько віддав дівчинку на виховання Марії Порфиріївні Концевій. Згодом вона стала його дружиною.

У 1944-ому О. М. Бевза вдруге призвали до Збройних сил. Він пліч-о-пліч воював з людьми різних національностей, визволяючи Вітчизну.

Не забув ветеран про події під містом Цеханув, що у Східній Прусії. Війська готувалися до наступу. У розпорядженні офіцера було дві гармати. Але німці вдалися до хитрощів - підняли білі прапори, тим самим підводячи супротивника під вогонь. Проте воїни не розгубилися, та й допомога не забарилася.

В одному з боїв О. М. Бевз потрапив під завали. На той час зв'язок із рідними він не підтримував. Тому на їх запит прийшла звістка про смерть солдата. Цей пожовклий папірець зберігається в їхній сім'ї і зараз.

Під час визволення східно-пруських земель Олексія Микитовича було поранено в плече з проникненням у легеню. Закривавленого, його доставили в шпиталь. Лікар вирішив не оперувати пацієнта, побоюючись за життя бійця. Так і залишилася куля…

Потім, разом з іншими хворими, відважний офіцер прибув у Горьківську область, де зустрів День Перемоги.

За свої подвиги О. М. Бевз отримав заслужені нагороди. Це - ордени Вітчизняної війни І ступеня і "За мужність", медаль "За відвагу" та ювілейні нагороди.

Після демобілізації Олексій Микитович знайшов у Білорусії дружину і доньку, яких у 1946 році привіз у рідну Нову Одесу.

Не дивлячись на стан здоров'я, О. М. Бевз працював спочатку комбайнером на МТС, потім на маслозаводі. А в 1955 році, як інвалід Великої Вітчизняної війни ІІ групи, пішов на пенсію.

З вірною подругою життя, Марією Порфиріївною, разом виростили, крім доньки Тамари, сина Валентина. Зараз мають трьох онуків і четверо правнуків. Про них вони можуть розповідати годинами. При цьому їх очі аж сяють душевною радістю та теплом.

- Важко згадувати минулі воєнні роки, - закінчує свою розповідь О. М. Бевз. - Війна - це смерть, жах, руїни. Тож нехай ніхто не зазнає цього горя, а живуть всі у мирі й злагоді.

З. ВИДАШЕНКО

Крізь роки і буревії

Є люди, які своїм яскравим сяйвом освітлюють небосхил, зігрівають своїм теплом тих, хто поруч, запалюють іскри добра на життєвому шляху. Ця розповідь саме про такого скромного і порядного нашого земляка Василя Григоровича ТОЛМАЧА. Нелегкою була його доля, адже довелося пройти крізь важкі випробування Великої Вітчизняної війни - вогонь і смерть, голод і розруху.

Народився Василь Григорович у Новій Одесі 14 січня 1915 року у великій родині, де виховувалося десять дітей. На сьогодні в живих залишився лише його наймолодший брат - Олександр Григорович. Він - кадровий офіцер, полковник у відставці, учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни. Зараз проживає в місті Харкові.

Хоч спливло вже багато років від тих далеких часів, та пам'ять не зраджує В. Г. Толмача й нагадує про минуле.

Його дитинство припало на голодні 1921-1922 роки. Тоді була страшна засуха, неврожай. Щоб якось прогодувати велику сім'ю, батьки підводою возили в інші області все, що було в господарстві, де міняли на продукти. Так родина і пережила ті страшні часи.

Василь Григорович часто повертається в думках у початкову школу, дорожить спогадами про дружбу з Миколою та Філею Драгомарецькими, Степаном та Іваном Бурланами, Андрієм Кіріченком, Пантелеймоном Гришиним.

В 1931 році хлопець закінчив Новоодеське ФЗО за спеціальністю токаря і отримав направлення на керамічний завод ім. Н. К. Крупської в м. Слов'янськ, що на Донбасі. Тут юнак пропрацював до 1933 року.

В цей час у країні розпочалося освоєння нових територій та будівництво міст в Сибіру та на Далекому Сході. Піддавшись романтиці й молодецькому запалу, завербувався туди й Василь. Він разом із іншими зводив Комсомольськ-на-Амурі.

Звідти, у 1936 році, юнака призвали в армію, на Тихоокеанський флот. Служба почалася в школі морського навчання у Владивостоці. Шість місяців курсант ніс вахту на катерах, охороняючи кордони Вітчизни. Пізніше, отримавши спеціальність моториста і звання сержанта, він був направлений в управління тилу Тихоокеанського флоту - водієм.

Після демобілізації Василь Григорович залишився на Далекому Сході, де почали накопичувати техніку й війська. Обстановка в світі була тривожною: на сході країну в напрузі тримала Японія, а на заході Гітлер диктував свою волю цілому континенту. Це був початок Другої світової війни.

У 1942 році терміново формується 380-ий окремий батальйон морської піхоти Тихоокеанського флоту, куди був зарахований і старшина В. Г. Толмач. Через два тижні військовий підрозділ розмістився у м. Горький. Йшло перегрупування: частину батальйону відправили на оборону Москви, а іншу - під Сталінград.

- Неможливо передати словами, наскільки складним був шлях до лінії фронту, - пригадує ветеран. - Десять днів нічного пересування по лютому морозу, без техніки і майже впроголодь були дуже виснажливими.

Та ось, нарешті, Сталінград. Там битва йшла не на життя, а на смерть. Бої точилися важкі й кровопролитні. Ворог шалено наступав і скажено оборонявся, всіма силами намагаючись вирватися із "сталінградського котла". Молоде підкріплення моряків-піхотинців кинули на допомогу дивізії НКВС, яка вже захлиналася під натиском німецької авіації. Наше відділення, ніби великою хвилею, накрило землею, змішаною зі снігом і кров'ю. Здавалося, що земля пливе з-під ніг, а день перетворився в ніч…

У цьому жахливому бою Василь Григорович отримав поранення в голову. Його, без свідомості, переправили в госпіталь.

Тільки пізніше, в кінці війни, випадково зустрівшись із кореспондентом, з яким познайомився під Сталінградом, дізнався, що в ті січневі дні вижили одиниці...

Після одужання наш земляк був направлений до Волзької флотилії, де воював командиром відділення катера до літа 1943 року.

- Нашим завданням було не допустити мінування фарватеру р. Волги з повітря, - розповідає В. Г. Толмач. - Адже вона була головною артерією, якою переправляли пальне, продукти, техніку, людей.

У 1944 році Волзька флотилія була переведена в Дунайську. Свої катери танками на колодах сухопутно переправили до м. Калача, що на Дону. Василя Григоровича призначили водієм в морський екіпаж центральної бази Наркомфлоту в Москву. Тут наш земляк і зустрів закінчення війни. Він на все життя запам'ятав парад Перемоги 9 травня 1945 року в столиці.

Бойовий шлях В. Г. Толмача був нелегкий і довгий. У тій важкій битві він вистояв і переміг - разом із усім нашим народом. Колишній солдат подолав не одну висоту і переконаний, що вони є не лише географічні, а й моральні, котрі не підкорити жодному ворогові.

Спогади сивочолого ветерана про воєнне лихоліття є безцінним матеріалом для написання книг. Адже це - сотні імен однополчан та бойових друзів, тисячі кілометрів фронтових доріг, втрата близьких, радість перемог, численні зустрічі й розлуки. Василь Григорович пригадує будівлю, де був захоплений генерал Паулюс. Йому пощастило бачити знаменитих артистів - Шульженко, Русланову, Утьосова, Лемешева, Козловського, відомих маршалів.

Після закінчення війни у Василя Григоровича була можливість залишитися в Москві, проте туга за рідними місцями не покидала його. І ось через дев'ять років, восени 1945, В. Г. Толмач повернувся в Нову Одесу. На батьківську землю він ступав переможцем, з нагородами "За оборону Сталінграда", "За відвагу" та "За бойові заслуги".

Олена ФОКША.

Нелегкий шлях солдата

Все більше років відділяє нас від жахливих подій Великої Вітчизняної війни, яка зненацька увірвавшись у мирне буття, наклала темну печатку на людські долі, принесла неймовірні страждання та численні випробування. Наш земляк М. О. Гайдук - один із тих, хто не зі слів знає про цю страхітливу сторінку в історії людства, бо він - солдат Другої світової.

Микола Олексійович народився в с. Піски у 1922 році в сім'ї рибалки. У цьому селі, на мальовничих берегах Південного Бугу, пройшли його дитинство та юність, тут він закінчив дев'ятирічку, мріяв про майбутнє. Проте війна перекреслила всі плани і сподівання.

- Нас, молодих, відданих своїй Батьківщині, почали залучати на будівництво окопів і бліндажів, - згадує Микола Олексійович. - Німці швидко наближалися, періодично обстрілюючи з літаків місця, де проводилися роботи на оборонних об'єктах.

Десь у жовтні 1941 року в Піски приїхав воєнком із Нової Одеси з наказом, щоб всі повнолітні чоловіки з'явилися у військкомат. З впевненістю, що ми нарешті потрапимо в діючу армію, ми вирушили до райцентру. По дорозі бачили, як німецькі літаки з ввімкненими сиренами обстрілювали й бомбили Нову Одесу. До вказаного місця, на щастя, дібралися без жертв. Але з працівників там нікого не застали. Помітили лише об'яву про явку у райвійськкомат, який знаходився на той момент у с. Кандибине. Наступного дня я з односельцями прибув у цей населений пункт. Проте в селі вже був ворог. Пригнічені ми повернулися додому. Через деякий час фашисти увійшли і в Піски. Почалися жахливі роки окупації.

Після звільнення нашого села я пішов на фронт рядовим, пізніше був призначений командиром відділення. З боями пройшов сотні кілометрів. Звільняв Україну, Угорщину, Чехословаччину. Був поранений. Після одужання отримав призначення до штабу 20-го окремого батальйону. Потім вже воював на території Німеччини.

Нелегкими були бої в районі Берліна. Місто було близько, але наші частини обхідним маневром рушили до річки Ельби, де в 20-х числах квітня 1945 року зустрілися з союзниками. Ця зустріч була хвилюючою, радісною. Всі плакали, обіймалися, обмінювалися пам'ятними подарунками.

Проте німці чинили ще шалений опір і не віддавали Берлін. Нашу частину перекинули в саме пекло баталій. То були страшні, жорстокі, кровопролитні бої. Все навкруги горіло, земля дрижала від залпів тисяч гармат та вибухів бомб. Я не вірив, що вийду звідти живий. Побачив поруч Бранденбурзькі ворота і подумки благав: "Ще трішечки..." І ось, нарешті, майже півмільйонна армія відбірних військ СС здалася, а зруйнований і переможений Берлін капітулював!

Після перемоги Микола Олексійович продовжив службу при штабі полку до березня 1946 року. З фронтових доріг солдат повернувся героєм, з бойовими нагородами: орденами Жукова та Вітчизняної війни, медалями „За отвагу", „За победу над Германией" та ін.

О. ОЗЕРЯНСЬКИЙ

Подвиг в ім'я нащадків

Майже 60 років минуло відтоді, як відійшла в небуття найстрахітливіша війна минулого століття. Але для колишнього солдата Другої світової Петра Юхимовича Бабалича вона й сьогодні нагадує про себе старими пораненнями, спогадами, страшними снами. Часто ветеран подумки прокручує своє життя довжиною в дев'ять десятиліть. Всього було на його віку: хорошого й не дуже. Багато фрагментів зберігаються в пам'яті, а дещо й стерлося назавжди.

Народився Петро Юхимович в с. Кіровка Новоодеського району 10 березня 1915 року. Він - із великої трудової сім'ї, один із тринадцяти дітей. Батьки всіх своїх синів і дочок, перш за все, привчали до праці, виховували чесними і порядними. Закінчивши чотири класи школи, хлопець із 12-ти років трудився в колгоспі на різних роботах. У 1936 р. юнака призвали в армію. Три роки він служив у Збройних силах. Але повернення додому не було тривалим, оскільки зразу ж потрапив на фінську війну. У 1941 році Петро Юхимович демобілізувався. І ось, нарешті, солдат вдома, з сім'єю. Мріяв, що змінить зброю на хліборобську працю. Але війна по-своєму завернула стежки-доріжки.

З перших і до останніх днів ворожої навали Петро Юхимович боронив рідну країну від фашизму, гордо ніс визвольну місію на інші землі. Він свято шанував солдатську взаємовиручку, дружбу, відвагу, ніколи не ховався за спинами однополчан. Про героїзм і мужність колишнього воїна свідчить той факт, що його, рядового бійця 20-ої окремої моторизованої бригади, за військові операції у боях під Сталінградом удостоєно офіцерського звання та призначено командиром взводу автоматників.

Ветеран пригадує, як докорінно змінився хід війни після того, як було зламано опір ворога під Сталінградом. Бої йшли нелегкі, жорстокі. Проте фашисти відступали. Наші війська впевнено просувалися на захід, визволяючи все нові й нові населені пункти, крок за кроком наближаючи жадану перемогу.

Продовжуючи свій бойовий шлях, Петро Юхимович дійшов до Німеччини у складі 71-ої стрілецької дивізії. Двічі солдат був вимушений на деякий час вийти зі строю. Вперше - через поранення в ногу, а вдруге - тяжка контузія стала причиною його тривалого лікування. Там же, в госпіталі, він зустрів радісну звістку про перемогу.

Олена ФОКША

Славний ювілей

Цими днями відзначає своє 80-річчя шанована людина - Олександр Кирилович Дудєв.

Народився він тут, у Новій Одесі, в багатодітній сім'ї.

Чимало випробувань випало на долю його покоління. О. К. Дудєв - один з небагатьох, хто вижив у сумнозвісних катакомбах. В першій половині 1944 року був призваний до лав Радянської Армії.

Брав участь у бойових діях на Львівсько-Сандомирському плацдармі, закінчив війну під містом Данціг. За врятування мінометного розрахунку був нагороджений медаллю "За відвагу".

Після демобілізації в кінці 50-х років Олександр Кирилович повертається додому, де працює в райкомі комсомолу, потім інструктором райкому партії.

Нині Олександр Кирилович на заслуженому відпочинку, має за плечима 46 років трудового стажу.

За ратні і трудові подвиги О. К. Дудєв нагороджений орденами Вітчизняної війни та "За мужність", 14 медалями.

В. НІКОЛАЄНКО.

Тих днів не змовкне слава

Грізним випало літо 1942 року. Фашисти захопили Україну, дійшли до Дону і Волги, рвалися на багатий нафтою Кавказ, мали намір захопити хлібну Кубань.

23 серпня гітлерівські війська прорвалися до Волги. Розпочався штурм Сталінграда. З 17 липня по 18 листопада 1942 року радянські війська стримували навалу гітлерівців. У місті бої йшли за кожну вулицю, за кожен дім. Двори і площі були густо засіяні кулями і осколками, политі кров'ю. Усьому світу став відомим дім сержанта Павлова, який він з 24 бійцями відбив у фашистів і протягом 58 діб обороняв від ворога.

Під час запеклих оборонних боїв противник був знекровлений. 19 листопада Радянська Армія перейшла в наступ. 330-тисячна гітлерівська армія разом з італійськими та румунськими союзними арміями була оточена і розгромлена, а командуючий генерал-фельдмаршал Паулюс здався в полон. 2 лютого 1943 року цілковитою перемогою радянських військ завершилася одна з найтяжчих битв Великої Вітчизняної війни, яка тривала 200 днів. Відбувся корінний перелом у ході не тільки Вітчизняної, але і всієї Другої світової війни.

Фашисти втратили під Сталінградом близько 1,5 млн. чоловік - четверту частину своїх сил, задіяних на фронті.

На честь героїчного подвигу сталінградців 22 грудня 1942 року засновано медаль "За оборону Сталінграда", якою нагороджено 707 тисяч учасників битви.

8 травня 1965 року Волгограду (колишньому Сталінграду) присвоєно звання "Місто-герой". У 1943 році великий український поет Микола Бажан писав:

Як непохитні витязі війни

В огні, в диму, в сталевій веремії

Стоять сини великої Росії

І України милої сини,

Казах, таджик, вірмен, білорус…

Стоять, як мур під рідним Сталінградом…

Згадують учасники Сталінградської битви, які проживають на Новоодещині.

УХМАНОВСЬКИЙ Яків Григорович - колишній командир відділення автоматників:

- Ми знаходились на лівому фланзі оборонного рубежу. Запам'ятався день 19 листопада 1942 року, коли почався наступ на оточене гітлерівське угруповання. О 6-й год. ранку з тисяч гармат (на кожному кілометрі до 500 гармат) почалась артпідготовка, а потім пролунав залп "катюш" і війська пішли в атаку. Наша дивізія складалась із курсантів військових училищ, і було нам по 18 років. Ніхто не хотів умирати, та про смерть і не думали. Було бажання знищити ворога, перемогти. Більше половини нашого полку залишилось лежати на сталінградській землі. Я був поранений у руку, майже 100 кілометрів пішки добирався до госпіталю.

ПЕРВУШОВА Марія Петрівна - зв'язківець:

- Запам'яталася переправа через Волгу. З палаючого міста на протилежний берег ми переправляли мирних жителів, поранених, дітей паромом. І кожен раз не знали, чи допливемо. Німець вичікував, поки паром дійде до середини ріки, а потім зверху починав стріляти. На моїх очах розбомбили паром, на якому переправляли дітей із дитячих будинків. Усі загинули. Вода стала червоною від крові.

Під Сталінградом зайшли в село, яке було спалене німцями. Хотіли напитися води. Підійшли до криниці, а вона забита мертвими тілами. На ланцюгу висить мертва дитина.

Страху на війні в мене не було, була ненависть до фашистів.

ЧЕРНЯВСЬКИЙ Василь Григорович - командир мінометної гармати "катюша":

- Так трапилось, що на фронт я призивався з Сталінграда, де працював на тракторному (потім - танковому) заводі. В листопаді цього ж року, пройшовши бойовий шлях від Москви, Брянська зі своєю рідною "катюшею", брав участь у Сталінградській битві. Уже на початку листопада наш полк, в якому було 16 "катюш", зайняв позицію під горою біля міста Сталінграда. Був даний наказ стріляти по передовій лінії ворога. Після нашого залпу, яким було знищено фашистів, пішла піхота. Вона майже не зустрічала на своєму шляху опору. Ми ж після цього зразу передислокувалися в інше місце. Це була військова тактика - і щоб німці нас не накрили, і в інших місцях чекали нашу "царицю" війни - "катюшу".

Зі своєю "катюшею" я брав участь у боях за Сталінград у складі військ Воронезького, Степового, Південного, Донського, Південно-Західного фронтів.

БОРУШКО Іван Іванович - гвардії єфрейтор протитанкових гармат:

- У боях за Сталінград я був задіяний з 22 жовтня 1942 року. Був сильний мороз, ми грілися біля вогнища, ночами не спали, весь час були в бою. Ворог направив на нас декілька десятків танків, які нам вдалося знищити, а частина повернула назад. У гармат були гарячі стволи від стрільби. За цей бій нашому полку присвоїли звання гвардійського. Нам дали теплий одяг і нагородили нас медаллю "За оборону Сталінграда".

ВІДМЕНКО Марія Олексіївна - сандружинниця 467 санітарного батальйону:

- Я знаходилась у Сталінграді з серпня по грудень 1942 року. Ми підбирали поранених на привокзальній площі, виносили їх з поля бою, потім із залізничного вокзалу санітарним потягом відправляли до госпіталю. Рятували не тільки військових, а й мирних жителів. Серед них було багато евакуйованих з України. Зустріла і своїх земляків з Новоодещини. Було дуже важко, бачили смерть, страждання і було одне бажання - надати допомогу, врятувати людині життя. Про себе, про те, що й мене можуть поранити, вбити - не думалось. Було мені на той час шістнадцять з половиною років.

Марія Олексіївна нагороджена медаллю "За оборону Сталінграда".

КАЗАКУЦ Леонід Юхимович - сержант, помічник командира взводу першого піхотного батальйону:

- Наш батальйон знаходився в районі тракторного заводу. Ми рили траншеї, обладнували амбразури. Вдень і вночі все гриміло від вибухів, ворог рвався до Волги. Завод був повністю знищений. Бої велися за кожен метр землі. Багато моїх фронтових побратимів загинуло на сталінградській землі. Я чудом залишився живий.

ВОЛЕНЮК Василь Аврамович - єфрейтор міносаперної частини:

- Наша частина знаходилась на протилежному березі Волги. Ми охороняли і супроводжували "катюші". Будували дерев'яний міст через Волгу. Німці весь час вели вогонь по нас. На наших очах гинули молоді хлопці. Дуже важко про це згадувати.

Василь Аврамович нагороджений медаллю "За оборону Сталінграда".

ІПАТЕНКО Ілля Васильович - сержант:

- Інженерна бригада, в якій я ніс службу, займалася переправою людей, худоби та військової техніки через Волгу. Солдати працювали і вдень, і вночі, під постійним обстрілом. Горіло все навкруги: земля, вода, розбомблені пароплави, а ми знов і знов споруджували мости, наводили переправи.

ТОЛМАЧ Василь Григорович - старшина 380-ого окремого батальйону морської піхоти:

- Битва йшла не на життя, а на смерть. Ворог шалено наступав і скажено оборонявся, намагаючись вирватися із "сталінградського котла". Нас кинули на допомогу дивізії НКВС, яка вже захлиналася під натиском авіації німців. Наше відділення, ніби великою хвилею, накрило землею, змішаною зі снігом і кров'ю. Здавалося, що земля пливе

з-під ніг, а день перетворився в ніч.

У цьому жахливому бою Василь Григорович отримав поранення в голову. Він був направлений у госпіталь. Пізніше, вже в кінці війни, дізнався, що в тому бою з його частини залишилися живими одиниці.

Учасниками Сталінградської битви є також Коваленко Костянтин Герасимович, Лисенко Леонід Іванович, Зінченко Юхим Лук'янович, Міріченко Ілля Сергійович, Бабалич Петро Юхимович, Калинко Тихін Григорович, Радом Іван Іванович.

Це лише декілька епізодів з тієї страшної кровопролитної війни, дорогами якої пройшли наші сивочолі ветерани. А були вони на той час зовсім молоді (найстарішому з учасників Сталінградської битви, наших земляків, Зінченку Юхиму Лук'яновичу було 30, наймолодшій - Відменко (Жуєнко) Марії Олексіївні - шістнадцять з половиною). І їм, молодим, так хотілося жити, любити, бути щасливими.

Багато з них не дійшли до світлого Дня Перемоги, багатьох забрала смерть через хвороби, незалічені рани. Але живуть серед нас ветерани Великої Вітчизняної. Низький уклін Вам, наші дорогі, за Ваш ратний подвиг. Нехай теплою і опікуваною буде Ваша старість. Хай хвороби і негаразди обходять Ваші домівки.

О. БАЙБАРАК

ДОРОГА ДО ПЕРЕМОГИ

У кожного фронтовика до великої, єдиної Перемоги була своя дорога. Для Григорія Самолюка вона почалася в березневі дні 1944 року. Коли наші війська вигнали ворога з рідної чаусівської землі, йому виповнилося дев'ятнадцять. Призвали в діючу армію. Воював у 260 стрілецькому полку 95-ої гвардійської дивізії Першого Українського фронту.

Найбільше запам'яталися Григорію Єфремовичу бої на Сандомирському плацдармі. Холодний січень 1945 року. Отримали наказ форсувати річку Вісла. Човнів не вистачало, тому власними силами бійці майстрували плоти, на яких долали швидкоплинну течію. Зайняли оборону, та відразу ж полк отримав наказ наступати на ворожі позиції. Здригалася земля, горіло все навкруги. Ворог чіплявся за кожен метр землі, чинив шалений опір. Кожен новий рубіж діставався дорогою ціною.

Тяжке поранення отримав у цьому бою Григорій Самолюк - підірвався на міні. Лікування в госпіталі і знову фронтові дороги. Повернувся у свою ж військову частину. Відважний воїн нагороджений орденами Червоної Зірки та "За відвагу", багатьма медалями.

Травень 1945-го зустрів у Дрездені. Але день Перемоги не став для молодого бійця днем демобілізації. Довелося ще служити в армії. Там і суджену свою зустрів, з нею повернувся в рідне село. Прожили з Вірою Василівною в парі 55 років. Обоє працювали в колгоспі. Григорій Єфремович - механізатор, тож присвятив хліборобській справі все своє життя: орав, сіяв, збирав урожай, бо ж "Не той хліб, що в полі, а той, що в коморі".

Двох синів і доньку виростило подружжя Самолюків, мають 6 онуків і 5 правнуків. Старший син Володимир живе в Первомайську, а Микола і Валя з сім'ями - в Тирасполі. Але в батьківську хату злітаються, мов птахи навесні, коли відзначають якусь важливу дату, на свята та й просто, щоб провідати рідних неньку і батька. Тоді повниться вона дитячими голосами, веселим сміхом. Хай же більше буде таких щасливих днів у вашому житті, Григорію Єфремовичу і Віро Василівно!

Б. ЯРМУЛЬСЬКИЙ

З КУЛЕМЕТОМ - ДО БЕРЛІНА

Закінчивши у 1941 році семирічку, Михайло Шевченко, як багато його ровесників, мріяв здобути спеціальність і мирно трудитися на рідній землі. Але всі плани відразу ж перекреслила війна. На фронт мобілізували тих, на кому тримався місцевий колгосп ім. Лисенка у Романовій Балці. Селянська праця потребувала рук, тож пішов у колгосп і Михайло - на різні роботи. Під час окупації села румунами все трималось на жіночих руках та незміцнілих плечах, таких, як він, підлітків. З нетерпінням чекали повернення своїх.

Березень 1944 року приніс визволення, і разом з тим "одягнув у шинелі" юнаків, що досягли призовного віку. Михайло Шевченко також був призваний польовим військкоматом. Спочатку - навчання в школі молодих командирів у місті Шуя Іванівської області. Після трьох місяців підготовки у званні молодшого сержанта потрапив у 19-ту мехбригаду Першої танкової армії Білоруського фронту. Був командиром відділення станкового кулемета.

Перше хрещення боєм отримав під Любліном, у Польщі. Потім з боями дійшли до Вісли, форсували її. Просувалися далі, за захід, визволяючи міста і села. Перша нагорода молодого бійця - за визволення Варшави. Коли перетнули німецький кордон, то, здавалося, що до переможного кінця війни - рукою подати. Тяжкі кровопролитні бої не зупиняли, просувалися впевнено вперед, дійшли до річки Одер. Майже місяць були в обороні. І знову - Польща. Отримали наказ передислокуватися для ліквідації гітлерівського угруповання в так званому Гданському "коридорі". Там вперше був поранений. Після лікування знову потрапив у свою військову частину. У армійській книжці з'явився запис про чергову нагороду - медаль "За відвагу".

Долаючи масові укріплення, з важкими боями дійшли до річки Шпреє, форсували її. Шлях проліг на Берлін. Станковий кулемет Михайла працював безвідмовно, наближаючи кінець тій жорстокій війні. Під час штурму Берліна отримав друге осколочне поранення в ногу. Був доставлений у госпіталь, де і зустрів День Перемоги. Довгих чотири місяці тривало лікування. А потім знову служба... Спочатку Пірновська комендатура, де був командиром відділення куле-метного взводу, а згодом - Дрезденська комендатура, де ніс військову службу в роті охорони складів паливно-мастильних матеріалів. Медаль "За взяття Берліна" отримав тільки 13 червня 1947 року.

Додому повернувся М. Шевченко у 1950 році. Було це 1 листопада. Довгих п'ять з половиною років розлуки минули. Зустрів свою суджену. В 1951 році уже й побралися з Ніною, яка подарувала йому трьох доньок - Ларису, Людмилу і Зінаїду. Все життя трудилися в колгоспі у рідній Романовій Балці.

Л. ФЕДОРОВА

ЗВИЧАЙНИМ ХЛОПЦЕМ БУВ...

Напередодні приходу 80-ї весни у Федора Онисимовича Абрамова пробігають перед очима спогади-картини його життя. Найдинамічніший період - це місяці, дні й години війни. Час, коли звичайний хлопець був відважним партизаном-підпільником, затим знедоленим каторжником концтабору, а далі відважним месником у ролі командира взводу зенітного батальйону Першого Українського фронту.

До Первомайська сім'я Абрамових переїхала зі станції Колосівка Веселинівського району. Оскільки дитинство Федька пройшло на залізниці, то після закінчення семи класів школи № 3 він пішов працювати у депо станції Голта.

3-го серпня 1941 року гітлерівські війська вдерлися у місто. Силою зброї окупанти насаджували свій кривавий режим, запровадили тяжку трудову повинність. Незважаючи на те, що .залізницю захопили вороги, Федір вирішив продовжувати працювати, щоб заподіяти шкоди окупантам. У нього, як і в товаришів по роботі, було єдине прагнення - боротися з ненависними фашистами до останнього подиху. Вони зволікали ремонт паровозів, навмисне допускали брак. Навесні 1942-го року залізничник О.П. Аркуша організував підпільну групу з цих хлопців, щоб диверсії проводити цілеспрямовано, не завдаючи шкоди населенню. Вони пускали під укіс потяги, псували й руйнували залізничні колії на дистанції "Первомайськ - Кам'яний Міст", затримуючи цим рух. Підпільники також друкували на машинці антифашистські листівки, зведення Радянського інформбюро, відозви і звернення до населення, які закликали до непримиренної боротьби з ворогом. Ці листівки розклеювалися на вагонах, передавалися кримківським партизанам. Підпільники також викрадали зброю з німецьких ешелонів.

За доносом зрадника, 17 лютого 1943 р. членів групи було заарештовано. Федора Абрамова та його товаришів Сашка Зайцева та Шуру Стародуба майже місяць тримали на допитах у Первомайську, потім перевезли до Тирасполя, де гітлерівський суд виніс вирок-довічна каторга. Йому ніколи не забути тієї голодної зими, лютої, темної, виснажливої непосильної праці, жорстоких артобстрілів, жах авіанальотів, коли німецькі полонені з надією дивилися у небо. І дочекалися: радянські війська принесли довгождане визволення. Після перевірки спеціальних органів Федір Абрамов був зарахований у зенітну дивізію Першого Українського фронту.

Бойовий шлях відважного зенітника проліг від Тирасполя до озера Балатон. Він брав участь у боях за визволення Кишинева, бухареста, Будапешта, Братислави. На Дунаї, в Угорщині Федір Абрамов дізнався про Велику Перемогу. Та попереду були ще 5 років служби в армії в містах Рівне і Запоріжжя. Після демобілізації приїхав до Первомайська. Працював токарем на заводі ім. 25 Жовтня, потім, аж до пенсії-- водієм-машиністом на гранітному кар'єрі. Саме ці підприємства у післявоєнні роки значно розширили випуск валової продукції І зробили чималий внесок у відбудову народного господарства країни.

Н. ЗАМЧАК

КАВАЛЕР ДВОХ ОРДЕНІВ СЛАВИ

У 1940 році молодий залізничник Сергій Дудник одержав направлення на роботу до міста Львова. Недовгою була його мирна праця, бо вже через рік довелося стати свідком початку війни. Як згадує тепер Сергій Якимович, вдосвіта, 22 червня 1941 року, прогриміли перші вибухи побіля ріки Прут, по якій проходив кордон між СРСР і Угорщиною. Відступав разом з військовими, потрапив в оточення, але зумів вирватися з нього і повернутися у рідну Грушівку.

Коли ж Первомайщина була визволена, у березні 1944 року, Сергія Дудника мобілізували. Потрапив він до саперного батальйону. Дійшов до Яс, де знову потрапив в оточення разом зі своїми 25 однополчанами. І знову доля пощадила солдата - з оточення вибрався, і ще успішно воював до кінця війни. Про це свідчать його бойові нагороди, найціннішими з яких є орден Слави III ступеня і орден Слави II ступеня, який він одержав аж через 42 роки після Перемоги. Як кажуть, нагорода таки знайшла героя.

Л. ХМЕЛЬНИЦЬКА

КРИЛА ВІТЧИЗНИ

Політичні й воєнні події на світовій арені в 30-40-х роках 20 століття розгорталися так, що дихання Другої світової війни відчувалося людством в багатьох куточках земної кулі. Імперіалізм по-хижацьки почав здійснювати свої примарні плани по розподілу володінь. Особливо задавала тон у цьому фашистська Німеччина в Європі. В такій ситуації керівництво країни вживало застережні заходи по забезпеченню оборони держави.

Одним з таких кроків стало формування на Первомайщині окремої спеціалізованої авіаційної школи. Це стало першою кузнею кадрів пілотів у місті Первомайську. Вона називалася окремою навчальною авіаескадрильєю № 16. Створена наприкінці 1940-го, школа почала діяти в 1941-му. Набір курсантів проводився двома потоками, в основному з ближніх сіл. У своєму складі авіашкола нараховувала 250 чоловік, в тому числі 150 курсантів.

Навчання здійснювалося на літаках У-2 (По-2). Очолював 16-у авіаескадрилью капітан Лубенський, начальником штабу був Тимошенко, а комісаром Новицький. Теоретичні заняття проводилися в приміщенні Підгур'ївської МТС на Богополі, потім - на аеродромі залізничної станції Підгородна, де розмістилася школа літнім табором. Тут посилено проводилося теоретичне і практичне засвоєння льотної справи. Командування авіаескадрильї мало військові звання, весь склад діяв за статутом несення військової служби.

Разом зі своїми односельчанами М Є. Томашевським і Д.К. Стороженком я був зарахований до складу авіашколи курсантом. Пам'ятаю в хронологічному порядку все, що відбувалося на початку Великої Вітчизняної війни.

Наприкінці травня 1941-го на аеродром ст. Підгородна було завезено велику кількість бойових авіабомб різного калібру і призначення. Ми, курсанти, розвантажували і штабелювали їх на околиці аеродромного майданчика Перед цим до нас залетів невідомий тримоторний літак італійського виробництва. На ньому приземлився югославський екіпаж, який, зійшовши на землю, кинув зброю, підняв руки і здався нашій владі

30 травня 1941 року вночі по тривозі було піднято весь склад школи і відправлено на запасний аеродром села Генове для подальшого засвоєння льотної практики. Курсанти знаходилися на казарменому стані і дотримувалися суворої дисципліни. Тут ми закінчили програму наземної підготовки й приступили до освоєння льотної справи безпосередньо на літаку.

22 червня комісар Новицький повідомив, що гітлерівська Німеччина віроломно напала на нашу країну. Льотна практика трохи ускладнилася. Як повідомляло Радянське Інформбюро: "24 червня весь день йшли бої - затяжні, запеклі, прикордонні. Радянські війська, наносячи удари по ворогові, під натиском переважаючих сил, відходили на схід. Наші бомбардувальники тричі бомбили Констанцу, Сулим, Плоєшти". Курсантський караул виявив перед ранком іноземний літак з хрестами на крилах, який пролітав дуже низько. Це був фашистський стерв'ятник, який здійснював розвідувальний політ на нашій території. Цього дня на наш широкий запасний аеродром прибув командир первомайської бригади протиповітряної оборони полковник Іван Никифорович Марченко і оголосив, що курсантський склад (більше 120 чоловік) увійде в обслугу літаків бойових авіачастин діючої армії, які займуть аеродром с. Генове. І дійсно, стали прибувати літаки ДБ-3 з 21-го далекобійного бомбардувального авіаполку майора Прокоф'єва, що базувалися в Криму і були підлеглими 25-ій змішаній авіадивізії Героя Радянського Союзу полковника А.В. Токарева, їхні літаки дислокувалися на аеродромі міста Саки. Літак ДБ-ЗФ командира авіаескадрильї капітана Василя Крошельця приземлився з численними осколковими і кульовими пробоїнами. Зрешечену машину потрібно було терміново відновити, що й зробили курсанти

Всю роботу аеродрому було приведено до умов воєнного часу. Вжиті заходи по його обороні й захисту військових об'єктів. На в'їзді установлений пропускний пункт, а з 4-х боків - пропускні пости. Все, що з'являлося на дальніх підступах до аеродрому, негайно затримувалося. Будувалися укриття, бліндажі, велися маскувальні роботи, посилили охорону складів боєприпасів, авіабомб, пально-мастильних матеріалів, колодязів, харчоблоку. З цією метою було отримано зброю для курсантів - карабіни з Одеси. В цей час доставка була дуже складною Залізницю й автодороги на Одесу заблокував ворог

Коли добиралися автотранспортом за зброєю до Одеси, біля Вознесенська були обстріляні ворожими диверсантами. Дехто з курсантів отримав поранення.

Під вечір 24 червня на наш аеродром прибули літаки майора Прокоф'єва з Криму. В місті Саки їхній аеродром атакував ворог і полк зазнав значних втрат. Прибуло сюди всього 6 літаків. Вслід за ними приземлився окремий розвідувальний полк майора Івановського з села Щасливе

Пілоту Дмитру Тарасову і штурману Борису Єрьоміну посмертно присвоєно звання Героїв Радянського Союзу. Повітряні стрільці катапультували. Єфрейтора Дмитра Капустіна вороги розстріляли у повітрі, а молодший сержант Сергій Ковальський пораненим приземлився у лісі й залишився живим. Вони обоє нагороджені орденом Червоного Прапора. Складна доля спіткала С. Ковальського. Його врятувала місцева жителька, яка поблизу пасла худобу. Вона його таємно виходила. Але знайшовся провокатор, який видав бійця. Сергій потрапив до німецького концтабору, з якого втік до партизанів. Після війни він брав активну участь у відбудові народного господарства. В 1985 році пішов з життя.

Приймав наш аеродром й інші літаки: "Дугласи", "ІЛ-2". Спеціального обслуговування тут не було. Ці функції лягли на плечі курсантів. Тож ми не тільки набиралися досвіду керування літаками, а й стажувалися в умовах війни. Не мали спокою ні вдень, ні вночі. Ворожа авіація турбувала безперестанно. Тож, згідно з наказом вищого командування, частина курсантів була відправлена повітряним шляхом на аеродром станції Сватово Ворошилов-градської області. Я з товаришами ще залишався в Генове. Ми займалися охороною, будували прикриття, влаштовували маскування. Та найголовнішим завданням було ремонтувати літаки і ставити їх в стрій, комплектувати боєприпасами, заправляти ними кулемети бойових машин.

Часто нас піднімали по бойовій тривозі на переслідування ворожих диверсантів. Наші літаки також вилітали на бомбардування нафтопромислів Румунії, щоб залишити без живлення ворожу техніку. Кожен виліт означав знешкодження декількох фашистських дивізій. Громити ворога також вилітали у Львівську, Житомирську, Київську області. Брали участь в боях біля Бердичева та Білої Церкви

Немеркнучий приклад героїзму показала ескадрилья літаків капітана Василя Кошельця, яка вилетіла на бойове завдання в район Південно-Західного фронту, щоб розбомбити колону німецьких танків та артилерію. Екіпаж Дмитра Тарасова повторив подвиг капітана Гастело в небі Білорусії. Над станцією Молоднечо їхній літак був підбитий Палаюча машина, здійснивши повітряний таран, влучила у ворожу колону.

Літак капітана Василя Кошельця також було підбито у бою. Машина мала близько 40 пробоїн, але він долетів до свого аеродрому і вдало приземлився. Збито було літак і командира Івановського. Він повернувся на аеродром зі штурманом, в якого була перебита рука.

Пілот старший лейтенант Олександр Зайцев бомбардував ворожі колони і техніку на Житомирському шосе. Зухвалого радянського бомбардувальника атакувала німецька артилерія. На понівеченій машині він повернувся на аеродром. За знищену ворожу техніку відважному пілоту було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Ми ж, курсанти отримали наказ відремонтувати цей літак. Мені з товаришем з Дніпропетровська Василем Відійчуком доручили замінити крило.

Під натиском ворога радянські війська залишали міста і села. 9 липня 1941 року в нашому місті розпочала діяти оперативна зона Південного фронту, яким командував генерал Тюлєнєв. Його штаб, начальником якого був генерал Антонов, розташувався в міському Будинку культури. У зв'язку із загрозою знищення аеродрому в селі Генове, про що свідчили часті нальоти стерв'ятників, ми, курсанти, готувалися до оборони. Сільські сади й городи були розриті нашими окопами, укриттями й різними оборонними спорудами. Жителі села евакуювалися на схід, залишивши гори намолоченого хліба - в основному зерна пшениці. На прохання голови колгоспу Сергія Кузьмича Малохатка, курсанти вантажили зерно на автотранспорт, відправляли на схід. Літаки й авіатехніка 317 авіаполку відбули в Новоукраїнку Кіровоградської області. Механіки, техніки, мотористи й всі інструктори школи відправлені в місто Сталіне (нині Донецьк), де формувалася повітряна армія полковника Вершиніна.

Саме в ці дні приїхала провідати мене мама з п'ятирічною сестричкою Оленкою. Це була дуже зворушлива зустріч. Я після нічних вильотів і виконання завдання командування мав втомлений вигляд та й настрій не радісний. Мама плакала, я заспокоював, як міг, переконував, що ми швидко проженемо ворога і я повернуся додому. Та побачилися ми з мамою знову аж через 8 років. А тоді мені потрібно було стати в стрій. За мною бігла, плачучи, Оленка, неподалік стояла засмучена мати. Ця картина зворушила всіх, навіть командир змахнув непрошену сльозу. Незабаром провідала мене також старша сестра Оксана. І це була наша остання зустріч, бо в 1942 році вона загинула від рук прислужників ворога.

Як і очікувалося, ворожа авіація напала на генівський запасний аеродром і знищила його вщент. Горіло все те, що залишилося. Загинуло шість авіаторів, серед яких один наш курсант. Всі вони захоронені на генівському кладовищі. А ми в цей час були на підході до Первомайська.

Отримавши відсіч під Києвом, ворог перегрупувався й почав оточувати наші війська, мав намір захопити штаб Південного фронту і знищити його. 317-ий розвідувальний авіаполк, якому ми були підлеглі, знекровився в жорстоких боях, зазнав значних втрат і розформувався. Шкода було розставатися з бойовими побратимами, в яких ми, курсанти, набиралися практичного досвіду керування літаками - важкими бомбардувальниками.

Маршем крокували з Генове до Первомайська, і стали очевидцями, як на станції Голта розгорівся повітряний бій. Німецький літак, який називали "рама", робив зйомки головних об'єктів міста: штабу Південного фронту, залізничного вокзалу й моста. Запрацювали наші зенітки, вилетіли бомбардувальники, й ворог утік. Добравшись до станції, ми розмістилися в товарних вагонах ешелону, який маскувався поблизу вокзалу.

Фашисти скинули понад сотню авіабомб, 97 з яких вибухнуло. Гриміло і горіло все на землі й в повітрі. Здригалася земля, місто палало. Все це здавалося страшнішим Варфоломіївської ночі. Ми знаходилися в 150 метрах від зенітної батареї, яка замаскувалася на старому кладовищі. На щастя, курсанти вціліли, а батарея була розтрощена і всі зенітники загинули. Одна з авіабомб влучила у вугільний склад заводу ім. 25 Жовтня (нині "Дизельмаш") і не вибухнула. Перед ранком обстріляні фашистські стерв'ятники змушені були відлетіти. Пригнічену картину після нічного бою висвітлило вранішнє сонце. Район будівель понад Південним Бугом від залізничного моста до стадіону був знесений повністю. А основні об'єкти - штаб Південного фронту і залізниця - вціліли! Стискалося серце, наверталися сльози, коли ми залишали палаюче місто. Мені часто мимоволі згадується цей повітряний бій, а скільки таких боїв було за роки війни!

Відступаючи на схід, ми зайняли оборону на північно-західній околиці станції Помічна, звідки очікувався ворожий напад з повітря. Сюди також поспішали батальйони курсантів Одеського військово-піхотного училища, тому нас зняли з оборонних позицій і відправили на залізничну станцію Сватово Ворошиловградської області. Тут наша 16-та авіаескадрилья поповнилася кадрами з міста Дніпропетровська. Продовжилося вивчення перерваної льотної програми.

Але з часом ворожа авіація проникла й сюди. Авіашкола перебазувалася в м. Павлодар, де була введена додаткова спецпрограма, яку ми освоїли до 16 вересня 1942 року. На "відмінно" закінчивши авіашколу, я з деякими однокурсниками був направлений в м. Омськ на навчання у Вище військове авіаційне училище. Командування готувало нас до відсічі повітряних ворогів з Туреччини, Японії, які очікували вигідного моменту й підтягали до наших кордонів свої збройні сили. В училищі знаходилася база прийому від союзників, згідно з договором, військової техніки: літаків, винищувачів, які надходили зі США та Англії. Курсанти й тут охороняли, обслуговували та забезпечували виліт літаків на фронт. Після засвоєння льотної програми, ми були атестовані на офіцерів. Нам присвоїли звання лейтенантів. Почалися самостійні вильоти.

Радий, що Вітчизна дала мені крила, в буквальному розумінні, що я міг захищати її з повітря і цим наближати Велику Перемогу. Я також брав участь у війні з імперіалістичною Японією. Комплектував авіатехніку й відправляв на Забайкальський фронт. Був свідком великого салюту на честь закінчення Другої світової війни. В 1948 році, після демобілізації, повернувся до рідного Болеславчика. Позаду залишилися шляхи великих воєнних випробувань.

І. КЛИМЕНКО

Це було в Трансільванії

Хоч і казав Василь Тьоркін: "Я не гордый, я согласен на медаль", але як багато значить для солдата нагорода та ще й така значна, як орден Слави. Наш земляк Василь Прокопович Лавренко може по праву пишатися високою нагородою.

60 років тому, 28 березня 1944 року, а саме цього дня війська II Українського фронту визволили нашу Степківку від німецько-фашистських загарбників, ті хлопці, що підросли за час окупації до віку військовозобов'язаних, були мобілізовані. Став "під рушницю" і Василь Прокопович. Тоді ще, звичайно, молодий, худорлявий сільський юнак.

12-й стрілецький полк, що входив до складу 7-ої армії, з важкими боями просувався на захід. Василю Лавренку спочатку дісталася снайперська гвинтівка, а перед вступом до Угорщини його було переведено зв'язковим командира роти. Василь Прокопович розповідає:

- Було це у Трансільванії. Четвертий день точився важкий бій за укріплення біля станції Берест. Я, майже нічого не усвідомлюючи, очманіло носився ходами сполучення, передаючи накази командира роти. Свист куль, вибухи снарядів, завивання мін оглушали, зводили з розуму. В повітрі різко пахло порохом, вибухівкою та свіжою землею. Спогади про той бій, коли вже минуло багато років, непослідовні - розірвані снарядами, пожовані автоматними чергами, збляклі у кулеметній маячні.

У нашій роті залишалося дуже мало бійців. Вони відчайдушно стримували контратаки ворога, тоді ж було важко поранено командира. Так-сяк перев'язавши рану, я з останніх сил потяг його з передової. Метрів через 500 у переліску зупинився перепочити, бо сили вже майже мене полишили. Лежав на вологій холодній землі, важко дихаючи, коли ж через гуркіт недалекого бою раптом почув сторонні звуки: шелест кущів і потріскування сухих гілок. Прямо на мене рухалися троє німецькій уніформі з автоматами на шиї. Як пізніше зсувалося, то були угорці. Вони теж ще молоді, але, на відміну від мене, здорові, кремезні хлопці, кожен з них од ним ударом кулака міг легко мене "відключити". Я дав автоматну чергу у повітря і крикнув: "Хенде хох!" Ті слухняно підняли руки. Командир ще був при свідомості, то теж направив на них пістолет. Я забрав у своїх полонених автомати, жестами наказав винести командира з передової далі в тил. Так врятував йому життя, та ще й привів трьох полонених, за що і був нагороджений орденом Слави III ступеня.

Через кілька днів отримав тяжке поранення і потрапив до госпіталю. З поля бою мене винесли земляки-степківчани Михайло Чепіжко і Василь Чабанюк.

А. БУРЛАКА

А потім він звільняв інших

Йшов 1939 рік. Івану Олександровичу Сидоренку довелося полишити мирну працю і одягти солдатську шинелю. Восени брав участь у визвольному поході на Західну Україну. А взимку 1939-1940 воював з білофінами. Штурмував "лінію Маннергейма" червоноармійцем 77 стрілецького полку 80 стрілецької дивізії. В бою під Виборгом 18 лютого 1940 року розвідник був поранений у ноги. Через добу його підібрали санітари - обмороженого, стікаючого кров'ю. Безнадійним вважали цього бійця у Іжевському госпіталі. З військової частини полетіла додому до матері сумна звістка: "Пропав без вісті".

Але вижив Іван. Вижив і повернувся до рідної хати, до улюбленої роботи… проте коротким був перепочинок - 22 червня 1941 року почалася Велика Вітчизняна війна.

З липня Іван Олександрович - в діючій армії. До кінця пізнав гіркоту відступу і поразок. Наприкінці серпня під Полтавою попав у полон.

Там, в одному з концтаборів, побачив, як багато було колючого дроту, злих дресированих вівчарок, надійних і вірних наглядачів, улесливих "стукачів" і … спокійних катів. То ж поставив собі за мету: "Вирватись будь-що!" Довго не траплялося нагоди. І лише в середині жовтня вибрався на волю. У листопаді дістався рідної домівки і пережив тут тридцять місяців окупації. А коли в березні 1944-го було звільнено район від німецько-фашистських загарбників, Іван Олександрович знову на фронті.

127-й полк у складі 59-ї гвардійської стрілецької дивізії, де він служив зв'язківцем, брав участь у звільненні Миколаєва і Одеси, бився з ворогом у Молдавії, Румунії, Югославії, Угорщині, Австрії.

- З боїв за Україну запам'ятався один епізод, коли звільняли Одесу, - згадує ветеран. - Наш полк весь час підтримував вогнем гармат наступ трьох гвардійських стрілецьких полків, що входили до складу дивізії. До речі, ця дивізія звільняла наше селище.

- Так от, штурм Одеси було розпочато без артпідготовки, - щоб якнайбільше вберегти від розрухи старовинне місто. Стрілецькі полки трощили ворожу оборону раптовими ударами і танками. У зв'язку з цим частину артилеристів було посаджено десантом на бойові машини. Серед них був і я. Біля заводу склотари німці спорудили барикади і фаустпатронами намагалися підпалити наші танки. Пробравшись на територію заводу, наша зведена рота вирішила перебратися дахами будинків у тил ворога. Так і зробили. Під прикриттям кулеметного вогню танкістів вийшли у тил ворога і знищили фашистів. Шлях танкам було відкрито…

Пам'ятає ветеран кровопролитні бої на Копанівському плацдармі. Багато березнегуватців полягло там, між селами Копанкою та Леонтино.

Шалений опір німці чинили нашим бійцям і в Будапешті, і у Відні.

Закінчилася ця війна для гвардії єфрейтора Сидоренка 14 травня 1945 року поблизу австрійського містечка Фрейштардт.

Його ратний труд Вітчизна відзначила орденом Вітчизняної війни, медалями "За бойові заслуги", "За взяття Будапешту", "За взяття Відня", "За перемогу над Німеччиною", "Захисник вітчизни", медаллю Жукова.

До мирної праці Іван Олександрович повернувся на початку 1946 року. Його чекала рідна земля.

Валентина СОМ

Фронтова медсестра

Осінь 1938 року для Ніни Іванівни Христенко принесла радість: закінчивши курси медсестер, вона одержала бажану спеціальність. Кожне чергування в райлікарні додавало уміння відстоювати здоров'я людей, вселяло впевненість у своїх силах.

Дівчина стала наполегливо готуватись до вступу в інститут, подумки уявляла себе лікарем. Невисока, струнка, завжди привітна до хворих, користувалася їхньою шаною і повагою.

Та плани її, як і багатьох радянських людей, переплутала війна.

Вже у 1941 році Ніна Іванівна працює в 77 польовому госпіталі.

Госпіталі… Скільки через них пройшло поранених бійців! Скільки довелось медсестрі перев'язати ран: і легких, що подавали надію на швидке видужування, і важких, смертельних. Та найбільше дошкуляла особиста безпорадність перед молодими солдатами, майже хлопчиками, коли життя його тільки-но розпочавшись, уже закінчилося отут, поряд з тобою.

День Великої Перемоги Ніна Іванівна зустріла у військовому госпіталі в Одесі. Тепер мрія потрапити додому, в рідне Березнегувате, стала реальною.

Минуло небагато часу й медик попрямувала знайомою стежинкою в райлікарню в терапевтичне відділення. Змінились її пацієнти: замість солдат з ранами стали жінки і підлітки з різними недугами. Але завдання було однакове - боротись за здоров'я людей, допомагати їм швидше стати на ноги.

Пройшли роки. Відійшли в минуле спогади, а палати районної лікарні з мирними людьми багато років не виходили з буднів медичної сестри. Вже заслуживши відпочинок, не полишала ще довгий час свого поста.

Під час урочистостей ви завжди серед ветеранів можете побачити невисоку жінку в скромній хустинці. Це і є Ніна Іванівна Христенко, фронтова медсестра.

Іноді жінка бере до рук медалі: "За оборону Кавказу", "За перемогу радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр." Вони їй нагадують безсонні ночі, поранених у Керчі, Новоросійську, Бердянську, Одесі…

Серце знову сповнюється сумом за тими, хто не повернувся до життя, і радістю за тих, хто й понині в строю.

Валентина СОМ

В ім'я життя

Уже фашизм сіяв по Європі смерть, а в місті над Волгою - Сталінграді кипіло життя, люди будували, мріяли, кохали…

В майстерні трамвайного парку токарною справою старанно оволодівала роботяща дівчина Олександра Нєвєжина. Багато мрій плекала вона: хотілося стати висококваліфікованим майстром, вчитись, мати сім'ю. І твердо вірила, що все те буде.

Страшне слово "війна" ураганом влетіло в життя радянських людей. І хоч фронт ще був далеко від Волги, Шура вже відчувала її смертельний подих: і в колонах евакуйованих, і в невеселих повідомленнях Радінформбюро, і в поріділому колективі майстерні, звідки щодня йшли на фронт чоловіки, і в самій роботі - цехи швидко переобладнувались для виготовлення боєприпасів.

В 1942 році, коли фашистські стерв'ятники розбомбили її цех, її верстат, чудом залишившись живою, вона поклялася собі боротися з фашистами в ім'я життя. Ця клятва й повела її в лави діючої Армії, на фронт, де смерть змагалася з життям.

З боями від стін Сталінграда до Дніпра пройшла 333-я стрілецька дивізія, в якій санінструктором служила Олександра Михайлівна Нєвєжина. Скільком солдатам і офіцерам дівчина врятувала життя. Скількох винесла з поля бою, перев'язала рани, спинила кров.

На Дніпрі їй згадувалася Волга. Здавалось, ось допливе до того берега і зустріне рідна мати. А бійця, що на веслах, залишають останні сили…

- Ще трішечки потерпи, - шепоче дівчина бійцеві й сама займає його місце.

Гарячим був штурм оборони німців на правому березі Дніпра. В центрі цього страшного вогнища йшла рота Героя Радянського Союзу лейтенанта Сухоненка. Поряд з бійцями з важкою санітарною сумкою повзла сержант Нєвєжина. Її руки повертали тепло пораненим, переносили бійців у безпечне місце.

Уряд високо оцінив ратний подвиг дівчини, нагородивши її орденом слави ІІІ ступеня.

Від Дніпра бойових шлях санінструктора проліг на Миколаїв. Їй судилося брати участь у Березнегувато-Снігурівській операції.

- Перед взяттям Маліївки ми зупинилися у селі, недалеко від Інгульця (назви не пам'ятаю) відпочити перед наступом. Наші інтенданти не встигли підвести вечерю. Жителі пригостили нас усім, що в них було. Мені піднесла окраєць хліба й цибулину літня жінка. Я не запитала її імені, але обличчя пам'ятаю і зараз, - згадує Олександра Михайлівна.

В архіві ветерана Великої Вітчизняної війни, учасника Березнегувато-Снігурівської операції зберігається пожовкла від часу довідка про те, що вона є учасник березневих боїв 1944 року за звільнення Миколаївської області.

А попереду ще були бої. І в кожному санінструктор Нєвєжина боролася за життя бійців. Про це свідчать урядові нагороди: медалі "За відвагу", "За звільнення Болгарії", "За перемогу над Німеччиною", шість подяк Верховного Головнокомандуючого.

Відгриміла війна. До життя повернулись міста і села, спалені в боях. Відродився над Волгою легендарний Волгоград. В його відбудову внесла свій вклад і колишній воїн.

Трьом синам і двом дочкам дала життя ця скромна трудівниця. Має онуків. Радіє з того, що на землі перемогло життя. В ім'я його не даремно пройдені тернисті шляхи війни.

Валентина СОМ

І поклялися - перемогти

Чимало часу минуло відтоді. Тепер уже скоро, зовсім скоро виповниться 60 років від тієї пори, коли "майскими короткими ночами, отстреляв, окончились бои…". Здається, недавно було, а вже шість десятиліть. Що ж, час є час. Справді, ті, кому було у сорок п'ятому двадцять, стали нині ветеранами не тільки війни, а й праці. Це люди особливих якостей. І більшості з них вже немає серед нас.

Той пам'ятний травневий ранок для Григорія Кедровського, прокопчений гірким димом пожеж, видався на диво тихим. Ніби й не було жорстоких боїв. Здавалося, ось на чавунну загорожу берлінського скверика вистрибне пташка і заспіває. Неймовірною видалась тоді Григорію Кедровському вціліла після вчорашнього бою покалічена гілка бузку, що "вистрелила" цього ранку кетягом фіолетових квіточок біля сталевого щита гаубиці. Пахне, аж у голові паморочиться.

Навідник Буравцев запитав притишеним голосом:

- Григорію, до добра це чи до біди?

Аж тут їхній командир Боженко:

- Батарея-а-а-а!

Бійці завчено кинулися до своїх місць, клацнули замки гармат.

- Хлопці, браточки ви мої, - зламався голос у командира батареї. - Кінець війні! Фашистська Німеччина капітулювала. По рації передали…

Ви бачили, як плаче солдат? Рідко це з ним буває, але трапляється. Вони салютували Перемозі. Зачохлили закопчені стволи і пішли до рейхстагу. З усіх вікон звисали білі прапори.

І от заходить він, Григорій Кедровський, хлопчина з малесенького села Калинівка, що у Березнегуватському районі, на Миколаївщині, у розтрощене фашистське кубло - рейхстаг, де виношувалися криваві плани поневолення людей. Тисячі кілометрів протопав він у своїх поношених кирзяках, пів-Європи пройшов, сходив кров'ю і потом на вогневих рубежах, щоб прийти сюди і подивитись на це розгромлене чортяче гніздо, звідки виповзало страшне лихо - гітлерівський фашизм

Фронтовий шлях Григорія розпочався 16 березня 1944 року у складі 416 Червонопрапорної ордена Суворова стрілецькій дивізії Третього Українського фронту, кулеметником. Війська з боями просувалися на захід. З кожним кілометром опір ворога наростав. На шляху його дивізії, стала міцно укріплена противником висота. Сміливо і рішуче діяли бійці. Займаючи одну траншею за іншою вони сходились у рукопашний бій. Кулемет Кедровського не вмовкав. Два дні тривав жорстокий бій і висоту було взято.

Згадалися бійцеві бої за Кенігсберг, цю укріплену фортецю з неприступними фортами. Наші танки увірвалися в місто, проте у фортах засіли фанатики, що продовжували обстрілювати війська. Гинули солдати. Ні артилерія, ні авіація не могли завдати шкоди фортам. І тоді знайшли вихід. На танк завантажили вибухівку і під'їхали під самісіньку стінку форту. Підкладаючи вибухівку, підпалили шнур і від'їхали від стіни у безпечне місце. Пролунав вибух і утворив у ній пролом. У рацпропозиції була і думка сільського хлопчини з Калинівки.

… 27 липня 1944-го підійшли до Вісли. Командування дивізії наказало готувати підручні засоби для її форсування. Утримуючи оборону впродовж дамби, воїни збивали плоти. За темряви переносили їх до берега. В ніч на 1 серпня спробували форсувати річку. Гітлерівці помітили на плесі ріки плоти й відкрили по них шалений вогонь. До свого берега повернулися лише ті, хто вмів добре плавати.

Протягом тижня прагнули здолати Віслу, але успіху не мали: надто великі вогневі засоби і сили зосередив противник на цьому напрямку. Але згодом все-таки невеликій групі воїнів вдалося переправитися і "зачепитися" за малесеньку смужку землі, що і стало поштовхом до здійснення наміченої операції. Одним з бійців був і наш земляк Григорій Кедровський.

- Над нашими позиціями часто з'являлися літаки противника. Фашисти скидали бомби, били із кулеметів по окопах на бриючому польоті…

А в цей день точився повітряний бій. І коли бійці побачили, що нас "яструбок" валиться на крило і намагається вийти з бою, а фашистський "Мессер" не залишає жертви, вони спрямували ствол "дегтяря" в небо. Наш кулемет дістав-таки його, мотор почав диміти. Він падав, як застрілений шуліка. Гітлерівець вистрибує з парашутом і… приземляється просто на наші позиції. Солдати хапають його за ноги і тягнуть в окоп. Одним з бійців був Григорій Кедровський.

На фронтових дорогах нашого земляка, було ще безліч таких епізодів, були Кишинів, Варшава, Кенігсберг і Берлін.

Боротьба за Берлін точилася не на життя, а на смерть. Із глибини матінки-Росії - з Москви. З міст-героїв Сталінграда, Ленінграда, з України, з Білорусії, з прибалтійських, закавказьких та інших республік прийшли сюди наші люди, щоб завершити справедливу війну з тими, хто посягнув на свободу їх Батьківщини. Щоб завершити велику справу - піднести Прапор Перемоги над Берліном - так сказав про цю битву маршал Радянського Союзу Г.К.Жуков.

У 1946 році сержант Григорій Арсентійович Кедровський повернувся до рідної домівки. На його грудях сяяли два бойові ордени Вітчизняної війни І і ІІ ступенів, медалі "За бойові заслуги", "За взяття Варшави", "За взяття Берліна". Зразу ж приступив до відбудови народного господарства. Працював водієм на будівництві елеватора та так і залишився у цьому колективі - майстром, механіком, начальником поточної лінії. Його сумлінна праця відзначена багатьма Почесними Грамотами, він учасник виставки ВДНГ, чотири скликання був депутатом Мурахівської сільської ради.

Під час відзначення 30-річчя Перемоги зустрічався зі своїм капітаном-командиром батареї, з обслуги якої їх залишилося в живих лише двоє.

Через життя йшов разом зі своєю дружиною, Варварою Павлівною. Виростили і виховали двох гарних синів - Михайло працює директором школи у Мурахівці, Борис - викладач Херсонського педагогічного інституту.

У дні урочистих свят приходять дружина, сини, онуки до могили чоловіка, батька, дідуся, щоб вже вкотре вклонитися йому за життя під мирним небом.

Валентина СОМ

Мелодія двох сердець

…Вряди-годи позаду знов спалахував сміх, знов озивалися голоси, а вони мовчали, відчуваючи ліктями одне одного. Вони ще не мали що сказати одне одному. Просто знали, що кожен із них є, що сидять поруч, чули це ліктями, які раз по раз так несподівано чутливо дотикалися, коли автобус хилитало, та жоден із них не хотів, не наважувався щось сказати. Попереду була ще довга дорога у село. Павло вірив і не міг іще повірити, що найкращий день у його житті ще попереду, тільки попереду!

По різному складалися їхні долі з дитинства, щоб потім, пізніше, об'єднатись в одну назавжди.

…Здавалося, що могло затьмарити щастя Варі? Та уже в шість років вона залишилася без материнського тепла і ласки. Її батько пожуривсь, пожуривсь та й одруживсь. Так у дівчинки з'явилася друга матуся. Батько працював головою колгоспу у Нагартаві. Життя ставало заможнішим. Хто зна, як склалося б її життя, якби не війна. Батько з першого дня на фронті, а їх було всього шістнадцять, коли разом з іншими була вивезена фашистами до Німеччини. У містечку Везріц їх просто продавали. Всіх уже розібрали, а Варю, маленьку, худеньку, чомусь ніхто не купляє. Але їй "повезло", німкеня, поторгувавшись, купила її за чотирнадцять марок. Працювати довелось цілодобово.

Переді мною довідка з архіву, де читаю:

"Державний архів Миколаївської області повідомляє, що згідно архівним документам Лянна Варвара Григорівна у лютому 44-го була насильно вивезена до Німеччини, де знаходилась по травень 45-го року".

Дочекалась дівчина визволення. Звільнили невільників американці. З міста Цитау проліг її шлях до рідної домівки.

… З нетерпінням чекали визволення березнегуватці. Та за кілька днів до нього молодь опинилася в тісному кільці оточення, влаштованого фашистами. З лайкою і погрозами вдиралися вони в кожну оселю і, не питаючи ні віку, ні прізвища, виганяли на подвір'я і гнали до колони таких же невільників. З людьми поводилися як з худобою.

- Шлях наш лежав на Захід - у фашистське рабство, проходив через Перемишль (збірний пункт). Звідти на кордон з Німеччиною у містечко Гардовіця, на біржу, - згадує Павло Гордієнко. - Мене продали на роботу фірмі "Отто", яка прокладала телефонний кабель (на 32 жили). - Катовіце-Ромерштат-Берлін.

Навіть у сні не присниться те страхіття, що довелось пережити українцям тут, далеко від рідного дому. Ці люди не завинили ні перед ким і назву того страшного міста почули вперше в житті, перед тим, як розпрощались з білим світом.

Харчувалися рідкою баландою. Та не це було страшним. Страшним були досліди, які проводили над ними німецькі лікарі, забираючи кров для солдатів вермахта. Дивним було те, що німці боролися за чистоту арійської раси, а кров'ю невільників не гребували…

5 травня 1945 року наші війська звільнили невільників. Згодом Павло пішов служити в армію.

У 1948 році повернувся до рідної домівки. Приступив до відбудови народного господарства…

Варя після війни стала зоотехніком, працювала у колгоспі, де її батько до війни був головою і не повернувся до рідної домівки з фронтових доріг.

Павло запримітив по сусідству чорнооку смугляночку, тонюсіньку як берізка, але метку і роботящу.

- Дивись не прогадай, бо крім здоров'я нічого не маю, - говорила сміючись і сумуючи водночас, бо єднали свої долі в повоєнні роки, коли злидні світили з кожного кутка.

Він рішуче не погодився:

- Ні, ти не прибіднюйся, бо маєш такі скарби, які й не снилися жодній цариці в світі: гарні очі, ласкаве серце і доброту в душі.

Вона розплакалася. Від щастя.

Гарний, теплий і привітний будинок у Гордієнків. У цій родині зібралися любов, щастя, праця, розсудливе слово старших, сміх дітей та онуків.

Варвара Григорівна і Павло Михайлович виховали двох доньок - Валю і Тоню.

Ідуть разом через життя не одне десятиліття, а мені чомусь згадалися такі слова:

Якщо колосок на стеблі дозріває

Він гнеться до іншого - пару шукає.

І вусами пестить сусідню стеблину

В негоду під вітром і гожу годину.

- Знаєте, - сказала мені при зустрічі Варвара Григорівна, - кажуть, у кожної людини є невидима свічка - це її життя, догорить вона і людина помирає. Для мене такою свічкою є мій чоловік, для нього й горю.

Коли вона мене проводила до воріт, лагідне проміння сонця ніжно пестило її обличчя, в очах мінилося різне - знову жила молодістю. А втім, вона ніколи й не старіла. Адже молодість - це стан душі, а вона у цієї жінки не постаріє ніколи.

Валентина СОМ

Життя без болю не буває

У той далекий 1914 рік вони переїхали із Західної України до Батурини (с. Висунськ). Їх тоді називали біженцями. У сім'ї Йосипа Ярмосюка було четверо дітей. Найменший - Миколка, який на все життя запам'ятав батька, його махорковий запах, коли ніс на руках до брички. Пам'ятав його з першого дотику до колючої чоловічої щоки, з першого щастя - хай і обманливого, тимчасового, як і кожне щастя - з гострої віри у те, що у нього є тато. Миколчина мама померла рано тож у його пам'яті він залишився саме таким. Довелось хлопчикові взнати, що таке мачуха. Тож змалку знав, що таке важка сільська праця.

У 1939 році був призваний в армію. Саме у ньому і розпочав свій бойовий шлях Микола Йосипович Ярмосюк. Разом з іншими воїнами приніс визволення народам Західної України. А тут війна з білофінами. Ще зовсім не залікувалися рани солдата, коли фашисти почали топтати рідну землю. З перших днів став на її захист. Хіба між тоді подумати сільський хлопчина, що його чекає попереду, що доведеться йому пережити, вижити і залишитися живим усім смертям на зло.

У боях під Харковом, контужений, попав у полон. Чи треба розповідати, що це таке - полон… Голод, холод, приниження, знущання… З табору для полонених у Німеччині йому разом з друзями вдалося організувати втечу, але фашисти їх виловили і відправили у Францію для роботи на шахтах. Полонені гинули від голоду, хвороб, побоїв. Навіть не віриться, що людина може таке витримати.

Звільнили їх американські солдати. Деякий час Микола Йосипович працював на Уралі і лише в 1948 році повернувся у рідне село. Батько не дочекався його, тож він залишився круглим сиротою. Працював у полі причіплювачем на тракторі, у тваринництві, виконував будь-яку роботу, відбудовував народне господарство.

Долі цієї людини не позаздриш. Особисте щастя його обійшло, не дав Бог йому діток. Тішився племінниками серед них і Микола Григорович Ярмосюк, знаний хлібороб.

Пам'ять серця

Хоч би скільки літ відпустила доля Миколі Павловичу Ісакову, до останнього подиху пам'ятає своє життя, роки лихоліття. Не забуває й потворного оскалу фашистського звіра, що заповзявся було висмикнути його з рідної землі.

Не забуває і не прощає.

Назавжди зберіг й той найсвітліший у своєму житті день, коли пролунало довгождане: "Перемога!". Аж захлинався тоді од гарячої хвилі, що враз виповнила груди.

Обіймав і цілував усіх підряд: чубатих і стрижених, кругловидих і гостролицих як орли, білявих і циганкуватих, всіх, з ким пройшов фронтовими дорогами.

За бойові звитяги воїна було нагороджено орденами Слави, Вітчизняної війни ІІ ступеня, Червоної Зірки, Богдана Хмельницького.

Шість десятиліть пройшло з тієї незабутньої для фронтовика пори, за його плечима понад чотири десятиліття мирної праці, а він все пам'ятає, що було у те страшне лихоліття.

- 14 березня 1944 року в день визволення від фашистів мого рідного села Маліївка, Володимирівським райвійськкоматом я був призваний на фронт. Звідти ми зробили піший кидок під Казанку. 18 березня разом з іншими земляками-новобранцями прийняв військову присягу і взяв участь у звільненні Миколаївської області від окупантів. Для мене бої почалися у Баштанському районі. З боями дійшли до Дністра і 18 травня, в районі міста Григорополя, форсували цю водну перешкоду. Мене, кулеметника, поранило. Опинився у Дніпродзержинському військовому госпіталі, де місяць лікувався. Дізнавшись про моє перебування у цьому місті, сюди прийшла пішки моя дружина Раїса Анатоліївна. Та в цей час я вже був у запасному полку, що дислокувався у Дніпропетровську.

Свою першу нагороду - орден Слави ступеня Микола Павлович одержав за виконання завдання при форсуванні Дніпра…

Згодом з боями пройшов він Латвію, Литву. Неподалік міста Шаляй, ведучи розвідку боєм, форсували річку Леалука. За цю операцію кулеметника Ісакова нагороджено орденом Вітчизняної війни першого ступеня. Ця нагорода свідчить про неабияку хоробрість, мужність, відвагу і відмінне виконання нашим земляком свого солдатського обов'язку.

Пройшов від з боями Польщу, ступив на територію Німеччину. Перед бійцями командування поставило завдання: розчленувати велике угруповання німців і вийти до Балтійського моря. Йшла осінь зі сльотою, холодними дощами з снігом. Воно було виконане ціною великих втрат. Микола Павлович в числі перших вийшов до наміченого рубежу. На грудях фронтовика засяяв орден Червоної Зірки.

Дорога на Кенігсберг - це також кровопролитні бої. Він тоді виконував обов'язки помічника командира взводу в окремій роті автоматників, а коли загинув, командир роти старший лейтенант Мошик, перебрав на себе командування доки не взяли це місто.

До фашистської столиці не дійшов 240 кілометрів. У післявоєнні роки був прапороносцем полку.

За участь у боях під Кенігсбергом Ісакова було відзначено ще однією урядовою нагородою - орденом Богдана Хмельницького. А було це так. Якось, змінившись з чергування, сержант збирався йти на відпочинок та його покликали у штаб полку, де на нього чекали командир полку Хохлов і начальник штабу підполковник Ямпольський. Воїну-ветерану вручили вітальну телеграму від командуючого фронтом Рокосовського з нагоди його нагородження орденом Богдана Хмельницького третього ступеня.

Військова служба його проходила у Мелітополі, Запоріжжі. Маючи умілі руки, виконував обов'язки майстра і механіка по обладнанню літаків.

Демобілізувавшись, працював у Маліївці обліковцем, рільником. Потім переїхав із сім'єю до Новоукраїнки. У 1949 році закінчив курси електриків. Майже сорок років пропрацював у радгоспі "Жовтневий". Потім, будучи вже на відпочинку, на запрошення колгоспу "Заповіт Леніна", п'ять років "лікував" автомобілі.

Микола Павлович, після смерті дружини, проживає у сина в Миколаєві, але односельці пам'ятають свого земляка. Через жорстокі бої, через мільйони жертв прийшов до нас День Перемоги. І серед тих, хто наближав його радісний день був і Микола Павлович Ісаков.

Валентина СОМ

Ветеран

Велика Вітчизняна війна проти фашистських загарбників. Страшна війна минулого століття. Пекуча рана, що болить досі у кожній родині нашого народу. Солдати-переможці проявили велич духу і чудеса героїзму, стійкості, мужності, билися за кожний клаптик рідної землі до останнього подиху, до останньої краплі крові. Вони вистояли і перемогли. Ціна цієї Перемоги надзвичайно висока. Було втрачено мільйони людських життів, зруйнована економіка, поруйновано міста і села. Кожний другий українець поліг у боях, кожний другий з тих, хто залишився у живих, був поранений.

Шістдесят років на нашій землі немає війни, шість десятиріч Україна живе в мирі. Та забути ціну тієї Перемоги ми не можемо. Все менше і менше залишається в живих учасників Великої Вітчизняної війни. Честь і шана їм за безсмертний подвиг!

Зараз в селі Забара з 26 учасників бойових дій в роки Великої Вітчизняної війни залишився лише один - Дудар Анатолій Терентійович. Він, як і багато його ровесників, в той час, коли розпочалася Велика Вітчизняна, був школярем. В 1944 році його призвали на дійсну військову службу, яка тривала до 1950 року. Анатолій Терентійович - учасник багатьох бойових операцій. Особливо йому закарбувалася в пам'яті Яссо-Кишинівська, в якій полягло багато його побратимів по зброї. Звільняв від фашистів країни Східної Європи - Болгарію, Угорщину, Югославію, Австрію. В одній з військових операцій біля озера Балатон його було важко поранено.

Після демобілізації працював Дудар А.Т. в сільському господарстві. Має багато відзнак не тільки за бойові заслуги, а й за працю в мирний час.

Ю. Коноваленко.

Від Південного Бугу до Ельби

Шлях з Вікторівки до Карлівки не такий вже близький, але юнак і не помітив, як швидко його здолав. Там, в Карлівці (нині село Зелений Яр), була семирічна школа. Ранок 19 червня 1941 року був особливий. Сонце, піднімаючись над горизонтом, сліпило очі, на траві блищали останні краплі роси. Цього дня був випуск учнів 7-го класу. Позаду сім років навчання. У 1-й клас ходив в Зеленогайську початкову школу, в другому класі навчався у Великівській початковій, а вже в 5, 6, 7 клас прийшлося ходити за кілька кілометрів, у Карлівку.

І ось сьогодні йому та його однокласникам на подвір'ї Карлівської школи мають вручати свідоцтва. Іван, а так звали юнака, мало чим вирізнявся від своїх однокласників-переростків, на зріст високий, статний, гарний юнак. Разом зі своїм ровесником Стебліним В. мріяв після закінчення семирічки про подальше навчання. Дуже хотілося стати вчителем, працювати в школі. Та недовгою була радість юнака. Через два дні почалася війна.

Народився Лисянський Іван Тимофійович 10 квітня 1926 року. В пошуках кращого життя, переживши голодомор, разом з батьками приїхав в 1934 році в село Вікторівку. Влітку працював разом з батьками в кооперативах, яких на території сіл Зелений Гай, Вікторівки, Макарівки було кілька, а зимою ходив до школи.

Вже з початку війни всіх чоловіків, молодих хлопців було призвано до армії. На початку серпня 1941 року в село прийшли румуни та кілька німців. Організувавши общину, примушували всіх працювати на фашистів. Заставляли рити окопи, розчищати дороги.

Після звільнення району радянськими військами в березні 1944 року, мобілізували тих, хто досягнув повноліття.

- Мене, - згадує Іван Тимофійович, - разом з односельцями Уманцем А.П., Зубенком В., Платіоновим П., Остапенком П.Т. 27 травня викликали до Доманівського райвійськкомату. З Доманівки нас пішки направили до м. Первомайська. Шлях до Первомайська проходив через село Староголовльове, нині Кузнецове. Дійшовши до села, ми зупинились на ночліг, щоб вранці продовжити шлях. Будучи так близько від дому, ми не змогли, щоб не забігти до батьків, попрощатися, побачитись з своєю дівчиною. Адже йшли ми на війну. Нас відпустили до ранку. Яка то була радість ще раз перед відправкою побачити своїх рідних, перекусити на дорогу. На ранок ми всі були в зборі, і о 6 годині вирушили в дорогу. Не хотілося думати про війну, про небезпеку, адже навколо буяла весна, пахучі китиці білої акації, що звисали з гілок, так і просилися взяти їх в руки, дурманили голову.

До вечора добралися до Генівки, а там вже до Первомайська. 29 травня прибули до військкомату міста, де пройшли терміново курс молодого бійця.

- Мене, - продовжує Іван Тимофійович, - після закінчення карантину зарахували до артдивізіону, вчитися на стрільця-навідника, Уманця А.П. та інших - в піхоту. Після закінчення навчання мене направили до м. Горького, де знову навчався, - на танкіста, став командиром гармати. Тут, в танковій роті, зустрів своїх земляків зі Щасливки - Шумеля Василя та Ступіна Павла. Ми чекали комплектування танкових екіпажів.

На початку 1945 року в одній танковій роті нас зі Ступіним П. направили на фронт, де ми потрапили в окремий танковий розвідувальний батальйон. Вже на території Німеччини нашим головним завданням було проведення розвідки, підтримка піхотинців-розвідників, подавлення кулеметного вогню фашистів.

Наш батальйон перебував увесь час на передньому краї фронту. В боях ми часто зазнавали втрат. В одному з боїв на підступах до Берліна втратили танк, багато воїнів було поранено. Дістав поранення в голову мій земляк Ступін Павло, був направлений до шпиталю.

Наближалась Берлінська операція. Від Одера до Берліна ми просувались швидко, хоч і були часті бої, атаки. Перед наступом на Берлін наш екіпаж зарахували в 1-й механізований корпус, командиром якого був Кривошеєв.

22 квітня ми перейшли в атаку. Німці чинили шалений опір, навіть переходили в контратаку. Та зупинити наші війська ніщо вже не змогло. 2 травня все місто раптово стало білим. З вікон, тріщин стін, дверей, підвалів виднілися білі полотна - це здавалися фашисти. Берлін впав.

Але війна на цьому не закінчилась. Групи озброєних гітлерівців бродили по території Німеччини, чинили напади на наші частини. Запам'ятався один бій вже 7 травня 1945 року. Під час привалу на нашу роту напала група фашистів. Вони озвіріло кидалися на наші танки, вели шалений вогонь. Ми в цьому бою не понесли втрат, а ось фашистів зупинили, частину взяли в полон.

- День Перемоги, - розповідає далі Іван Тимофійович, - я зустрів в лісі, недалеко від річки Ельби. 8 травня я почув у навушниках незвичний шум, гамір, викрики. Ми здогадались, що настав час Перемоги. Офіційно про Перемогу оголосив нам 9 травня командир 2-ої ударної танкової армії генерал С.І. Богданов.

На шикуванні біля бойових машин воїни зустріли звістку про Перемогу як найвищу нагороду за довгі роки кровопролитних боїв, великих втрат. Тут, на шикуванні, було передано подяки Верховного Головнокомандуючого від 2.05.1945 р. воїнам за взяття Берліна, всьому особовому складу нашого з'єднання, в тому числі і мені, молодшому сержанту Лисянському Івану Тимофійовичу.

Але не скоро судилося повернутися до рідного дому Іванові Тимофійовичу. Як одного з кращих командирів танка, його направили до м. Дрездена, в танкову школу, де він після закінчення курсів навчав військової майстерності молодих воїнів, що були призвані на службу в Червону Армію. І лише в середині 1948 року Лисянський повернувся до свого села, де на нього з нетерпінням чекали батьки, молодший брат, що збирався йти на службу в армію.

Невдовзі після повернення деякий час працював вчителем фізкультури в Зеленоярській, потім в Зеленогайській школах. Але доля розпорядилась по-своєму, так, що він пов'язав її з сільським господарством. Треба було відбудовувати село, господарство. Працював чесно, добросовісно, як і належить учаснику війни, завжди любив дисципліну і порядок.

З часом тут зустрів свою кохану, одружився, виростив двох синів. Сьогодні ветеран війни і праці Іван Тимофійович Лисянський на заслуженому відпочинку, має онуків, одному з них - Андрію якраз напередодні випускного вечора виповнилося стільки ж років, скільки було його дідусеві в червні 1944 року.

І. РОГАЛЬСЬКИЙ.

Життя триває

Нещодавно, перебуваючи у Мостівській загальноосвітній школі, з розмови з вчителем Альоною Вадимівною Тесляр дізналась про учасника бойових дій Петра Івановича Погорєлова. Учні 7-А класу, де вона працює класним керівником, беруть активну участь у волонтерському русі. Одним з напрямків його роботи є шефська допомога ветеранам війни та праці. Петро Іванович саме один з підопічних семикласників. До нього та його дружини - ветерана праці, колишньої вчительки Надії Сергіївни, частенько навідуються школярі - то зі святом привітати, то допомогу яку надати.

Розповів ветеран своїм юним друзям про свій бойовий шлях, все це вони занотували у спеціальну картотеку.

Народився він у листопаді 1926 року в Маринівці. Закінчив сім класів і невдовзі почалася війна. Під час окупації весь час залишався у своєму селі. Хоча й підлітком був, але працював нарівні з дорослими, румуни не зважали на вік, то ж довелось і розпашковувати поля кіньми, і сіяти, й багато іншої роботи виконувати.

Наприкінці березня 1944 року у Маринівку прийшли наші війська. Радості не було меж. Але вже за кілька днів туга краяла материнські серця - почалась мобілізація на фронт. І вже 31 березня, у неповні вісімнадцять років, забрали Петра на службу. З Маринівки пішки йшли до станції Затишшя, що в Одеській області. У постолах, німецькому кожушку крокував майбутній боєць, навіть не уявляючи, які випробування чекають його попереду. Вже на першому місці їхнього збору - станції Затишшя - потрапили під шалений вогонь німецької авіації. Дуже багато новобранців загинуло, навіть не взявши в руки зброю, не вдягнувши військову форму. Йому пощастило - навіть пораненим не був. Звідси всіх юнаків 1926 року народження відправили назад у Доманівку, потім на Первомайськ. Тут, на річці Південний Буг, знову потрапили під шалене бомбардування німців. Потім зібрали всіх у центрі міста і невдовзі відправили у Ярославську область на навчання.

За кілька місяців молодший сержант Петро Погорєлов продовжив службу у Львівській області, вже у діючій армії. Це була третя танкова армія під командуванням генерала Рибалка. Був автоматником-десантником. На танках першими вривались у населені пункти, займали позиції до підходу основних військ. Бувало, що разом з піхотою діяли згідно обстановки, а танкісти в цей час виконували інші операції. З боями пройшли Західну Україну, Польщу, частину Німеччини. До Берліна залишалось всього 75 кілометрів, до Дня Перемоги трохи більше двох місяців. Саме в цей час було поранено Петра Івановича.

- Було це в лютому, - розповідає ветеран. - Ми дійшли до містечка Бунцлау. Тут поховано знаменитого російського полководця Кутузова, і пам'ятник йому стоїть (у всякому випадку, тоді був). У будинку, неподалік від нашої лінії оборони, засів німецький снайпер. І облюбував він чомусь мене, ворухнутись не міг - відразу притискав мене до землі прицільним вогнем. А надворі ж мороз, холодно. Тримав він мене так кілька годин. Неподалік хлопці наші в укритті, до них фашист не дістає. Але й вони його зняти не можуть. Морально підтримували, розмовляли весь час зі мною - боялись, щоб не замерз. А самі таки шукали вихід. Десь взяли вони гармату, прикотили на вигідну позицію і розбили дощенту той будинок, загинув і німецький снайпер. Піднявся я, а рук і ніг не відчуваю - обморозив пальці. Тут саме наші танки підійшли, хлопці запропонували - сідай підвеземо. Сів. І треба ж було такому статися - напоролись ми на міну. В результаті - численні осколочні поранення в обидві ноги, в голову. Потрапив у госпіталь міста Розенберг. Перебував там два тижні, а потім перевели мене в інший, спеціалізований госпіталь, де лікувався до листопада 1945 року.

- То звістка про День Перемоги застала Вас саме тут? - запитую у свого співрозмовника.

- Так, у госпіталі. Нас багато там було - зі складними пораненнями, які вимагали хірургічного втручання і тривалого лікування. Хто на милицях, чи з паличкою, хто з забинтованими головами чи руками в гіпсі, ми частенько ходили у кінотеатр, який знаходився поруч з госпіталем. Начальник госпіталю домовиться з його керівником, і нас пускали фільми дивитись. Величезний кінозал, як зараз пам'ятаю, на три тисячі місць. І ось одного дня нашу ходячу братію, а заодно й лежачих, обрадувала довгоочікувана звістка. Не пам'ятаю точно, хто вимовив ці слова: "Хлопці! Війна закінчилась!" Але передати наш настрій, ту атмосферу неможливо словами. Хоча до цих пір все це пам'ятаю дуже чітко і ніби відчуваю.

А потім, після закінчення лікування, було ще більше п'яти років служби. Спочатку рік навчався на механіка по обслуговуванню літаків - спеціалізувався на фотообладнанні. Потім служив у військово-повітряних силах Балтійського флоту. Демобілізувався з армії Петро Іванович 12 квітня 1951 року.

Закінчив торговельну школу Одеської облспоживспілки і одержав направлення на роботу у Мостове (тоді Одеської області) товарознавцем. Тут працював на різних посадах до виходу на пенсію у 1986 році, хоча продовжував трудитись ще впродовж шести років. Саме у Мостовому знайшов "свою половинку", як висловився Петро Іванович. Надія Сергіївна все життя відпрацювала вчителем молодших класів місцевої школи, зараз теж на пенсії. Виховали двох синів. Старший Володимир живе у Кривому Розі, він - ветеринарний працівник, молодший - Микола - мешкає разом з батьками і працює у місцевому господарстві "Україна". У Петра Івановича й Надії Сергіївни єдина онучка - Валерія, яку вони обожнюють. Вона - студентка, але влітку приїжджає до них.

Л. ДОБРОВА.

Кавалер п'яти орденів

Саме так - кавалером п'яти орденів, три з яких одержав під час війни, є Олександр Гаврилович Кошовий - житель села Мостового. Орден Бойового Червоного Прапора, орден Вітчизняної війни ІІ ступеню, орден Слави, ще один орден Вітчизняної війни і орден "За мужність" - ось вони, п'ять відзнак мужнього солдата, який пройшов війну з першого її дня до останнього, був не раз поранений, служив в армії з кінця 1939 до травня 1946 років.

Народився Олександр Гаврилович у 1920 році, в селі Лідіївці. У сім'ї було п'ятеро дітей, статки мали невеликі, та сім класів школи Олександр закінчив. 1933 рік забрав батька - помер з голоду. Але всі п'ятеро дітей залишились живими.

- Наша мама, - розповідає Олександр Гаврилович, - працювала тоді дояркою у колгоспі, їм іноді видавали деякі молочні продукти, своя корівчина була. А навесні, як тільки почала з'являтись перша трава, ми виходили в поле, збирали таку, яка годилась в їжу. Мишачі схованки зерна іноді знаходили. А там - гриби пішли. Отак нам і вдалося вижити. А батько - він, звичайно ж, нам - дітям кращий шматочок підсовував. Працював до того ж, от і не витримав організм. Хіба тільки він, тоді маса людей вимерла.

Після закінчення семи класів подався Сашко в Одесу - при заводі імені Жовтневої революції було ФЗУ, де готували токарів. Після закінчення навчання працював спочатку в пресовому, потім у ковальському цехах. А наприкінці 1939 року призвали Олександра на службу в ряди Червоної Армії. Проходив службу, а вірніше навчання, у Комарному Львівської області, у полковій школі молодшого комскладу. Після закінчення навчання продовжував службу в чині старшини у 66-у окремому артилерійському дивізіоні, який теж базувався на Львівщині. Тут і застала солдата звістка про початок Великої Вітчизняної війни.

З боями на бронепоїзді відступали до Полтави. Тут розташувались на території аеродрому, де весь особовий склад зняли з бронепоїзда і сформували 343-й окремий винищувальний протитанковий дивізіон.

Далі бойовий шлях солдата Кошового проліг через Харків, потім Курську область. Не раз у боях втрачали більшу частину особового складу, поповнювали дивізіон молодими солдатами і продовжували рух вперед.

У 1942 році в районі Курська Олександр Гаврилович отримав перше поранення - горів у танку. Майже два місяці провів у госпіталі, а потім знову продовжив службу. Наступне поранення - в районі Охтирки.

- Тоді ми отримали повідомлення, що в районі станції Охтирка формується три потяги. В одному мали вивозити наших дівчат на роботу в Німеччину, в другому - велику рогату худобу для рейху, а в третьому - на відпочинок та лікування мали їхати німецькі вояки. Перед нами поставили завдання перешкодити відправленню всіх трьох потягів. Саме при виконанні цього завдання мене було поранено вдруге. Куля в лівій руці до цих пір сидить. Мабуть, заберу вже її з собою на той світ, - жартує ветеран.

Важкі випробування випали на долю фронтовика під Сталінградом, в одній з найзапекліших, найкривавіших битв Великої Вітчизняної війни. Навіть зараз, через шістдесят з лишком років, не може спокійно згадувати про ті далекі події Олександр Гаврилович і по щоці збігає скупа, непрохана сльоза.

- Перекинули нас в район добре відомого вам з історії війни тракторного заводу. Не буду переповідати про те, що там коїлось у цей час. Ми ж під час одного з боїв були притиснуті вогнем ворога до землі. Чи то тактика у них така була, чи просто збіг обставин, але протримали вони нас на снігу при 40-градусному морозі годин 10-12. Можете уявити, що за цей час може статися. Коли я зрозумів, що більше витримати несила, що через кілька хвилин можу втратити свідомість, а значить і життя, подав сигнал собакам-рятівникам. Під Сталінградом використовували спеціально навчених собак для рятування наших солдатів. Не мав особливої надії, що на мій сигнал відгукнуться, але невдовзі упряжка з собаками таки зупинилась біля мене. Позаду них на лижі були прилаштовані звичайні медичні ноші, на які мені вдалося перекотитись. Собаки привезли мене прямо в госпіталь. Обморозив значну частину тіла і особливо постраждали ноги - лікар знімав шкіру, як звичайні бинти. Саме тут довелося затриматись найдовше - на кілька місяців. До обмороження додалася ще одна біда - на третій день перебування в госпіталі захворів тифом. Незадовго до цього ми звільняли табір військовополонених, де фашисти утримували наших солдатів та офіцерів. Умови були - жахливі, тиф косив полонених тисячами і їх навіть не хоронили, а виносили і скидали у великий протитанковий рів. Там, скоріше за все, і я підхопив цю хворобу.

Але, мабуть, мав вік, тому що вибрався і з полону тифу, і обмороження вилікував. Після госпіталю мене направили в іншу частину. Та доля знову була на моєму боці - адже мені так хотілося потрапити у свій дивізіон. Дорогою до нового місця призначення зустрів шофера, з яким разом служили, який підвозив снаряди до гармати, командиром якої я був. Ні про яке нове місце призначення не могло й мови бути - я сів і поїхав до своїх бойових побратимів. Хоча більшість складу була поновлена - Сталінград багато життів забрав, але й старих солдатів було чимало. Продовжив службу знову командиром гармати - веде далі розповідь Олександр Гаврилович.

Наступав солдат Кошовий у 1944 році у складі Першого Українського фронту. Після звільнення нашої території була Польща, Німеччина, Австрія. Найпам'ятнішим за цей період були бої на Сандомирському плацдармі. Ну, і, звичайно, День Перемоги. Звістка про це прийшла до Олександра Гавриловича та його товаришів, коли вони базувалися у невеличкому містечку Рехніц, за 60 кілометрів від столиці Австрії - Відня. Про перемогу сповістив радист. А найбільше вкарбувались у пам'ять радість і щастя, які відчули солдати. Та й місцеві жителі раділи не менше - їм теж обридла війна.

Закінчилась війна, але не закінчилась служба для старшини Кошового. Їхній дивізіон розділили на дві частини. Молодші за віком були направлені на Далекий Схід для участі в бойових діях з Японією (правда, згодом надійшов від них лист, що звістка про капітуляцію Японії застала їх по дорозі до місця боїв), а старші - 20-21 року народження - продовжили службу на території Австрії у складі 531 окремого мінометного дивізіону. Навчали молоде поповнення. До кінця служби Олександр Гаврилович був замполітом дивізіону. Після демобілізації у травні 1946 року повернувся Олександр на свій завод, звідки призивали його на службу в армію. Там відразу викликали в Одеський обком партії і дали направлення на роботу у Мостівський район (тоді Одеської області) інструктором райкому партії. Після реорганізації деякий час працював у Веселинівському райкомі партії, пробував себе в кар'єрі військового, 9 років очолював партійну організацію колгоспу імені Богдана Хмельницького, а останні 27 років перед виходом на пенсію працював у колгоспі "Україна" техніком штучного осіменіння тварин.

Ще працюючи у райкомі партії, зустрів свою суджену - Надію Тимофіївну. Одружилися, виростили доньку Любов Олександрівну. Не судилося доживати віка разом, дружина померла раніше, зараз ним опікується донька. Є ще троє онуків і четверо правнуків, які, на жаль, рідко збираються разом у мами, щоб порадувати її і дідуся.

Завершуючи розмову, запитую в Олександра Гавриловича:

- А орденами Вас нагородили, мабуть, за якісь особливі події?

- Так, перший орден - Бойового Червоного Прапора - отримав за участь у Сталінградській битві, другий - Вітчизняної війни - за бої на Сандомирському плацдармі, третій - орден Слави - за бої по звільненню Польщі. Ну, а ще - орден Вітчизняної війни ІІ ступеню з нагоди ювілею Великої Перемоги і орден "За мужність" зовсім недавно.

Л. ДОБРОВА.

Маки червоні до обеліска

Війна... Всього 5 літер... А скільки лиха принесли вони! Скільки відомих і невідомих героїв полягло смертю хоробрих, щоб врятувати життя нам - майбутнім жителям Землі.

Серед тих, хто не повернувся з війни, - наш дідусь - Ткаченко Василь Савелійович. Пішов він на фронт молодим чоловіком, батьком 3 дітей: Жені, Віри і Олексія. Жені було 15 років, Вірі - 13, а Олексію - 5 років. Чекала чоловіка дружина Ганна Євгеніївна, все своє життя чекала і не дочекалася. Виглядала чоловіка, вдивлялась в людей, які йшли по шляху біля її хати.

Так і не вийшла більше заміж. А потім дізналася, що нема кого чекати: загинув її Василько (так вона його називала) далеко від домівки. І стала бабуся наша "піднімати", "ставити на ноги" своїх діток-сиріток. Молодший - Олексійко (Алік) так і не запам'ятав батька. Важко було, але було важко всім на той час. Виросли діти. Одружились Женя, Віра, а потім і Алік привів гарну дівчину Ніну. Розповідала бабуся, що всім зробила весілля, але в дні весілля бабусю нашу огортав смуток, біль, адже не було поруч з дітьми батька.

Давно уже пішла у Вічність наша бабуся, але ми, онуки, пам'ятаємо, який смачний борщ готувала вона, який хліб випікала вона, а пироги... Всіх частувала, і всім вистачало. Тепер тільки задумуємось: "Коли вона відпочивала? Коли встигала?"

Нема уже Жені, невиліковна хвороба забрала її від дітей, онуків. Уже й Вірі пішов 78-ий рік, більше 60 років Олексію. Так і виросли вони без батька, а ми, онуки, знаємо про свого дідуся тільки з розповідей.

В центрі села Олександродар є пам'ятник загиблим воїнам Великої Вітчизняної війни. Є там і прізвище - Ткаченко Василь Савелійович. 9 травня згадують брат і сестра (Віра і Олексій) свого батька, ми, онуки, також схиляємо голови перед фронтовиками, які в розквіті сил віддали своє життя за визволення нашої святої землі від німецьких загарбників. Страшно і подумати, скільки молодих життів забрала злодійка-війна. Скільки сиріт виросло без батька!

Мама Віра не може з нами говорити на цю тему без сліз. Слухаємо її: "Живіть у злагоді, цінуйте життя, щоб діти мали батьків, щоб ніхто не знав цього страшного слова "війна". "Ніхто і ніщо не зігріє дитину так, як батьківська любов", - каже зі сльозами на очах наша матуся.

А до обелісків, до пам'ятників, яких розкидано по всіх куточках землі, не заростають стежки. Ми повинні пам'ятати тих, хто ніколи не повернеться до нас, пам'ятати тих, хто віддав своє життя за наше щасливе майбутнє, за безхмарне небо над головою. Ми всі повинні пам'ятати тих, хто залишився назавжди для нас молодими.

Йдучи до пам'ятника, ми, онуки, правнуки, йдучи через безмежне поле, раз у раз нахиляємось, щоб зірвати сині, як небо, волошки, і червоні, як полум'я, маки...

Ти любив, дідусю, ці скромні польові квіти. Ти любив, дідусю, землю, на якій працював зі своєю дружиною.

Поле... Мрії... Плани... Плани, які так і не здійснилися. Все перекреслила війна, все забрала, все розтоптала.

9 травня збираються жителі Олександродара, Сили на цвинтарі. Села Червоного уже нема. Приходять люди, з'їжджаються з усіх усюд, щоб вклонитися, пом'янути тих, хто спить тут вічним сном. Серед них і наша ріднесенька бабуся - Ганна Євгеніївна Ткаченко. Нехай їм всім буде земля пухом.

С. ШУЛЯК.

Марія

Наближається шістдесята мирна весна. Поринувши в спогади, перебирає в пам'яті баба Марія свою нелегку молодість.

... Йшов вже другий рік війни. Немов чорні хмари, нависли над Україною горе і смуток. Село, в якому жила Марія, було окуповане німцями. Люди боялись навіть на вулицю вийти. В голоді та холоді тягнулись довгі дні і ночі Маріїного життя. Чоловік, як і всі інші з їхнього села, пішов на фронт, залишивши її та двох доньок на самоті зі своєю бідою.

Якось однієї холодної ночі у вікно хтось крадькома постукав. Миттю зіскочила Марія з лавки і босоніж побігла до дверей. Серце мало не вискочило з грудей: хто там може бути у таку темінь? Невже німці?

- Хто там? - тихо запитала.

- Це я - Степан Давиденко. Відчини, Маріє.

Двері тихесенько скрипнули і до сіней ввійшов сивочолий чоловік. На ньому був вилинялий і рваний одяг, на схудлому лиці кровоточила свіжа рана. Степан був односельцем Марії.

- Степане, ти звідки?!

- З полону втік, - безсило опустившись на лавку, сказав Степан.

- Дай, будь-ласка, води.

Марія завела Степана до кімнати. Нагодувала чим мала, напоїла. Дала чоловіковий одяг, щоб перевдягнувся.

- Степане, я хочу тебе щось запитати...

- Чи не бачив я Андрія? Бачив. Того й прийшов.

- Ти бачив Андрія? Де він? - очі Марії на мить засвітились радістю.

- Бачив, бачив під Харковом. Він, як і я, потрапив у полон. Я дивом утік. А всіх полонених збираються вивозити до Німеччини.

- Андрій у полоні? - зойкнула Марія.

- Зараз їх тримають в одному місці, чекають ешелону до Німеччини.

- А далі що? Що ж буде далі? - дивилась, благаючи, перелякана Марія.

- А далі слухай мене уважно, Маріє. Хочеш мати батька дітям, а собі чоловіка - бери одежу, побільше їжі та їдь до Андрія. Бо сам він звідти не втече. Слабкий він дуже. Рятуй чоловіка, Маріє.

Удосвіта Марія почала швидко збирати речі.

- Доню, ти куди? - запитала свекруха.

- Їхати мені треба, мамо, їхати.

- То що ж ти собі надумала, Маріє? А діти?

- Діти лишаються з вами. А я, дасть Бог, повернуся.

Зібрала клунки, взяла ціпок в руки і попрямувала до найближчої станції.

Добиралась довго. Всього довелось натерпітись. Одного разу чекала товарняк. Нарешті якийсь прийшов. Побігла з людьми до вагонів. Навкруги плач, крики. Нарешті дотягнулась до поручнів, ступила на першу сходинку вагона, аж раптом чиясь нога у кирзовому чоботі штовхнула її в плече.

- Куди лізеш, бабо? - почувся грубий чоловічий голос.

- Їхати мені треба.

- Усім треба, йди звідси геть! - гримнув кремезний чолов'яга на Марію.

Не встигла й опам'ятатись, як потяг рушив, а Марія залишилася на пероні. І знову кілька діб довелось чекати на станції. Нарешті сіла в потяг, що йшов до Харкова.

Там за адресою, яку дав Степан, знайшла будинок, де мешкала жінка, що підтримувала зв'язок з полоненими. Постукала, двері відчинила молодиця з приємною усмішкою.

- Заходьте, - тихо сказала, - що вас до мене привело?

Марія їй усе розповіла про Степана, про Андрія, про свою подорож.

- Добре, - сказала жінка, - зоставайся у мене. Звати мене Надія, будеш моєю гостею. Я часто ходжу до бараків з полоненими. Їсти їм ношу, то ж спробую тобі допомогти.

Наступного дня увечері Марія зібралась йти до бараків.

- Можна й мені з тобою? - запитала Марія.

- Ні, не можна. Ти - чужа, на тебе відразу ж увагу звернуть.

Бараки стояли на краю селища, на відкритому місці. Вже смеркало, коли Надія наблизилась до огорожі.

- Вечір добрий, браточки, - шепотом привіталась.

- Надійко, ти? Хліба принесла? - почулось з темряви.

- А тютюну? Закурити б... - додалося ще одне запитання.

- Та принесла і хліба, і тютюну, і води. Хлопці, а чи є серед вас Андрій Романенко?

- Такого не чули, хоча Андріїв серед нас багато.

- То попитайте у бараці, може, хто знає.

Надія роздала увесь хліб, все, що принесла. Лише Андріїв клунок лишився. Зібралась вже йти додому, як почула неподалік незнайомий голос.

- Хто тут питав Андрія Романенка?

- Я питала, я, - обізвалась Надія. - Ти - Романенко?

- Я.

- До тебе, Андрію, дружина приїхала... Ось візьми. Це - одежа й сухарі.

- Як дружина? Марія?! Де ж вона?

- Не можна їй сюди та вона просила передати, щоб ти тікав, поки вас до Німеччини не відправили.

- Як тікати? Мене ж уб'ють. Скільки вже наших постріляли при втечі.

- Та вас і так зі світу зживуть. Тікай, Андрію, тікай.

- Але як?

- Бережи сили, а як зміцнієш трохи, шукай нагоди. Вас же виводять кожного дня на будівництво мосту? Ну от. Як будете повертатися до бараку, ти намагайся стати в кінці колони. Як почуєш постріли, падай і лежи, неначе мертвий. Що б не трапилось, лежи, аж поки колона не піде геть.

Повернувшись додому, Надія все розповіла Марії.

- А тепер, - мовила, - їдь до дітей і молися за Андрія.

І та з болем у серці, з тривогою в душі поїхала додому...

***

Минув місяць. У бараці вже почали говорити, що скоро прийде ешелон, яким відправляють полонених до Німеччини. Відкладати втечу вже було нікуди...

- Завтра або ніколи, - подумав Андрій. - Або втечу, або вб'ють.

Наступного дня після виснажливої роботи полонених гнали до бараків. Андрій йшов у кінці колони. Аж раптом почулись постріли і чоловік, що йшов поряд, прошепотів: "Знову хтось втік".

- Пора, - подумав Андрій, впав обличчям у землю, заплющивши очі.

Не бачив нічого, тільки чув постріли, гавкіт німецьких вівчарок та викрики фашистів. Лежав, а серце билось, як пташка в клітці, і тільки молився.

- Матінко, рідна земле, захисти...

А колона все віддалялась і гомін ставав дедалі тихіший, поки не стало й зовсім тихо. Андрій усе ще лежав на землі і не міг збагнути - живий він, чи ні.

Так напівпритомний пролежав він на сирій землі, аж поки не стемніло. Чи то дрімав, чи марив - хто зна. Руки й ноги давно заніміли, а голова стала важкою, мов камінь. Нарешті, коли настала ніч, підвівся. Куди йти і де він - рідний дім? Пішов у напрямку лісу.

Добирався додому довго. Ішов ночами, а вдень відпочивав у скиртах соломи. Від голодної смерті рятували оті сухарі, які передала йому Марія.

***

Дні йшли, а від Андрія ні слуху, ні духу. Довгими, безсонними ночами Марії іноді вчувалось, що Андрій її кличе, а то - що він поранений лежить на снігу, часом здавалось, що його вже й немає на цьому світі.

Та якось увечері до Маріїної хати хтось постукав. Подивилась у вікно - нікого. Вибігла на подвір'я і заклякла: біля дверей стояв Андрій. Її Андрій, хоча зовсім не схожий на себе. Худющий, змарнілий, але ж живий.

Увійшовши до хати, побачив перелякані оченята доньок.

- Діточки, то чого ж ви поховались, - це ж ваш тато.

Дівчатка несміливо підійшли до майже незнайомого дядька.

- Куфайка наша, а тато - не наш, - тихенько мовила маленька Вірочка.

- Та що ти таке кажеш, Вірочко, - заперечила Галинка, - і куфайка наша, і тато наш! - вигукнула вона і кинулась батькові на шию.

Вдома Андрій побув лише дві доби, на третю сказав дружині:

- Мені вже час іти. Своїх треба шукати.

Нічого не відповіла Марія, а лише гірко заплакала.

Надворі ще й на світ не благословилось, як Марія проводжала чоловіка за село. Вони довго стояли, дивлячись одне одному в вічі, не промовляючи жодного слова. Потім Андрій сказав:

- Ну, що ж, прощавай, Марійко! І вір, я обов'язково повернусь.

А через мить додав:

- Бережи дітей, Маріє!

Потім надів шапку і, не повертаючись, попрямував до лісосмуги.

А Марія ще довго стояла і розгублено дивилась, як темна постать Андрія повільно зникала за горизонтом.

В. ІЗБАШ.

Заслужена шана

Вже шість десятиліть минуло відтоді, як відгриміла боями Велика Вітчизняна війна. Пішла в небуття, зібравши свій кривавий врожай людських життів. Та ще є серед нас свідки тих далеких подій. Їхня пам'ять - неоціненний скарб для всіх нас, їхні бойові рани - як нагадування про надзвичайну цінність мирного життя. І хоч зараз у ветеранів не слухаються руки і ноги, а кожен крок - перемога над власним безсиллям, у своїх спогадах вони все ті ж молоді й безстрашні солдати, якими були колись…

Навесні 1944 року з Лиман до армії призвали Івана Грищенка та Леоніда Охотніченка. Військова доля розкидала їх, Івана - до повітрянодесантних військ, Леоніда - до піхоти. Та, головне, що на фронті ворога б'ють і одна на двох найзаповітніша мрія - дійти до Берліна…

Іван Васильович спочатку потрапив до учбового полку, в якому три місяці опановував тонкощі повітрянодесантних операцій. Потім були визвольні бої в Угорщині, Чехословаччині. Доля вберегла його від поранень і найщасливіший день для радянського народу - День Перемоги - він зустрів у Австрії. Військові заслуги нашого земляка командування відзначило орденами Червоної Зірки та Вітчизняної війни, медалями "За взяття Відня", "За взяття Будапешта".

А рядовий 144-го стрілецького полку 49-ої стрілецької дивізії 3-го Українського фронту Леонід Петрович Охотніченко відразу потрапив у саму гущу боїв під Одесою. Потім був Білгород-Дністровськ, інші міста і села спочатку рідної країни, а потім - поневоленої Європи.

Переможний шлях нашого земляка перервався в Будапешті. "Чотири рази ходили ми тоді в атаку", - згадує Леонід Петрович. І саме четверта атака стала останньою для нього в тій війні.

Важке поранення на довгих сім місяців прикувало солдата до госпітального ліжка. Та навіть перебування між життям і смертю не змогло затьмарити радість Перемоги.

За бойові заслуги Леоніда Петровича нагороджено орденом Вітчизняної війни І ступеня.

…Вони перемогли могутнього ворога, піднімали з руїн країну, відбудовували сплюндроване господарство. Все змогли, все витримали і прожили достойне життя. І зараз приймають заслужену шану від вдячних нащадків.

Л. Дехтяренко.

ЗЕНІТНИЦІ

- Відступаючи з боями, наша дивізія розташувалася в дніпровських плавнях поблизу переправи через цю могутню ріку, - згадує колишній командир артилерійського вогневого взводу Григорій Васильович Бондар.

Ворожі літаки бомбардували її, намагаючись зашкодити відступу наших військ. Бомби вибухали поруч з понтонами, підіймаючи величезні фонтани води, але знищити переправу фашистам не вдалося. Два їхні літаки палаючими смолоскипами впали за найближчим ліском.

- Славно наші зенітники діють, - із захопленням промовив командир артдивізіону підполковник Проценко.

- Одразу видно: обстріляні хлопці, - додав замполіт Мироненко.

Після безрезультатного нальоту "юнкерси" полетіли назад. Жодна з їхніх бомб не потрапила в ціль.

Коли дали відбій повітряній тривозі, артилеристи підійшли до самої переправи познайомитись з її захисниками. Який же був подив артилеристів, коли побачили жінок.

- Дивіться, дівчата за зенітками. Оце так диво! - вигукнув старший лейтенант Бондар. - А молоденькі які та гарні. Особливо ось та, навідниця, - показав Бондар на струнку білолицю дівчину, яка стояла біля зенітної гармати.

- Давай підійдемо, поговоримо, - запропонував Мироненко.

Підійшли браві вояки і якось зніяковіли, зустрівши суворі погляди. Несміливо привіталися. Та зенітниці вже почали посміхатися артилеристам.

Слово за словом, і зав'язалася дружня розмова. Мироненко почав першим, запитавши, чи не страшно їм воювати, звідки вони родом.

- Я з Києва, вчилася в університеті, а є серед нас і колгоспниці, і робітниці з фабрик, і студентки. А на фронт ми пішли добровільно, щоб бити клятого фашиста. І таких нас більшість, - відповіла дівчина, яка сиділа біля ящиків зі снарядами.

Тут знову пролунав сигнал повітряної тривоги. Командир зенітниць ураз змінилась. Її обличчя знову стало суворим.

- Ану, марш в укриття! - командирським голосом наказала вона "гостям".

Артилеристи поспіхом виконали цей наказ.

- Ой, дівчата, дівчата, - згодом висловив свою думку Проценко, - чи ця робота для вас…

- Та війна ж.., - примирливо пробубонів Мироненко.

…У безперервних боях минула осінь. Настала зима з вітрами і морозами. Частини дивізії просувалися до вказаного штабом фронту району. Йшли ночами, вдень маскувалися в лісосмугах. Ворожа авіація вела розвідку і бомбардувала наші відступаючі війська. А дівчата-зенітниці пильно слідкували за небом, відганяючи фашистських стерв'ятників, збиваючи їх і гинучи самі.

Г. Погрібний

БІЙ

Батальйон зупинили на околиці розбитого села. Попереду за кілометр бовванів ліс. Накрути панувала моторошна тиша. Видно було, що тут зовсім недавно точився бій: сніг був вкритий чорною кіптявою, виднілися засипані снігом трупи побитих німців. Там і сям чорніли розбиті і спалені автомашини, гармати.

Комбат, оглянувши місцевість, розпорядився зайняти оборону і окопатися.

Бійці почали довбати промерзлу землю. Не встигли зняти верхній шар ґрунту, як здалеку донісся гуркіт танкових двигунів, свист снарядів. Канонада розгорялася справа і з кожною хвилиною посилювалась.

- Там втримують ворога підрозділи нашого корпусу, - сказав бійцям комбат.

До нього навперейми бігли зв'язковий і штабний радист. Ми здивовано поглянули на них.

- Наказано затримати ворога на дві години, - сказав радист і подав папірця комбатові.

Де ж той ворог? Тиша гнітила більше, ніж бій... Бронебійник глянув на недалекий ліс і вигукнув: „Погляньте, то наші танки?" - махнув у бік лісу рукою.

І почулася гучна команда майора: - Лягай!

Тієї ж миті над нашими головами просвистіли снаряди, кулеметні черги. З лісу виповзали ворожі танки, обліплені десантниками.

- Бронебійники! На вас вся надія. Пам'ятайте, що гинуть тільки боягузи, а ви ж у мене герої! - підбадьорював бійців комбат. - Не забуваймо про гармати, - це вже до всіх.

Він наказав мінометникам накрити танки мінами. І вже із першими розривами мін з ворожих танків густо посипались німецькі солдати.

Бронебійники поки що мовчали, поводячи довгими дулами рушниць з боку в бік. А танки насувалися. Передні "тигри" на мить зупинилися, дали по пострілу з гармат, і знову посунули на наші позиції. Розриви ворожих снарядів прогриміли поруч наших неглибоких окопів. Почувся стогін перших поранених бійців. Бронебійник Василь Кузьменко скорчився від болю. До нього підповз санітар, відволік його з лінії вогню. Хтось із бронебійників не витримав, вистрілив і влучив, у ворожий танк. На башті танка загорілася блакитна іскра і згасла...

- Не стріляти в лоб! - наказав командир бронебійників лейтенант Шамов. - Цілитися в борти, або ж в гусеницю. Бийте по оглядових щілинах!

...А танки з гуркотом насувалися... В автоматника Івана Маслова не витримали нерви. Він почав відповзати, а потім схопився на ноги. І тієї ж миті пролунав постріл з ворожої танкової гармати. Командир автоматників молодий лейтенант Горбань, навіть не встиг зрозуміти, що сталося... (Після бою ми знайшли труп Маслова. Він лежав неподалік окопу з відірваною рукою). А бій тривав...

Передня лінія танків вже була за якусь сотню метрів від наших окопів, коли пролунав залп п'яти бронебійок. Загорівся один ворожий танк, потім другий, третій. Решта вперто насувалася на наші позиції.

Назустріч головній потворі, яка поливала наші окопи вогнем трасуючих куль, поповз політрук Кузнєцов. Ось він підвівся, високо підняв руку з гарматою, замахнувся і впав. А танк ворога неухильно насувався на нього. Олексій Попов вискочив із окопи і майже не згинаючись, побіг на зустріч потворі. Він встиг вихопити лейтенанта, майже з-під гусениць. Танк розвернувся і посунув на Попова. Олег кинувся в бік, але було вже пізно...

За цією трагедією якусь мить спостерігав вірний товариш Олексія - Микола Чорний. Він, як і Олег, перед цим, вискочив з скопа з двома протитанковими гранатами. Чорний стовп диму, з яскравими язиками вогню, піднявся вгору. З палаючого танка живими смолоскипами вихопились ворожі танкісти... Та були скошені кулеметним вогнем.

Строчили кулемети, рвалися снаряди й гранати, горіли танки - все навколо затягло чорним димом. Здавалося, що в цьому пеклі важко залишитись живим.

На правий фланг нашої оборони прорвався фашистський танк, на ходу стріляючи з гармат й кулеметів. В ньому було стільки грізної і нещадної сили, що бійці, сидячи в тісному окопчику, відчули - це кінець. Ось танк завис над окопом, крутонув гусеницями. (Врятувала бійців промерзла земля). А танк, гуркочучи, все крутився, намагаючись роздавити бійців. В окопі стало темно, як в могилі.

Та ось танк сповз з окопи і в корму йому полетіла пляшка із запалюваною сумішшю.

- Одержуй, гад! - гукнув Яковлєв.

І... сталося неймовірне. Спочатку по броні потекли ледь помітні струмочки вогню, а потім вони перетворилися на гострі язики полум'я. Чорний дим охопив потвору. Німці вивались через нижній люк, квапливо відповзли від палаючого танка, стали на коліна і підвели руки вгору.

- Благаєте?! Не буде вам пощади! - гукнув Яковлєв і ворухнув дулом автомата. Бій гримів досить довго. Здавалося йому не буде кінця краю. Бійці не зогляділися, як короткий зимовий день схилився до заходу сонця. Німці, дико волаючи, темною хмарою сунули на наші окопи. Не вистачало сил стримати натиск ворога. Ціною власного життя вісімнадцятирічний білорус Борис Лоцманов підірвав останній фашистський танк. Та бій ще продовжувався - залишилися ще десантники. Вони намагалися вирватися з кільця. Страшні, з обмороженими обличчями, з широко розкритими ротами, вперто йшли в атаку... Та ось в центрі нашої оборони залопотіла на вітрі знайома плащ-накидка комбата.

- В атаку, за мною! - гукнув він, потрясаючи пістолетом. І тут же від лівого до правого флангу прогриміло могутнє "Ура!".

Вороги не витримали, відступили. Ми їх не переслідували - не вистачило сил. Від повнокровного батальйону залишилось менше половини бійців. Дорогою ціною заплатили ми за цей виграний бій.

Наступного ранку підійшло підкріплення. Ми хоронили своїх товаришів, друзів - Олега Попова, Миколу Чорного, політрука Кузнєцова, білоруса Бориса Лоцманова. В одній братській могилі поховали десятки нездійсненних мрій, весіль, які ніколи не відбудуться, ненароджених поколінь - тому що загиблим було неповних 18 років. В пам'яті рідних і друзів вони залишились навічно молодими.

Батальйон вишикували по тривозі. Комбат, майор Кучин, обійшов стрій з правого флангу до лівого, уважно оглянув бійців і сказав:

- Ворожі з'єднання, які опинилися в так званому Торунському котлі, чинять шалений опір. Є загроза прориву противника й виходу його з оточення. Нам належить здійснити марш в майже 60 кілометрів за добу, вогнем підтримати наші частини.

І батальйон рушив... Ніколи не забути тих засніжених доріг, того колючого снігу, який немилосердно сік в обличчя. Солдати провалювалися в заметах по пояс, задихалися, таранячи суцільну стіну снігу. Заднім було ще так-сяк, а передні в строю знемагали від втоми. А якщо зважити, що кожний боєць ніс на собі понад 20 кілограмів військового спорядження, то можна їм поспівчувати, і хоч бійцям було по 18 років, все ж вони дуже втомилися.

Комбат в голову колони поставив своїх помічників, щоб пробивали дорогу. Бійці йшли мовчки під вантажем мінометних стволів, плит, лафетів, лотків з мінами.

Опівночі комбат проїхав вздовж колони на своєму змиленому жеребцеві, схожий на Чапаєва. Лише замість бурки, за плечима розвівалася плащ-палатка, а замість папахи - засніжена шапка-вушанка.

Завжди стриманий, на цей раз командир був стривоженим.

- Радисти прийняли повідомлення - наші війська докладають неймовірних зусиль, щоб стримати шалений натиск ворога... Отже, нам потрібно поспішати. - Дух із нас геть, а встигнути треба. Пройшли ми 20 кілометрів - залишилось - сорок. Старшинам нагодувати бійців, і марш, - звелів комбат.

Перекусивши нашвидкоруч сухим пайком, батальйон рушив у дорогу.

Майор передав свого коня замполітові, а сам став в голову колони. Через кожну годину - короткочасний відпочинок і знову в дорогу. Після кожного чергового привалу бійці піднімалися все важче і важче. Колона розтяглася. Дороги ніякої. Куди не глянь - всюди сніг і замети, навкруги ні хатини, ні деревця.

А батальйон йшов і йшов...

На світанку оголосили черговий привал. На відпочинок давалася година. Бійці попадали в сніг і тут же заснули. Старшини підіймали бійців і роздавали сухарі і консерви. Та не встигли солдати з'їсти свій хліб, як командирів підрозділів і політруків покликали до комбата.

Радисти одержали термінову шифровку: в районі міста Бидгощ фашисти прорвали кільце котла і спішать на північ. Четвертому механізованому корпусу, до складу якого увійшов наш батальйон, належало прискорити марш.

Майор знову очолив колону. Посилився передсвітанковий мороз, холодний вітер жбурляв в очі пригорщі колючого снігу. Бійці почали відставати. Дехто засинав на ходу, по інерції переставляючи ноги. Тут хочеш, чи не хочеш, довелося знизити ходу...

Та ось попереду замайоріли якісь будівлі. Околиця міста. Невже дійшли?

Бійці відразу пожвавішали. Дійшли до будівель. Ні однієї цілої. Навкруги обгорілі скелети будинків, гори цегли. Справа і зліва тяглися ланцюги телеграфних стовпів. Ясно - залізнична станція. До пункту зосередження залишилося менше десяти кілометрів.

Ох, ці десять кілометрів! Ніколи вони не зітруться в пам'яті. Слово „йшли" тут не підходить. Падали, повзли, валились у сніг, подавали один одному руки, підіймалися і...знову йшли.

Політпрацівники і командири, які самі ледве трималися на ногах, допомагали солдатам, брали на себе частину їхнього спорядження, підбадьорювали:

- Витримаємо! Ми слов'яни! Не дамо гадам вирватися з оточення!

Комбат, обвішаний автоматами, хвалив бійців, хоч бачив, що вони ледве пересувають ногами.

Незабаром почали здавати і найсильніші... Та батальйон уперто просувався вперед.

Майор, щоб полегшити шлях солдатам, не піднімав ноги, а рухав їх в глибокому снігу, відразу прокладаючи дві глибокі борозни. Батальйон розтягнувся ланцюгом. Попереду - комбат, замикаючим - замполіт. Навідник Василь Волобуєв, зігнувшись вдвоє, ледь виднівся з-під важелезної мінометної плити. Ноги вже не піднімалися, а волочилися. А маленький на вигляд слабуватий Петро Маслов тримався напрочуд добре, рослий Півторахатько, з Полтави, обвішаний зброєю спереду і ззаду, підтримував бійця з Чукотки на прізвисько „Хитрий лис". Той ледве дихав, а все намагався веселити товаришів:

- У нас в тундре адин луна скачет на олень, - нет яранга, два луна скачет - нет яранга, три луна скачет - есть яранга.

Олександр Попов - товстенький, кругленький і занадто повільний - тримався з усіх сил. Він завжди любив поспати, а зараз йшов краще багатьох...

І батальйон витримав... Майже з ходу вступив у бій.

Володимир Лилик

НА ПЕРЕДОВІЙ ЖИТТЯ

22 червня глибоко закарбувалося у пам'яті мільйонів людей. Від цієї тривожної дати почався відлік мільйонів смертей мирних жителів. Ось уже сьомий десяток років часто подумки повертається у свою юність, щоб і ще раз згадати ту сонячну фатальну неділю, житель Кривого Озера Феофан Петрович Асаула.

Сивоголовий ветеран до найменших дрібниць розповідає, як обірвалося його мирне юнацьке життя і почалися воєнні будні.

Ямпіль, що на Вінниччині - батьківщина Феофана Петровича, - жило своїм мирним життям. Дорослі працювали, а молодь завершувала навчальний рік. За традицією після здачі останнього екзамену на 22 червня було назначено випускний вечір. Кожен школяр чекав цього дня, а особливо випускники. Та не судилося їм святково закінчити школу. Вже вранці жителі збиралися юрбами. Панувала тиша, яку переривав плач жінок та дітей. Здебільшого люди товпилися біля гучномовців, щоб почути страшну звістку про початок війни.

Серед натовпу були і випускники, а серед них і наш співрозмовник Феофан Петрович Асаула. Після почутого випускники уже не танцювали шкільний вальс. Вже наступного дня вони копали укріплення. А згодом стали активними помічниками партизанського з'єднання.

Згодом Феофан Петрович став зв'язківцем 468 стрілецького полку. Зв'язківці були завжди на передовій. Вони щоденно, вдень чи вночі, забезпечували зв'язок між військовими підрозділами. Бувало так, що безперервно йде бій. Вибухами снаряду пошкоджено зв'язок. В цей час зв'язківець від шквальним вогнем повзе і шукає місце розриву дроту, щоб його зв'язати і відновити зв'язок. Не кожен доповзав до місця пошкодження і не кожен повертався із завдання.

Не може переказати фронтовик всіх спогадів військових днів. Їх безліч. Бувало так, що із окопів не можна й голови висунути через постійний ворожий обстріл, а тут необхідно відновити зв'язок. Кожен рухомий об'єкт був під прицілом фашистів. Здебільшого це були зв'язківці.

Найбільш пам'ятними залишилися прокладання зв'язку через річки чи інші водні об'єкти. Навіть важко уявити, як можна взимку під постійним ворожим обстрілом лізти у воду, щоб переплисти річку і протягнути дріт зв'язку. А бувало й таке, що необхідно три, чотири рази підряд перепливали річку. Складність цього завдання була обумовлена ще й тим, що на плечах зв'язківця була ціла бобіна дроту, необхідний інструмент і, звичайно, зброя. Довелося прокладати зв'язок через Дністер, Одер, Прут, Віслу та інші ріки.

Сотні кілометрів проповз наш земляк по землях України, Молдови, Румунії, Угорщини, Німеччини, Чехії. І під час кожного з таких походів зв'язківець не мав права стати на весь зріст, адже за ними полював ворог, бо розумів, що налагоджений зв'язок сприяє мобільності, оперативності і успіху Радянської Армії.

Єдиною перевагою зв'язківців перед іншими солдатами було те, що вони першими дізнавалися про військові події - перемоги чи поразки. Першим серед товаришів зв'язківець Ф.П. Асаула дізнався про довгоочікувану Перемогу. Було це в Німеччині у місті Горніц. Одним з перших він дізнався, що залишки фашистської армії планують зрівняти із землею чеське місто Прагу. Військова частина, в якій служив наш земляк, прибула у Чехію. На щастя, не здійснилася остання мрія фашистів. Прагу було врятовано.

Після Перемоги Ф.П. Асаула продовжував нести військову службу аж до 1947 року у місті Львові. Із жахом згадує Феофан Петрович останні дні своєї служби, коли через два роки після війни він мало не загинув. Замість нього загинув його товариш. А було це на окраїні Львова. Залишки воїнів УПА по-звірячому убивали мирних людей. Керував ними бендерівець на прізвище "Курочка". Будинок, в якому був "Курочка", оточили солдати. Зайшовши, солдати побачили лише драбину і відкрите горище. Солдат Асаула вискочив на драбину, щоб вилізти на горище і заарештувати негідника. В цей час командир гукнув: "Асаула! Не твоя це справа арештовувати ватажка. Я командир, тому я його і заарештую". Солдат підкорився командиру А коли той піднявся на горище, застрочив автомат. Командир загинув. "Курочка" втік. Та через два дні його таки впіймали.

З болем згадує колишній солдат цю подію. - Я мав загинути, мені подарував своє життя мій товариш, командир, - говорить Феофан Петрович. - Ми ветерани війни, - продовжує він, - ніколи не примиримося з воїнами УПА. Ми воювали проти Німеччини, а вони - проти нас. Я можу навести безліч прикладів, скільки горя принесли бендерівці мирним людям. І ніхто не може оказати, яке село чи місто звільняли від фашистів воїни УПА. Убивство Ватутіна, Кузнецова та інших - це справа їх рук. Та й міжнародний Нюрнберзький процес засудив воїнів УПА.

Звичайно, нам важко давати оцінку тим часам. Очевидцям тих подій видніше.

Після закінчення військової служби Феофан Петрович обрав мирну професію лікаря. Нині він на заслуженому відпочинку.

І хоч воєнні і мирні будні позаду, колишній солдат згадує своїх побратимів, друзів та колег. Визволитель мріє, щоб у день 60-річчя Перемоги одягти бойові нагороди, ціну яких не можна передати.

Станіслав Чирка

ТРУДІВНИК, ВОЇН, БАЯНІСТ

Дивлячись на Федора Федоровича Тарана, веселого, товариського, невтомного, ніколи не подумаєш, що йому цього року 15 березня виповнюється 90 років. А між тим за його плечами важка хліборобська праця з раннього дитинства до 80 років, а між ними війна та післявоєнне встановлення народного господарства.

Народився Федір Федорович у селі Сари-Камиш (так у 1915 р. називалося с. Дніпровка) у багатодітній сім`ї рибалки і хлібороба. Після революції їм дали землю і діти допомагали батькам вирощувати врожай. З 13 років Федір нарівні з дорослими возив на підводі, орав землю, сіяв...

У 1930 р. почалася колективізація, вступили в колгосп. Федір Таран, закінчивши 3-х місячні курси сів на трактор. І було йому на той час 15 років. В 1936 р. його призвали до армії, але через півроку, як передовика стаханівського руху (займав ІІ місце в області), відпустили у колгосп. Керував тракторною бригадою, яка обслуговувала декілька господарств району. 5 вересня 1939 року брав участь у всесоюзній сільськогосподарській виставці у Москві.

У зв'язку з воєнним конфліктом з Фінляндією його у 1940 р. знову призивають до армії. Направили у мінометну школу молодших командирів у м. Кишиневі. Під час звільнення Бессарабії курсантів школи включили до складу 160 стрілецького полку і відправили на маневри військ у районі ріки Прут.

Початок Великої Вітчизняної війни Таран зустрів на кордоні. 22 липня німецька артилерія обстріляла наші пограничні застави. Полк по тревозі зайняв позицію по березі річки Прут. Довгий час, незважаючи на нестачу зброї, відбивали атаки ворожих військ. Коли ж німці прорвалися на флангах, прийшлося відступити. З боями відійшли до Кишинева, а після здачі міста 9 липня - до Одеси. Почалася героїчна оборона цього крупного морського порту. В одному з боїв 1 серпня Федір Федорович був тяжко поранений у голову. Куля пробила каску. На пароплаві відправили у шпиталь в м. Сочі.

Після одужання він отримує призначення в мотострілецький батальйон 46-ї танкової бригади, яка обороняла м. Сталінград. Їх позиції проходили у районі військового заводу "Барикади". Ворог так і не зміг прорвати тут оборону. Й не мала заслуга у цьому була влучна стрільба мінометів, командиром розрахунку одного з яких був Ф.Ф. Таран. Після розгрому 6-ї армії генерал-фельдмаршала Паулюса, мотострільці і танки бригади перейшли в контрнаступ, було захоплено багато полонених.

Перемога у Сталінграді надала змогу нашим військам почати загальний наступ по звільненні нашої землі від фашистів. У боях за м. Старий Оскол, коли танки 46-ї бригади з мотопіхотою на броні переслідували ворога, ворожий снаряд влучив в танк, де знаходився мінометний розрахунок Тарана. Федору Федоровичу пощастило - зривною хвилею його викинуло на землю, проте інші солдати і екіпаж загинули. Таран отримавши контузію залишився в строю і продовжив бій.

З боями звільняючи наші землі 46 бригада у складі ІІ Українського фронту підійшла до кордону з Румунією, де у 1941 році для Федора Федоровича почалася довга дорога війни, по якій він спочатку з боями відступав, а згодом наступав. Солдат виконав свій обов`язок до кінця, прогнавши фашистську нечисть зі своєї Батьківщини.

Війну Таран закінчив у Болгарії. Місцеві жителі зустрічають своїх визволителів дуже тепло і радісно. Але в країні ще блукало багато німецьких груп, які намагалися прорватися в Германію і на Захід. Їхньою ліквідацією і займалися бійці 46-ї бригади.

Після перемоги 9 травня, бригаду направляють в Германію. Тут Ф.Ф. Тарана назначають в команду, котра по домовленості з американськими комендатурами збирали у Франції наших співвітчизників з колишніх німецьких таборів. В порту Марсель їх грузили на англійський пароплав і відправляли до Одеси, а далі після перевірки, більша частина їх потрапила у Сибір на виправні роботи.

З однією з цих партій, як супровідник, прибув на Батьківщину і Федір Федорович. Його зарахували у стрілецький полк, який відправлявся на війну з Японією. Полк прибув в Забайкалля, де його призначили в резерв командування. Після капітуляції Японії солдатів, які відслужили свій строк, демобілізували. Їм запропонували роботи на будівництвах народного господарства. Так Федір Федорович у серпні 1946 року став шахтарем. Майже 10 років працював у шахтах Іркутської області, а після травми руки - бульдозеристом у м. Братську.

В 1975 р. виходить на пенсію і повертається з сім'єю у рідне село Дніпровка. Тут працює перші два роки механіком, а опісля до 1995 р. по найму у радгоспі, комбайнером. Чотири рази підряд, починаючи з 1978 р., господарство направляло на збір врожаю на цілинні землі в Казахстан. Працелюбний Ф.Ф. Таран завжди був взірцем у роботі. Він відзначений не лише бойовими, але й трудовими нагородами. Його цінний досвід, раціоналізаторські пропозиції освоюються молодими механізаторами. Невтомний у роботі, він такий і в житті. Завжди у центрі подій, завжди попереду. Активний учасник художньої самодіяльності, організатор музичних конкурсів у селі.

Але роки беруть своє і у 80 років він залишає штурвал комбайна, але як і раніше живе турботами господарства, трудиться на своїй присадибній ділянці і, звичайно, не розлучається з баяном.

В. ШИБАНОВ

ДВІ ДОРОГИ ДО РУМУНІЇ

Перед війною сім`я Олександра Івановича Громового жила в селі Осетрівці (Нова Каборга). Його батько працював у колгоспі "Зелений гай". Збудували нову хату, діти навчались у школі. Після окупації німцями в 1941 р. Очаківського району тут призначається румунська адміністрація. Наприкінці 1943 р. румунські поліцаї зібрали всіх чоловіків очаківських прибережних сіл до магазину в с. Н. Каборга. Переди цим румуни позабирали в їхніх дворах і сараях всю живність. Зігнаних людей (близько 200 чол.) вишикували в колону і погнали на чужину в рабство. Серед них були і Олександр Громовий, його батько і брат. Супроводжували невільників підводи з кулеметами попереду і позаду колони, а по боках - озброєні румуни на конях. Гнали очаківців курним шляхом вздовж берега Березанського лиману. Напроти с. Болгарка мешканець с. Куцуруб (прізвище невідоме) знайшов нашу, скинуту раніше з літака, листівку й почав її читати. Його помітив офіцер, вивів з колони й розстріляв. Тіло залишили на дорозі. Ночували невільники в с. Адамівка, спали на підлозі в хатах мешканців села. Господиня домівки, де ночував Олександр, налила у флягу голодному юнакові молока.

Наступного дня колону погнали до Ташина, крупного села на Тилігульському лимані. Тут їх розмістили по хатах. До однієї з них вселили п'ятьох чоловіків - Громових і двох їхніх сусідів-каборжан - Івана Белградіна й Федора Шмарка. Гнанців ніхто не годував, кожен виживав як міг. Брат Олександра ще раніше захопив з дому паяльник і вони вдвох паяли й ремонтували мешканцям села чайники, каструлі, відра, тази та ін. Тим і годувались.

Минуло два місяці. Ворог відступив. Доля невільників була невідома. Серед них загинуло вже більше десятка. В березні до хати, де були Громові, ввійшов озброєний автоматом солдат у німецькій формі. На ламаній мові сказав, що він чех і хоче їм добра, і що треба втікати, а то буде "капут". Поміркувавши, Громові та їх сусіди зважились на втечу. Хоча розуміли, що коли впіймають, розстріляють: про це румуни попереджали щодня при перевірці.

Рано-вранці 22 березня п'ятеро очаківців таємно покинули село й берегом лиману пішли в бік Коблево. Побачивши здалеку ворожих солдатів, ховались у кручах, у терені. А коли кінні солдати збирали з дороги до лиману худобу, що розбрелась, то брати навіть залізли до лисячих нір. Батько Олександра вирішив перепочити в знайомому йому с. Анатоліївка. На околиці зустрів жінку, яка сховала біженців у себе в дворі в обладнаній ямі під скиртою, де вже хоронились від окупантів її чоловік з сином. Тут вони й дочекались своїх визволителів. Після артилерійського обстрілу наших передових частин німці і румуни втекли з села.

Після звільнення Громові та їх сусіди повернулися додому. Через день, 1 квітня, мобілізували в армію батька, а незабаром і брата. Олександра, якому було лише 17 років, забрали на збори молодших командирів при Очаківському військкоматі. Пройшовши програму навчання, вони потім вже навчали в с. Дмитрівка молоде поповнення на курсах прискореної військової підготовки.

В грудні 1944 р. Олександра призвали в армію й направили до 27 школи снайперських стрільців в м. Котовськ, затим - до Одеси. Після закінчення школи він отримує призначення до комендантського взводу, котрий охороняв склади і важливі військові об'єкти в Румунії. Також вони охороняли командуючого 24 стрілецького корпусу генерала Краузе. Тут, в штабі корпусу, Громовий вперше близько побачив маршала Жукова.

Наприкінці війни розвідка донесла про підготовку нападу німецьких диверсантів на центр нафтопромислового району Південної Румунії м. Плоєште. Для охорони міста і його об'єктів було направлено групу з 20 снайперів, до якої входив і О.І. Громовий, та їх помічників. Кожен снайпер мав свою зону обстрілу. Протягом десяти днів вони відбивали одиночні й групові напади диверсантів. Снайпери з різних точок методично знищували нападаючих. Диверсантам так і не вдалося проникнути в місто й виконати своє завдання. Майже всі вони загинули на підступах до об'єктів. Загинуло і п'ятеро наших снайперів. В бою О. Громового було поранено осколком гранати в руку.

День Перемоги він зустрів у Белграді. Був він святковий, була радість, був салют, і було 100 гр. фронтових. Після війни служив у різних частинах стрільцем, розвідником, радистом. Демобілізувався гвардії сержант Громовий у травні 1951 р. на посаді радіотелеграфіста 101 танкового полку.

Приїхав додому, почав працювати радіокіномеханіком в с. Рівне, вчився. Закінчив з відзнакою Мигіївський сільськогосподарський технікум. Чотири роки працював редактором сільської багатотиражки "Голос робітника". У 1959 р. його обрали головою робіткому радгоспу, затим працював інструктором в райкомі м. Очаків. У 1967 р. повернувся до с. Рівне, де був обраний секретарем парткому. В 1973 р. його призначають керуючим третім відділком радгоспу ім. Шмідта, а через три роки - заступником директора радгоспу. В 1987 р. йде на пенсію.

Одружився Олександр Іванович у 1951 р. Як пригадує його дружина Лідія Федорівна, всі сільські дівчата тоді були від нього у захваті. Дуже товариський, гарний кіномеханік, футболіст, активний учасник художньої самодіяльності, він був організатором й душею колективу в селі. І не встояло серце молодого бухгалтера, яка приїхала до села з Полтави. Вже понад 50 років живуть дружною сім`єю. Мають трьох дітей, які отримали освіту й працюють на заводі "Океан" в Миколаєві, шістьох онучат і п'ятьох правнуків. А старики потихеньку працюють на своєму городі і в саду, розводять птицю, доять козу і чекають своїх дітей з онуками в гості. Й вони не забувають своїх батьків, часто провідують.

Ветеран має 14 урядових нагород, в тому числі й орден "Знак Пошани".

В. ШИБАНОВ

СЕСТРА МИЛОСЕРДЯ

Народилася Наталія Андріївна Воропаєва (Семенова) у Сибіру. Після закінчення 7 класів поступила в медичний технікум в м. Новокузнецьк (Сталінськ) Кемеровської області. Спеціальність медичної сестри їй подобалася. Була вона дівчиною працелюбною, за характером спокійною, витриманою, чуйною. Після того, як здала хірургію - один з важливих екзаменів - Наталя з подругами вже будували плани на майбутнє. Але вранці 22 червня 1941 року по радіо оголосили про початок війни з Німеччиною.

З випускників і викладачів медтехнікума формується загін у кількості 50 чоловік. Вони проходять військову підготовку і наприкінці грудня їх відправляють до Москви. Розміщують у казармі в районі Сокольників. Столиця переживала важкі дні, ворог стояв на околиці міста, йшли жорстокі бої, саме місто постійно бомбили. Дівчат одразу ж направляють виносити поранених з-під розвалин, надавати їм першу допомогу. Залучали їх і рити окопи, й гасити запалювальні бомби. Іноді доводилося по пожежній драбині залазити по "зажигалку" на дах 11-поверхової будівлі.

У цей час до Москви почали прибувати сибірські дивізії - добре навчені, укомплектовані людьми, найновішою зброєю і бойовою технікою, тепло вдягнені у люті морози в добротні кожухи. 7 січня 1942 року почався наступ наших військ по усьому фронту. Вперше німці зазнали великої поразки. Ворог був відкинутий на 100-250 км від Москви.

Команду медсестер-сибірячок зарахували до 95-го польового шпиталю. У складі наступаючих військ вони під вогнем виносили поранених бійців, надавали їм медичну допомогу, відправляли до госпіталю для лікування. Був суворий наказ - не залишати на полі бою жодного пораненого. Після битви під Москвою Наталія Андріївна продовжувала служити у фронтових шпиталях і санчастинах стрілецьких полків.

У боях під Харковом шпиталь, в якому вона працювала, розбомбила німецька авіація. Більшість медпрацівників і поранених загинуло. Ті, хто залишився в живих, протягом кількох морозних днів голодні й роздягнені шукали свої частини. Під час цих поневірянь Наталія Андріївна обморозила ноги. Після того, як місяць лікувалася у шпиталі, її направляють у санчастину стрілецького полку 2-го Українського фронту.

Особливо запам`яталася їй битва під Курськом. Бої були дуже жорстокі. Обидві сторони несли великі втрати. Медсестри й санітари постійно виносили з бою поранених. До речі, допомагали не тільки нашим бійцям, а й німецьким пораненим, котрих після лікування відправляли в табори. Тут же, на Курській дузі, була поранена й Наталія Андріївна. Трапилося це після одного із боїв. Вона виявила в кущах тяжко пораненого нашого бійця. Зробила йому, як завжди, перев`язку і повзком потягнула його до наших окопів. Її помітив німецький снайпер і почав на неї "полювати". За п`ятим вистрілом куля потрапила медсестрі в ногу. Незважаючи на поранення Воропаєва (тоді ще Семенова) продовжувала повзти з пораненим солдатом. А слід помітити, солдат був не менше двох метрів зросту, а Наталя дівчина невисока. Лише через дві години вона доставила пораненого з поля бою на наші позиції, де їх обох відправили до шпиталю. Після лікування її залиши у цьому ж фронтовому шпиталі працювати медсестрою. Як і раніше, вона виносила поранених з бою й лікувала їх. На запитання, скільком же пораненим вона врятувала життя, Наталії Андріївні відповісти складно: "Хто ж їх рахував? Багато їх було, кого винесла на своїх плечах і надала допомогу".

Наприкінці 1944 року старший сержант медичної служби Н.А. Воропаєва і кілька медсестер шпиталю з ешелоном поранених, яких відправляли на лікування в тил, прибули в Москву для роботи в санчастині при штрафному розподільчому пункті. Тут формували ешелони із штрафниками і відправляли до Львова. Медпрацівники супроводжували ці ешелони. У Львові штрафні роти розподіляли у війська, які вели бойові дії вже за кордоном. Назад до Москви везли поранених бійців з фронту.

Після Перемоги у 1945 році Наталія Андріївна демобілізувалася, повернулася додому і пішла працювати у поліклініку Новокузнецького металургійного комбінату, де й пропрацювала старшою медсестрою до 1986 року. У 1947 році вийшла заміж за працівника комбінату, колишнього фронтовика, відважного розвідника морської піхоти, кавалера орденів Слави В.В. Воропаєва. Фронтовики і на трудовому фронті були передовиками, їх портрети - чоловіка й дружини - постійно висіли на Дошці пошани комбінату.

У 1990 році Воропаєви за станом здоров`я переїжджають на південь, в Очаків до дочки. Незважаючи на похилий вік, Наталія Андріївна сидіти на лавці не любить, постійно у праці, займається городом, шиє, в`яже. За заслуги перед Батьківщиною ветеран має тринадцять урядових нагород.

В.ШИБАНОВ

ХОЛОДНІ ХВИЛІ ОДЕРУ

Що таке надійний зв'язок на фронті - ми, діти мирного часу, можемо лише здогадуватися, міркувати, але не знати і не відчувати так, як це знали і відчували на власному досвіді наші шановні ветерани війни, учасники боїв. З їхніх розповідей та ще з документальної повісті Євгенія Долматовського "Зелена Брама" можемо скласти собі деяке уявлення про місце зв'язкових у війні. Тим більше, що описувані події відбувалися поблизу - в сусідньому Голованівському районі. Книга надзвичайна - патріотична і чесна, все описане відбувалося насправді, без прикрас.

Був зв'язковим і Сергій Гаврилович Ткаченко. Теж наш, степківський. Перед війною він учився в Одесі, звідки був евакуйований в Нижній Тагіл. Коли ж у 1942 році досяг призовного віку, то потрапив на ІІ Білоруський фронт у 23-ю гвардійську дивізію. Спочатку служив в артилерії, а вже на території Польщі молодого солдата перевели у радисти.

Ні, не довелося нашому землякові брати Берлін, та стояло перед ним не менш важливе завдання: розгромити сильне Щечінське угруповання ворога і розвинути наступ на Захід у напрямку Нойбранденбурга. Шлях перепиняла значна водна перешкода - повноводий Одер. Справа ускладнювалася ще й тим, що десь у верхах ріки відкрили шлюзи, тож повінь ще побільшала.

Та картина ще й досі жива у пам'яті ветерана війни С.Г. Ткаченка:

- Як зараз бачу, пливуть по річці дрібні крижини, а вгору здіймаються білі стовпи води від розривів снарядів і мін, у повітрі суцільний гул і ревище. Ми з трьома товаришами щосили гребемо, направляючи пліт до протилежного берега. А течія несе його, як пір'їнку, крутить на коловоротах, щомиті можеш шубовснути в крижану воду. На дошках стоїть накрита плащ-палаткою важка радіостанція - наші очі і вуха. Це тепер навіть школярі мають надійний електронний зв'язок, - усміхається ветеран. - А тодішня радіостанція Р-13 важила більше 20 кілограмів. Чи ж випливеш з такою, коли розіб'ється пліт? І, взагалі, після такої купелі вона не змогла б працювати. Якими зусиллями, якою ціною, то лише ми знали, та все ж зуміли добратися до берега і налагодити зв'язок. Піхота відразу отримала підтримку нашої дивізійної артилерії. Саме за участь у форсуванні ріки Одер я одержав нагороду - медаль "За відвагу".

А. БУРЛАКА

УЧИТЕЛЬ І НА ФРОНТІ ВЧИТЕЛЬ

Незабаром 60-річчя Великої Перемоги. З кожним роком стає все менше й менше учасників тих буремних подій. Йдуть з життя фронтовики, а з ними живі свідчення про ту страшну війну. А так хочеться, щоб нащадки знали, якою ціною здобувалася перемога, щоб берегли мир. Борис Павлович Мельнічук, кавалер 5 бойових нагород, полковник у відставці, нині проживає з дружиною в селі Синюшин Брід. Більше трьох років був у діючій армії в складі 164-ої та 76-ої гвардійської Червонопрапорної Чернігівської стрілецьких дивізій. Про нелегкий шлях війни, який він пройшов від рядового до командира батальйону, стисла розповідь.

Після п'ятирічної учительської роботи, у 1939 році я був призваний до лав Червоної Армії. Відразу потрапив на війну з білофіннами. 22 червня 1941 року став свідком бомбардування ворожою авіацією міста Ленінграда. Впродовж червня навантажував обладнання Ленінградського авіазаводу в залізничні ешелони й супроводжував їх до Нижнього Тагіла. Рядовим бійцем вчив нове поповнення. Розповідав, з чого складається зброя, якою користувалися на той час: гвинтівки, карабіни, кулемети.

На Ржевському напрямку брав участь у тривалих боях при форсуванні річки Вазуза, що на Смоленщині. Стрімкі води невеличкої річки забрали багато життів, я ж був поранений.

Наприкінці грудня 1942 року направлений на курси в місто Тушино. Дізнавшись про те, що я вчитель, начальник курсів призначає мене викладачем військової топографії. Після тримісячного навчання разом з групою 30 лейтенантів нас направили на передову, де брали участь у наступальній операції Брянського напрямку. На підступах до міста Болхов йшли запеклі бої. Тут був поранений вдруге. Після одужання брав участь у визволенні Чернігівщини. У вересні ми одними з перших форсували Дніпро. Саме за ці бої я був нагороджений орденом Червоної Зірки. Потім визволяли міста і села Білорусії. Пам'ятаю, як ми, вигнавши німців, першими зайшли в місто Калинковичі. Згодом очистили від гітлерівців і Брестську фортецю. Форсували Західний Буг. За вдало проведені операції мені присвоїли звання старшого лейтенанта і нагородили орденом Вітчизняної війни І ступеня.

Наша стрілецька дивізія брала участь в боях за визволення Польщі. Тут був поранений втретє. Коли вийшов зі шпиталю, призначили начальником штабу, згодом - командиром батальйону. А напередодні форсування річки Одер мені присвоєно звання капітана. В січні 1945-го батальйон форсував Віслу й оволодів річковою пристанню, перекривши шосе та залізницю, що вели до Берліна. Нашим завданням було утримувати ці стратегічні об'єкти, щоб ворог, який прорвався з оточення біля міста Торунь, не міг заволодіти ними знову. Бій тривав більше 12 годин. При підтримці артилерійського полку, який допомагав нам "катюшами", ми виконали наказ, за що багатьох відзначено нагородами. Я отримав орден Червоного Прапора і звання майора. Це була остання значна бойова операція нашого стрілецького батальйону.

9 травня 1945 року полки нашої дивізії були за 180 кілометрів на північ від Берліна. Цього ж дня відбулася зустріч з представниками союзних армій на дачі генерала Герінга на березі річки Ельби. За святковим столом, в оточенні американців та англійців, мені випала нагода проголосити тост за перемогу над гітлерівською армією. Союзники запевнили радянську делегацію, що вони ніколи не будуть воювати проти нашого народу.

По закінченні війни, я все життя пропрацював у школі. В 1955 році, заочно закінчивши Одеський педагогічний інститут з правом викладання української мови і літератури, працював директором Кумарівської школи протягом 8-ми років. До пенсії вчителював в Синюшинобрідській.

Б. МЕЛЬНІЧУК

ВІД МОСКВИ ДО БЕРЛІНА

пройшов фронтовими дорогами війни Петро Васильович МУГАК.

- Народився я в селі Князівка Знаменського району Омської області, - розповідає ветеран. -У моїх батьків було десятеро дітей: 9 синів і донечка Тоня. Батько воював на Фінській війні, після якої дуже хворів, і в 1939-му пішов з життя. Мені тоді було 16. В сім'ї осиротіли, крім старших, ще троє, молодших за мене, братів. Ой, як нелегко було матері ростити нас. Тож, закінчивши семирічку, почав працювати в колгоспі. Наприкінці червня 1941-го в один день пішли на фронт п'ятеро моїх братів. Тяжкими й слізними були ті проводи. Мати посивіла враз. Ніби відчувала, що не всі повернуться до отчого дому. Так і сталося: Олександр, який був танкістом, поліг у боях під Севастополем, Володимир - під Ленінградом, Костянтин - пропав безвісти. Загинула у війну й сестра Антоніна, яка на ритті оборонних окопів потрапила під обстріл ворожої артилерії.

Петро звернувся до військкомату і 5 серпня 1941-го добровольцем пішов на фронт. Бойове хрещення прийняв, обороняючи Москву. Бої були запеклими: горів і плавився метал, день ставав ніччю від диму та згарищ. П.В. Мугак не уцілів у тому пеклі, пораненим потрапив до шпиталю.

Після одужання 18-річного юнака направили воювати на І-й Український фронт. Визволяв від фашистської нечисті міста України: Київ, Кіровоград, Жмеринку, Житомир, Вінницю, Львів. Потім судилося відважному кулеметнику пройти вогненний шлях через згорьовану Польщу до Німеччини. Згадує, як брали штурмом Берлін, як на рейхстазі засвідчив перемогу своїм автографом - "П.В. Мугак". Хотів ще вугільним шматком дописати "із Князівки", та не було на те часу, й так довелося доганяти своїх.

Найбільше закарбувалося в спогадах про Вітчизняну - форсування Дніпра, коли близько двохсот радянських бійців переправилися на правий берег. Петро Мугак разом з товаришами збили пліт з діжок, на який встановили кулемет. Дві доби, до приходу підмоги, утримували вони зайняті позиції. Із двохсот залишилося в живих трохи більше десятка чоловік. Тож Петро Васильович не може спокійно слухати пісню "На безымянной высоте" з кінофільму "Тишина". А її раніше так часто виконували і по радіо, і по телевізору. За душу беруть слова: "Нас оставалось только трое из восемнадцати ребят"...

- Це ніби про нас, - каже фронтовик. - Саме за форсування Дніпра я був нагороджений орденом Червоного Прапора.

У Петра Васильовича близько 30 бойових нагород. Серед них ордени Вітчизняної війни І ступеня, Червоної Зірки, "За мужність" ІІІ ступеня, медалі "За взяття Берліна", "За визволення Праги", "За відвагу", "За бойові заслуги" та ін. Медаль "За оборону Москви", ця найперша нагорода, поіржавіла, бо довгий час, майже всю війну, довелося носити її в кишені солдатської гімнастерки, щоб не загубити.

Ще довгих 30 років по війні П.В. Мугак служив у війську. Спочатку - в Миколаєві, в 1960 році був переведений до Первомайського ракетного дивізіону. З військової служби пішов у запас в 1975 році сержантом. Дванадцять років працював у І відділі військкомату, тоді комісаром був В.В. Васильєв. Потім на заводі "Фрегат" був комірником на складі. Торік Петру Васильовичу присвоїли звання лейтенанта у відставці. "Оце дожити б до майора", - жартує ветеран.

А як склалося особисте життя? Перший шлюб виявився невдалим. Єдиний син від того шлюбу загинув у 23 роки. У 1967 році Петро Васильович таки знайшов свою половину - Нелю Дмитрівну, з якою в любові та злагоді живе й понині. Їхня донечка Тетяна закінчила Первомайське медучилище з червоним дипломом. Тепер мешкає зі своєю сім'єю в Удмуртії, де проходить військову службу її чоловік Олександр. Зять з честю носить звання майора. Тетяна працює акушеркою в шпиталі. П'ятнадцятирічний онук пише листи дідусеві й бабусі. Вислав місцеву газету, де він на фото серед учасників обласної фізико-математичної олімпіади. Миколка на відмінно навчається в 10 класі й мріє бути дипломатом. Зустрічаючись з дідусем, хлопчик розпитує в нього про війну, бо знає, що почує таке, чого ніде не прочитає. З повагою розглядає блискучі нагороди - свідки героїчної історії. Дід радіє - недарма прожив життя.

Н. ЗАМЧАК

Фронтовик із Ольшанського

Він - із покоління, яке не обминула чорним крилом та страшна війна. А йому ще й довелося пройти її фронтовими дорогами…

Народився О.П. Лисенко 1924 року, а атестат зрілості отримав саме 21 червня 1941 року. Німецькі війська швидко просувалися територією колишнього Радянського Союзу. Олександр повинен був евакуюватися в глибокий тил. Але юнаки не збиралися тікати від фашистів. Тільки на фронт! Не сьогодні-завтра гітлерівців розіб'ють … Так були виховані, в це вірили. Після навчання солдатської мудрості вперше взяв участь у бойових діях при обороні Ростова. Відступаючи до Кавказу, 35 стрілецький полк 30 дивізії 56 армії вів важкі бої. Втрати були величезні.

Олександр Панкратович Лисенко був кулеметником, завжди - на передовій. В боях за оборону Кавказу отримав тяжке поранення і свою першу нагороду - медаль "За бойові заслуги". Півроку О.П. Лисенко перебував у шпиталі, але повністю вилікуватися так і не вдалося. На фронт він уже не повернувся.

На той час уже звільнили його рідне місто Ізюм, повернувся додому і почав працювати військовим керівником у одній із шкіл. Згодом закінчив педагогічний вуз. Навчанню і вихованню дітей (педагогічний стаж 40 років) Олександр Панкратович присвятив все своє життя. Пішов на заслужений відпочинок наш шанований земляк в 1984 році.

Сьогодні колишній фронтовик проживає в смт. Ольшанському. Прикрашають груди ветерана як бойові, так і трудові нагороди: ордени Вітчизняної війни І ступеня, "За мужність", медалі Жукова, "За бойові заслуги", "За відвагу", "За оборону Кавказу", "За перемогу над Німеччиною", "За доблесну працю", "Ветеран праці", ювілейні нагороди.

Олександр Панкратович Лисенко зустрічається з молоддю, учнями школи, ділиться спогадами про Велику Вітчизняну війну, прагне виховувати в юних серцях почуття патріотизму, любові до Батьківщини, поваги до колишніх солдат тієї війни, які ціною власного життя принесли нам мир, свободу. Вони цього заслужили по праву.

Л. Рошка

Остання розповідь фронтовика

На початку нового 2005 року зайшов провідати свого товариша по педагогічній праці Миколу Євдокимовича Рижкова. Крім іншого, мова зайшла і про майбутнє велике свято - 60-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Тоді Микола Євдокимович висловив таку думку: "Ми щасливі, що дожили до 60-річчя Великої Перемоги. Дожили і за тих, хто назавжди залишився на фронтових дорогах. І на мою думку, непогано ми прожили ці 60 років. Ось хоча б згадати роки нашої роботи в школі…" А потім, якось мимоволі згадали ті буремні роки…

Сталося це під час розгрому Яссо-Кишинівського угруповання німецько-фашистських військ. Йшов серпень 1944-го. Ворог створив глибоко ешелоновану оборону, а нам треба було її прорвати і вийти на територію Румунії. В.Є. Рижков на той час був командиром мінометного розрахунку 604 стрілецького полку 195 Новомосковської стрілецької дивізії, якою командував полковник І.С. Шапкін. Ворог ґрунтовно підготувався до оборони: декілька ліній окопів, мінні поля, вогневі засоби. Тож на цій ділянці радянське командування зібрало велику кількість артилерії та мінометів різних калібрів. Розрахунок, яким командував В.Є. Рижков, за перші хвилини бою випустив близько 90 мін, а весь підрозділ - близько 700 зарядів. Бушував вогонь, горіла навіть земля. Проти радянських військ фашисти застосували "тигри" та "фердинанди", озброєну до зубів піхоту, але ворог був знищений. 21 серпня оборону німців було прорвано. Ось тоді, як ділився Микола Євдокимович, він зрозумів, як багато значить розумне застосування вогню та артилерії.

Або ось такий випадок. На одну з рот 195 дивізії німці здійснили декілька атак. Закінчилися боєприпаси. Тоді командир роти віддав наказ: "Використовувати захоплену у ворога зброю - автомати, кулемети". Атаки були відбиті, а потім радянські бійці перейшли в наступ.

Я записав цю розповідь колишнього фронтовика. І навіть гадки не мав, що то був останній його спогад про війну… 20 лютого 2005 року солдат пішов у вічність.

Ховало майора у відставці Миколу Євдокимовича Рижкова все село - рідні, друзі, колеги, його учні. Коли скорботна процесія проходила мимо Радсадівської загальноосвітньої школи, діти вишикувалися у шеренгу і дзвенів прощально шкільний дзвоник, віддаючи данину пам'яті вчителю, який дав знання не одному поколінню радсадівців і майже до останніх днів життя зустрічався в школі та сільському музеї з молоддю. Кожна зустріч - велика школа патріотичного виховання, великої любові до Батьківщини, яку передав їм кавалер п'яти бойових орденів.

В. Задорожний

ЦЯ БОЛІСНА РАНА - ВІЙНА

Народився я 9 серпня 1924 року в селі Себіне Новоодеського району Миколаївської області. У 1926 році мої батьки переїхали на нові землі в село Новопетрівку Баштанського району, що на річці Інгул. Батько, Пилип Кузьмич, у Новопетрівці працював головою сільської ради. Коли створювались колгоспи, мої батьки одними з перших вступили до колгоспу.

Освіту я здобув у Калинівській середній школі Жовтневого району. Закінчив 8 класів. Перед початком Великої Вітчизняної війни вступив до ремісничого училища №2 заводу ім.61 комунара, що у Миколаєві.

Почалася Велика Вітчизняна війна. Завод своє обладнання евакуював на Урал, а нас, курсантів, групами теж відправили в тил. На Дніпрі, в районі Берислава-Каховки, бомбили. Багатьох було поранено та вбито. Дві наші групи потрапили у м. Новочеркаськ Ростовської області.

17 червня 1942 року я був мобілізований до армії військкоматом м. Прохладного. Місяць навчався військовій справі. Фашисти вже захопили Ростов і рухалися на Кавказ. Саме там я прийняв своє бойове хрещення у складі 372-го стрілецького полку. Після тяжкого бою з німцями багато наших побратимів було вбито і поранено. Ми відступили. Полк був розформований. Нас відправили до Вінницького військово-піхотного училища, яке було евакуйоване в Грузію у м. Тбілісі. Через швидкий наступ ворога на Кавказ 4-й батальйон нашого училища відправили на фронт, а десятикласників - через Каспійське море у Середню Азію.

Лінія фронту пролягала біля Чорного моря. Там ми потрапили під сильні бомбові удари фашистів, але оборону ворога прорвали.

В січні 1943 року радянські війська перейшли в наступ. Наш полк Резерву Головного Командування перекинули під м. Новоросійськ. Тут у лютому 1943 року ми підтримали висадку десанту моряків на Малу Землю, а 10 вересня 1943 року атакували ворога і 16 вересня взяли м. Новоросійськ. Під час боїв за Таманську протоку німці, боячись оточення, почали втікати так, що ми ледве за ними встигали. Під станцією Сінна нас, 4 розвідників з командиром взводу лейтенантом Малярчуком, послали в розвідку з'ясувати, де передній край. В балці, де проходила дорога на переправу, ми заховалися і виявили, що в нашому напрямку рухається взвод німців. Ми їх підпустили ближче, через густий бур'ян вони нас не бачили. Ми їм: "Стій! Руки вгору!" Німці здаватися не думали. Вони відкрили безладний вогонь з автоматів, а ми стріляли в ціль. Сімох живих і двох поранених ми взяли у полон. Полонених з документами здали у штаб. Командир взводу був нагороджений орденом Червоної Зірки, а я отримав медаль "За відвагу".

Після взяття Таманська ми підійшли до Керченської протоки. На косі Чушка зайняли оборону. 5 листопада 1943 року почався наступ на Керченський півострів. Німці висадилися десантом і почали чинити сильний опір. Втрати наших військ були дуже великими.

Закарбувався у моїй пам'яті один епізод. В районі Аджимушкая, під Керчю, четверо бійців, серед яких був і я, послали в розвідку. Ми знову зустрілися з німцями. Вирішили сховатись за кам'яним муром і підпустили німецьких розвідників ближче. Вороги нас помітили. Один із них викрикнув: "Хальт! Хенде хох!" Німці відкрили вогонь, але ми їх розбили. Фашистів-розвідників було троє. Один із них - зовсім молодий хлопчина. Мабуть, було йому років 18. Коли я забирав його автомат, то подивився на нього, білявого. Мені стало шкода хлопця, незважаючи на те, що він ворог. Я подумав у цю хвилину про його матір. Як і багато наших матерів, чиїх синів забрала війна, вона буде страждати...

Під Керчю були сильні бої. Не дає спокою до сьогодні один випадок, що трапився у березні 1944 року. У святковий день 8 Березня командир нашої батареї капітан Лобазов наказав мені збиратися: підемо на батарею. Я вже зібрався, а тут дзвінок зі штабу: потрібно готувати термінові дані. Оскільки я був розвідником-вирахувачем (вивчився в училищі), капітан залишив мене готувати дані. Замість мене командир взяв іншого бійця. Вони загинули через 15 хвилин. А мене доля вберегла від загибелі, але ціною життя товариша. Після цього випадку я багато думав. Тривожно було на душі, страшно і сумно... На цьому ж місці, де загинули мої товариші, я був поранений вибухом снаряду у лютому 1944 року. Мене присипало землею і камінням. З вух лилася кров. Мене відкопали друзі. Вони привели до тями і відправили до санчастини. Від шпиталю я відмовився.

Брав участь у боях за Севастополь, воював у Білорусії. Ми рухались у напрямку міста Гродно. Довелося переправлятися через річку Неман, для цього зробили пліт, поклали на нього свої речі і зброю, а самі пливли.

Просунувшись на 15 км, ми потрапили в оточення. Поблизу м. Гродно полем в нашому напрямку рухалась дивізія німців. Наша дивізія по рації викликала підкріплення. Але просування німців йшло дуже швидко. Вороги були близько. Наш полк узяв вогонь на себе. І за наказом вищого командування ми стали виходити з оточення.

Відступ наш проходив через селище. І раптом один із німецьких снарядів влучив у пасіку, перекинув вулики, і бджоли почали кусати всіх, хто траплявся на їхньому шляху. Найстрашніше було те, що бджоли напали і на коней, які тягнули підводу з нашими пораненими солдатами.

Ми відступили до р. Неман. А другого дня через міст, зроблений саперами за ніч, ми переправили наші танки на інший бік річки і знову рушили вперед. Таких епізодів були десятки.

Після Гродно ми перейшли свій кордон. І спинились біля міста-фортеці Осовець. Відвоювавши його у серпні 1944 року, переправились на Наревський плацдарм, звідки 14 січня 1945 року під командуванням генерала Батова прорвали оборону німців.

45-а армія почала рухатись на північ і дійшла до Кенігсберга, за штурм якого я отримав нагороду. Потім мені вручили медаль за оборону Кавказу.

Швидкими темпами пересувались ми до м. Росток, яке знаходиться біля Балтійського моря. Там зустріли День Перемоги - довгоочікуване 9 травня 1945 року.

Служив я в армії 5 років: 3 роки на фронті і 2 - після війни. Демобілізувався у березні 1947 року. Після цього вирушив на Далекий Схід, до м. Комсомольська. Там працював на різних роботах. У червні 1953 року повернувся додому.

У 1954 році познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Працювала моя Євгенія на Миколаївській трикотажній фабриці. Так вийшло, що в листопаді 1954 року нас обох направили на підвищення кваліфікації до Києва: Євгенія вивчала нові станки, а я - екскаватори ЧКД (Чехословаччина). У Києві ми зустрічались у вільний час. Ходили до музеїв, театрів. У березні 1955 року - одружились. Виростили трьох синів, які на сьогоднішній час проживають вже зі своїми сім'ями. Онуки мої вже дорослі. Довгий час ми жили у Дніпропетровській області, у місті Орджонікідзе, де я працював на птахофабриці. Відпрацювавши там 15 років, у 1981 році переїхав із сім'єю до селища Весняного, де проживаю і зараз. Зі своєю жінкою прожив 48 років. А у квітні 2001 року мою сім'ю спіткало лихо: дружина Євгенія померла.

Л. П. Гіржев

ВЕСНА 1944 - ВЕСНА ВИЗВОЛЕННЯ

Ось уже і зустрічає Миколаївщина 61 рік свого визволення від німецько-фашистських загарбників.

Понад 2 роки 6 місяців жителі Миколаївщини терпіли від утисків жорстокості окупаційної влади, знущань, грабунку. За цей час від рук окупантів та їх посібників загинуло 74662 мирних громадян, 30699 військовополонених, 25884 чоловік було вигнано на каторжні роботи до Німеччини.

На території області було фізично знищено в таборах смерті: в Богданівні Доманівського району - 54 тисячі євреїв, в самій Доманівці - 15 тисяч, в Градівці (тут було запроваджено "конвеєрний" спосіб знищення людей з врахуванням ємкості варниць, в яких знищували людей) - жертвами стало 17 тисяч чоловік. Кожна "закладка" для знищення вимагала три доби, а потім закладали інші жертви. Страта йшла одна за іншою, діяв справжній конвеєр знищення людей.

Суцільні грабунки населення, примусова тяжка робота на окупантів - все це довелося пережити у роки війни нашій Миколаївщини. Тому з особливим нетерпінням чекали визволення.

І воно прийшло. 7-го березня 1944 року підрозділи 212 танкового полку 4-го гвардійського механізованого корпусу генерал-лейтенанта Т.І.Танасчишина вибили ворога з села Троїцьке-Сафонове Казанківського району. Це був перший населений пункт області, визволений від окупації, а останнє село було визволено 31 березня 1944 року. Між цими двома датами - жорстокі кровопролитні бої.

6-го березня 1944 року війська 3-го Українського фронту (командуючий фронтом генерал армії Р.Я. Малиновський) форсували в декількох місцях річку Інгулець і на її західному березі створили декілька плацдармів, які дозволили частинам фронту приступити до здійснення Березнегувато-Снігурівської операції.

За два дні наступальних боїв було визволено міста Новий Буг, Казанку, інші населені пункти. Це дозволило перерізати залізницю "Долинська-Миколаїв", зламати фронт шостої німецької армії "месників", як її назвав Гітлер, замість шостої армії фельдмаршала Паулюса, розгромленої під Сталінградом.

З району міста Новий Буг війська 3-го Українського фронту спрямували удар по тилах ворожих військ, що діяли на схід вид Миколаєва. Одночасно зі сходу наступали 6 та 5 ударні армії та 28 армія, які прикривала 17 повітряна армія.

Варто зазначити, що фашисти створили міцний вузол опору. Так, на підступах до міста Миколаєва на глибину 23 кілометри було заміновано всі підступи. Вздовж Херсонського шосе, де проходили частини 416 Таганрозької Червонопрапорної ордена Суворова 2 ступеню дивізії, не було жодного метра, де б не було мін. В розмінуванні цих мінних полів велику роль відіграв саперний батальйон 416 саперної дивізії.

Березень 1994 року… Страшне бездоріжжя… Весна перетворила дороги в суцільне багно, з якого тяжко витягнути ногу, - зупинялися автомашини, буксували танки, коні не могли витягнути, навіть, пусту підводу. А якщо взяти до уваги те, що якраз на це бездоріжжя розраховували німці, то стане зрозумілим, як тяжко давалося визволення кожного квадратного метра нашої землі.

Слід згадати і про ту велику допомогу, яку надавали частинам, які вели наступ, жителі наших сіл. Вони на своїх плечах по бездоріжжю підносили снаряди, боєприпаси, продовольство солдатам. Допомагали у визволенні і партизани загонів Г.М.Сєднева, І.Я.Калиниченка, Ф.Зайцева.

Під ударами радянських військ провалилися всі розрахунки німецького командування. Долаючи всі перешкоди частини 3-го Українського фронту на ранок 28 березня підійшли до Миколаєва.

Перед цим, 26 березня, в тил ворога, на елеватор та морський порт міста було висаджено десант - 68 моряків, саперів та зв'язківців під командуванням старшого лейтенанта К.Ф.Ольшанського. За дві доби суцільного бою відважні десантники знищили понад 700 ворожих солдат та офіцерів, значну кількість техніки, а головне - не дали висадити в повітря портові споруди, елеватор, зруйнувати місто. В боях за Миколаїв приймала участь і 416 саперна дивізія, яка, до речі, визволяла і наш Миколаївський район. Лише в с. Нечаяне воїни цієї дивізії знищили за один день бою понад 900 німецьких солдат та офіцерів, захопили 630 гвинтівок, 118 кулеметів, 3 склади з продовольством, 4 склади з хімічним та інженерним майном, 8 автомашин, 2 трактори, взяли в полон 230 фашистів. Цим самим було відкрито шлях на Одесу.

19 березня 1944 року 79, 40, 4 гвардійські стрілецькі дивізії з 46 армією форсували ріку Південний Буг напроти села Ковалівка нашого району. В числі перших річку форсував батальйон капітана І.С.Рубеля. Без артилерії, з одним кулеметом і автоматами бійці відбили декілька атак гітлерівців і утримали плацдарм до підходу основних частин. Дев'ять днів точилися бої на Андріївсько-Ковалівському плацдармі. За різними даними в цих боях загинуло від 6 до 10 тисяч радянських воїнів. Серед них - росіянин М.С.Ветров, українець І.Г. Мосюченко, вірмен П.М. Варенян, чуваш М.П. Нікандров та представники інших народів колишнього Радянського Союзу.

У визволенні Миколаївського району приймав участь нечаянець командир полку М.М. Пеньков; кавалер трьох орденів Слави, командир мінометної обслуги М.З.Гетьманський; розвідник, лейтенант, герой оборони Сталінграду Г.П. Огарко; лейтенант М.С. Молчанова; М.Ф. Афанасьєв; І.О.Колесник та багато інших. Справа визволення була справою всіх жителів нашої області: підпільників, партизан, комуністів та комсомольців.

Величний подвиг звершив радянський народ. Він визволив не тільки землі своєї Батьківщини, розгромивши сили фашистського блоку на чолі з Німеччиною, а і інші народи Європи. Якби лиш пам'ятали про це не лише ми, а і інші народи світу. Та, здається, ще пам'ятають, судячи з того, як готуються відзначити свято Перемоги в країнах Європи, навіть в Німеччині.

Нам треба вічно пам'ятати, що свободу на землю Миколаївщини принесли воїни Радянської Армії, представники багатьох народів колишнього СРСР, проявивши при цьому масовий героїзм. Лише за визволення Миколаївщини Героями Радянського Союзу стали 68 десантників-ольшанців, 58 уродженців Миколаївщини теж стали Героями, 16 стали повними кавалерами ордена Слави.

Понад 70 тисяч наших земляків загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни. І жоден з нас не вправі забувати за той подвиг, який вчинили воїни Радянської Армії в роки війни.

Пам'ять про славні подвиги на фронтах - наш духовний скарб, життєдайна, миротворча сила, приклад самовідданого служіння Вітчизні синів и дочок нашого народу, зразок виконання ними патріотичного обов'язку кожного громадянина нашої держави.

Хай розповідь фронтовика про пережите в атаках, польотах, десантах, осяяна вірністю братерської дружбі, бойовому товариству, сприймається як урок мужності і відгукнеться в справах старших людей, мріях і прагненнях юнацтва.

Це про спогади фронтовиків сказав Ярослав Смєляков:

Все добре й дещо гірше трохи,

Вони все віддають словам,

Щоб зберегти свою епоху,

Достойне ввірити синам.

Ю. Пучков, В. Задорожний

СКІЛЬКИ НАГОРОД У МАРШАЛА ЖУКОВА?

Майже всі вирішальні битви Великої Вітчизняної війни проходили під безпосереднім керівництвом Георгія Костянтиновича Жукова: оборона Москви і розгром армій "Центр" під Москвою; оборона Ленінграда. Командування військами Ленінградського фронту Жуков прийняв у той момент, коли постало питання про здачу Ленінграда. З його прибуттям становище на фронті різко змінилося, група німецької армії "Північ", змушена була, блокуючи місто, перейти до оборони. Загальне керівництво обороною Сталінграда та знищенням там ворожого угруповання також здійснював Жуков. Битва на Курській дузі, форсування Дніпра, взяття Берліна. Та, власне, не було в роки війни жодної великої операції радянських Збройних Сил, де б не брав участі маршал Жуков.

А першими нагородами унтер-офіцера російської (ще царської армії) Жукова були Георгіївські Хрести ІІІ та ІV ступеня та дві Георгіївські медалі. За свою службу в Радянській Армії Г.К. Жуков був нагороджений ще в роки громадянської війни орденом Червоного Прапора. В 1935 році він нагороджений орденом Леніна - за відмінну підготовку дивізії, якою командував на той час. За розгром японських самураїв на р. Халхін-Гол (допомога Монгольській Народній Республіці в 1937 році) Жуков був нагороджений найвищою відзнакою - став Героєм Радянського Союзу. До речі, вже 1972 році уряд МНР присвоїв йому звання Героя Монгольської Народної Республіки.

Ще тричі Г.К. Жукову присвоювали звання Героя Радянського Союзу, він нагороджений шістьма орденами Леніна, трьома орденами Червоного Прапора , орденом Жовтневої революції, двома орденами Суворова І ступеня, двома орденами Перемоги. На його грудях ще 17 медалей СРСР, 30 нагород інших держав. За бойові подвиги нагороджений Почесною зброєю - шашкою з золотим зображенням Державного Герба СРСР. Також заслуги Георгія Костянтиновича було відзначено чотирма срібними портсигарами (була в Червоній Армії така нагорода, яка вручалася за хоробрість та військовий вишкіл).

Маршал Г.К. Жуков по праву приймав Парад Перемоги в червні 1945 року. Це було визнанням таланту полководця. Його іменем названо село, де народився.

У наші дні на грудях учасників бойових дій Великої Вітчизняної війни є почесна нагорода - медаль Жукова. Цією нагородою відзначено всіх воїнів Радянської Армії, які в роки Великої Вітчизняної війни брали участь в бойових діях проти фашистської Німеччини та її союзників.

В. Задорожний

У ПАМ'ЯТІ І В СЕРЦІ

В 1939 році я закінчив 7 класів у Кривій Пустоші, працював на різних роботах, у колгоспі. Несподівано почалася війна. Нас, юнаків, направили рити окопи під село Олександрівка Вознесенського району. Коли наблизилися німці, нас відпустили додому. Йшли полями, а німецькі літаки переслідували кожну людину, обстрілювали, тому вдень ховалися в балках і бур'янах, а рухалися вночі, боялися заблукати. За чотири ночі дійшли додому.

Більше року довелося жити в окупації. Почали молодь виганяти на примусові роботи до Німеччини. Німецький конвой пішки погнав нас до Миколаєва, де був обладнаний табір. Днів 12 ми тут знаходились і якось наші літаки почали бомбити спиртовий завод, який знаходився поруч. В результаті цього була зруйнована одна стіна. Ми ще до цієї події з одним товаришем вирішили при можливості втікати. І ось така можливість випала.

Втекти-то ми втекли, але як нам перейти Південний Буг? На мосту була посилена охорона. Вдень ми спостерігали, як німці перевіряють вантажні автомашини, що вивозять з місця сміття. Німці залазили на машину і металевими прутами перевіряли кожні півметра. Водії ж були наші.

Коли стемніло, я прокрався до одного водія і попросив, щоб він перевіз мене на лівий берег. Він зразу відповів, що це ж смерть і для нього, і для мене, а потім все-таки ризикнув.

Я заліз під кузов на раму, він прив'язав мене вірьовкою і вдало перевіз через міст.

Не знаючи місцевості і населених пунктів, в основному вночі, я йшов і йшов, просив у людей їсти і води, вони допомагали, чим могли. За шість діб дійшов додому і заховався у погребі. Ніхто не знав, що я втік з табору. Вночі виходив на город і більше нікуди.

Так прийшла весна 44-го року. Із своєї схованки я вже чув гуркіт канонади, яка була провісницею звільнення.

Якось вночі до нас прийшов один цивільний. Всі дуже перелякались, бо не знали хто він. Чоловік нас заспокоїв: „Скоро прийдуть наші і всіх звільнять".

І ось 18 березня прийшло довгоочікуване визволення. Людей зібрали на вулиці і оголосили:

- Ви вільні! Нічого не бійтеся! Ворог не повернеться!

На другий день була оголошена мобілізація на фронт. Пішов на війну і я. Йшли маршем в напрямку Вознесенська. Нам дали 7-ми зарядні гвинтівки СТВ, не доходячи до Південного Бугу, прийняли перший бій і тільки далеко за річкою нам нарешті дали військове обмундирування.

Почалася для мене тяжка війна.

Біля Дністра були сильні німецькі укріплення - ніби підземні бункери, а верхня частина ніби ковпак, обгорнутий товстим шаром гуми і жоден снаряд цей ковпак не брав.

Наші авіатори знайшли вихід, як викурити німців з цих укріплених вогневих точках. На бриючому польоті літаки скидали на ці дзоти бочки із запалювальною сумішшю. Гума починала горіти, після цього були бомбові удари.

Пам'ятаю жорстокі сутички, які йшли під час Яссо-Кишинівської операції, битву в районі озера Балатон, де я був вдруге контужений.

Ми із зенітками знаходилися у траншеях. Один снаряд накрив нас у метрі від зброї, засипав землею. Хлопці, які були неподалік, помітили це, відкопали нас - контужених, голих, бо одяг був розірваний на шматочки.

Відправили нас до польового госпіталю. Не знаю, скільки пролежав там. А коли вилікували, дали нове обмундирування, то виявилося, що документи (службове посвідчення, комсомольський квиток), нагороди - все залишилося в землі.

Мною почав займатися особовий відділ: „Куди поділи документи? Де комсомольський квиток?" І це запитували багато разів, причому підозрювали, що комсомольський квиток міг комусь .... продати.

Вся ця тяганина продовжувалася три дні. Добре, що залишились свідки, які відкопували мене контуженого...

Згадую ще один випадок. Ми стояли на узбіччі лісу, навкруги зарослі терну. Якраз привезли обід. Мене залишили на бойовому чергуванні біля 76-міліметрової зенітки, а хлопці обідали. Раптом із-за лісу на бриючому польоті вилетів літак. Командир розрахунку кричить: „Повітря!... Вогонь!".

Так як я сидів біля зенітки, зразу ж навів її на літак і натиснув на кнопку пульта.

Снаряд потрапив у хвостове оперення і літак вдало приземлився. Виходить радянський офіцер, підполковник з пістолетом в руках і кричить: „Хто стріляв?"

Немає куди дітися. Кажу: „Я стріляв".

Пістолет було направлено на мене. Офіцер сказав: „Так потрібно стріляти німецькі літаки". Він проявив стриманість і почав з'ясовувати при яких обставинах я відкрив вогонь... Мене врятувало те, що я виконував команду командира.

У нашому полку, в інших розрахунках служили земляки - Андрій Іванович Полінкевич та його брат Петро Онопрієнко.

9 травня прийшла перемога, але для мене і моїх товаришів вона ще не закінчилась. З Німеччини нас направили на ліквідацію угрупування, яке було у Чехословаччині. Там ми швидко справилися з ворогом.

Потім нас повантажили в ешелон для відправлення на японську війну. Довезли до Ворошиловграду і зупинили - війна з Японією закінчилась. А служити в армії довелося до 1950 року.

Вітаю всіх своїх побратимів, жителів району з 61-ою річницею мирного життя. Бажаю всім здоров'я, спокійних років, а молоді - бути гідними тих, хто на фронтах виборював цей мир і спокій!

Х. П. ГОМЕНЮК

ДОРОГА ВІД БРАТСЬКОГО ДО ...БЕРЛІНУ

Народився я в травні 1925 року в Братському.

У березні 1944-го року, на другий день після звільнення від ворога нашого району, польовим військкоматом був призваний в лави радянської армії.

Нас направили в 230-у Сталінську дивізію, в піхоту, ми форсували Дністер. Вели бої у цивільному одязі і лише 1 травня всім видали військову форму.

Йшли бої, жорстокі і тяжкі на Спеї, Теї, пізніше нас перекинули під Бендери, де 20 серпня 1944-го року пішли у наступ. Фронт взяв напрямок на Румунію, а нас залишили брати участь у Яссо-Кишинівській операції. Німці оточили тоді біля 25 тисяч солдат. Про цю операцію знають наші нащадки, адже там загинуло дуже багато радянських воїнів.

Та все ж угруповання було знищене, під Тирасполем нас повантажили у вагони і перекинули з 3-го Українського на 1-ий Білоруський фронт. Повезли. Розвантажили під Ковалем, а 14 січня 1945-го року ми форсували Віслу і взяли штурмом місто Варшаву.

1 лютого вже форсували річку Одер і вийшли на німецьку територію, зайняли оборону. До Берліну залишалося 60 кілометрів.

До нас приїхав маршал К.Г.Жуков і сказав: „Товариші солдати і офіцери! Вам випала велика честь вирішити долю нашої Батьківщини. Ви будете суддями над німцями, ви будете користуватися великими соціальними пільгами, - потім він зробив невелику паузу і додав ,- той. хто залишиться в живих".

Маршал поставив нам складне завдання: зробити розвідку боєм, що ми і виконали.

14 квітня 1945 року радянські війська прорвали німецьку оборону і заглибилися на 15 кілометрів. Потім нас повернули назад і перекинули нижче, по річці Одер.

Загальний наступ на Берлін розпочався 16 квітня. Коли ми підходили до фортеці, все було освітлено. Потім ми дізналися, що там встановлено 200 прожекторів по команді Жукова, щоб засліпити німці.

Ми потрапили в другий ешелон, а попереду була 8-а гвардійська армія. Коли їм добре перепало, то цю армію зняли на поповнення, а ми замінили їх і підійшли з боями до Зеєловських висот - воріт в Берлін. У ворогів вже не було бензину і вони свої „тигри", „пантери", "фердинанди" обкопали і вели сильний вогонь, але ми взяли ці висоти і вже 26-28 квітня вели бої у передмісті Берліну.

2 травня Берлінський гарнізон капітулював, але для нас війна ще не закінчилася. Потрібно було знищити дрібні угруповання німців, які не хотіли здаватися. Слід відзначити, що в Берліні ми брали ставку Гітлера, яка знаходилася в імперській канцелярії - це неподалік від рейхстагу, приблизно 200 метрів. Біля канцелярії знаходився бункер, звідки вівся сильний вогонь. У ставці знаходилася сім'я Геббельса: він, дружина і діти - всі були мертві.

Коли проходила Постдамська конференція, ми охороняли дорогу, яка вела до Постдаму.

...Закінчилась війна, я ще ніс службу у групі радянських окупаційних військ Німеччини. За участь у військових діях нагороджений двома орденами Вітчизняної війни, маю 14 медалей і 16 подяк Верховного Головнокомандуючого.

Після війни працював у Держбанку, нагороджений медаллю „За доблесну працю", „Ветеран праці".

Бажаю нинішньому поколінню миру, щастя і добра!

Г. А. ЯКУБЕНКО

РОЗВІДНИК МИКОЛА ШРАМЕНКО

Розповіді, газетні публікації, книги, фільми про війну бувають різними. Вони умовно поділяються на патріотичні, деякі з них мають намагання показати війну в романтичних тонах і лише не так давно почали висвітлювати події дійсно на нотах реалізму, якими вони є.

Війна - це перш за все екстремальні умови, важка праця солдат, доводилося часто недоїдати, ночувати на морозі та в осінній дощ в окопах, землянках. А ще постійна нервова напруга. Все це не могло пройти непоміченим для людського організму, не зачепити його, полишали важкі і глибокі сліди. Напевне саме тому воїни, які пройшли дійсно крізь воєнне горнило, не знали чи будуть живими наступного дня і навіть години, хвилини, не набралися там здоров'я і вік їх скоротився на роки і навіть десятиліття. Війна наздоганяла уже в мирні дні і нещадно розправлялася, хоча як їх не берегли, шанували та можливості і витривалість людини не безмежні.

Наш земляк, Микола Павлович Шраменко, саме з таких, народився у 1923 році в селі Новоолександрівка. Жив серед земляків, як усі сільські хлопчаки та дівчата закінчив семирічку. Пізнав ще малолітнім роботу в колгоспі, підносив воду жінкам, які сапали в полі, в'язали снопи, допомагав батьку на примітивному комбайні збирати хліб. Встиг до війни навіть закінчити технікум механізації у м. Кіровоград, попрацював токарем при Братській машинно-тракторній станції.

Дізнаюся про ці події в житті Миколи Павловича з автобіографії, написаної ним власноруч. Як би хотілося побачитися з ним, почути дійсно правду про війну напередодні 60-річчя Перемоги. Але такої можливості немає, бо Микола Шраменко захворів і помер в 1985 році.

Здоровим зростав хлопцем, міг довго працювати в полі, біля батьківської садиби, як кажуть, і зайця в оранці заганяв би. Йому б жити та жити ще довгії літа, але ж... У 1941-му почалася війна, яка і скоротила врешті його вік. Тимчасово знаходився на окупованій території, використовували хлопця на різних роботах. Хоча молодих німці, відступаючи, забирали з собою до Німеччини, але переховався тимчасом, а вже в 1944-му польовим військкоматом зарахований до діючої армії і потрапив у саме пекло війни - окрему розвідувальну роту 73-ої гвардійської дивізії 3-го Українського фронту. Багато чого побачив. Розвідник завжди на вістрі усіх воєнних подій, у найбільшій небезпеці. Як описував сам Микола Павлович, гвардійці першими вривалися у міста, зав'язували бій. А ще частіше доводилося потайки перебиратися на ворожу територію, завдання в основному: вивідати розташування німецьких військ, їх озброєння, кількість і передати до штабу. Часто нічні пошуки закінчувалися невдачею, втратою друзів. Неодноразово вступали у кровопролитні і навіть рукопашні сутички з ворогом. Доводилося і виконувати завдання по захопленню так званого „язика", що особливо цінувалося командуванням і було ділом надто важким.

Один з таких випадків трапився в боях за Дністро, які точилися впродовж кількох місяців, на цій швидкоплинній річці загинули тисячі наших земляків. Поки її не обійшли з флангу і не дали можливість міцно закріпитися на плацдармі правого берега. Щоб виконати наказ по захопленню живого німця, слід було перейти через озеро Бик - широке і глибоке, заболочене, що поросло очеретом. Вночі, 9 бійців-розвідників подолали цю перешкоду, пересиділи весь день у густому очереті. Коли вже почало сутеніти, нарешті на їх, так би мовити, вудку, клюнуло. Один з німців, зібравши котелки у своїх воїнів, пішов до кухні за вечерею. Наспівував якусь пісню на невідомій гортанній своїй мові. Йшов неподалік очерету метрах в 20. Розвідники взяли його тихо. Враз скрутили, хоча той був дуже сильний фізично. Як виявилося, німець досить вільно володів російською мовою. Наші хлопці порадили йому йти через озеро, але той навідріз відмовився. Так і довелося його тягнути на руках через озеро. Звичайно, всі були нагороджені.

Бойовий шлях Миколи Павловича Шраменка пройшов ледь не через пів-Європи. На початку 44-го 73 -а дивізія у взаємодії з 4-м гвардійським мехкорпусом та з'єднаннями народно-визвольної армії Югославії зламала супротив німецької групи „Ф", подолали східно-сербські гори, вийшли з боями в долину річки Морава на підступах до югославської столиці Бєлград. Гвардійці дивізії, а перші серед них розвідники, ввірвалися в центр міста, зав'язали бій за університет. Взяли штурмом фортецю Калемегдан, яка протягом століть охороняла місце злиття рік Сави та Дунаю.

А перед тим були бої за Румунію, Болгарію. По країні братів-слов'ян пройшли маршем, зате в Угорщині йшли кровопролитні бої, а особливо ж - на озері Балатон, де сталася одна з найбільших у Вітчизняній війні танкова битва. Німці билися із приреченістю фанатів. Однак їх танкову армаду вдалося розбити.

Микола Павлович мав на своєму тілі конкретні сліди війни. Двічі поранений у плече і в ногу. Прийшов додому з нагородами, які заслужив у своїй ратній справі, захищаючи Батьківщину, людей, своє село, рідню, батьків. Серед державних нагород - орден Червоної Зірки, Вітчизняної війни, медалі „За відвагу", "За визволення Бєлграда", „За перемогу над Німеччиною".

Братчани, звичайно, пам'ятають цю добру і душевну людину, сумлінного працівника, який вже в повоєнні роки робив усе, аби Братське та район благоустроювалися, а люди жили краще і заможніше. Працював механіком Братської МТС, пізніше займав посаду головного інженера машинно-тракторної станції, головного інженера новоствореної райсільгоспхімії. У 1983 вийшов на пенсію.

Тут би ветерану й відпочити, порибалити в своє задоволення, милуватися дітьми, господарювати біля своєї ошатної оселі. Але ж війна нікого так просто не відпускає. Вона, як уже сказано, нещадна і наздогнала ветерана в 1985-у. Саме тоді Микола Павлович захворів і пішов з життя.

Але рідні, земляки, звичайно, пам'ятатимуть його і у дні 60-річчя Великої Перемоги віддадуть належне йому і всім, хто відстояв незалежність нашої країни, її свободу.

В. ДІДИК

НА МЕЖІ ЖИТТЯ І СМЕРТІ

"Фронтовой санбат у лесных дорог,

Был прокурен и убит тоскою.

И сказал комбат, что лежал без ног:

"Мы с тобой, сестра, еще станцуем!"…

...Кожного разу, коли лунає ця пісня, стискається серце у колишніх фронтовиків. А особливо у медсестер, які пройшли дорогами війни і всі ці жахи й страхіття бачили самі. Щодня рятували від смерті поранених. А скільки молодих життів обірвалося на їх очах!..

Війна - справа страшна і жорстока. Але особливо страшно на ній жінкам, адже вони по своїй суті - і природі ніжні милосердні, добросердечні, повинні бути дружинами, мамами, берегти домашнє вогнище.

Братчанка Надія Дмитрівна Колісниченко (дівоче прізвище Козаченко) народилася у селі Вікторівці в 1924 році, у 1930 році батьки переїхали жити до Братського, тут Надійка закінчила 8 класів, пішла вчитися на медсестру у Вознесенську медичну школу, яку і закінчила у 1941 році.

Загриміла війна, на довгі три роки наша територія потрапила в окупацію. А коли у 1944 році було звільнено Братське і район від німецьких ворогів, Надія разом зі своєю старшою сестрою була призвана в армію, у 223-у стрілецьку дивізію. 32 медико-санітарний батальйон. Вона була операційною сестрою, а рідна сестра працювала у медсанбаті санітаркою.

Працюючи операційною медсестрою, відчувала, як власний біль, страждання поранених солдат. Йшли безперервні сутички з німцями і до них у медсанбат з передової постійно привозили солдат різного ступеня поранення. Медико-санітарна частина, зазвичай, дислокувалася неподалік від передової лінії фронту, на відстані 1-1,5 кілометра. При артилерійських обстрілах або при бомбардуваннях втрачали своїх колег-медиків і вони. При прориві міцного укріплення фашистських рубежів з передової надходило особливо багато поранених. У госпіталі їх класифікували за ступенем тяжкості поранення і першу допомогу подавали найтяжчим, операції були напружені, довгі, ампутували кінцівки, обробляли і зашивали рани і відправляли далі з цієї місцевості у госпіталь.

Надія Дмитрівна працювала з лікарем-хірургом, була його асистентом. Траплялися такі моменти, що по три доби були без сну, без їжі - просто не було часу. Залишився в пам'яті такий випадок: вона стояла біля операційного столу дуже стомлена, з хірургічними інструментами в руках, впала і головою вдарилася об стіл. Лікар-хірург, також дуже стомлений, підняв її і сказав: „Тримайся, ще на півдня, а потім, можливо, буде перерва і відпочинок 2-3 години". І так продовжувалося не один день.

Жінка-фронтовичка пройшла дорогами Болгарії, Чехословаччини, Австрії, Угорщини, Югославії...

Повернулася додому, працювала у районній лікарні медсестрою, в 1950 році вийшла заміж за учасника бойових дій Василя Дмитровича Колісниченка. Роки пролетіли швидко. 32 роки працювала у медичній галузі, а у 1982 році вже пішла на відпочинок.

З того часу також збігло понад 20 років. Часто згадує Надія Дмитрівна фронтові дороги, військове лихоліття. Серце стискається від болю, адже втратили у роки Великої Вітчизняної війни мільйони людей, багатьох земляків, знайомих...

Нині у травні ми відзначатимемо 60-річчя Великої Перемоги. В цей день особливою увагою і любов'ю будуть оточені наші фронтовики. Всі ми згадаємо їх бойові дороги, висловимо вдячність за мирне життя, вручимо квіти. Разом із учасниками бойових дій, ветеранами війни побуваємо у найсвятіших місцях, біля пам'ятників, обелісків. У Парку слави зупиниться біля гранітних плит, де золотими літерами написані імена визволителів Братського, і Надія Дмитрівна. Покладе квіти, змахне сльозу...

Все менше й менше залишається з нами живих свідків історії - тих, хто воював на фронтах Великої Вітчизняної. Шануймо їх, бо вони це заслужили своїм життєвим подвигом. Шануємо і Вас, дорога Надіє Дмитрівно, і бажаємо Вам та вашому чоловіку-фронтовику ще довгого і спокійного плину життя, здоров'я, благополуччя і чистого неба над головою!

Г. МАМЕДОВ

ДІТИ ВІЙНИ

22 червня 1941 року мені запам'яталося як якийсь жах: вибухи бомб, які знищували все живе, смерть, крики, сльози...

На той час наша сім'я жила у м. Сарата Одеської області, нас було троє маленьких дітей. Мені 5 років, брату Віктору - 3, а сестричка Тамара народилася 8 березня 1940 року і їй було тільки рік і три місяці. Батько працював суддею. Недалеко від нас знаходився винний завод, який німці розбомбили за декілька днів, все горіло, помирали люди, спасіння не було...

Тато вирішив нас евакуювати. Посадив на поїзд, який йшов невідомо куди, а сам пішов на фронт.

І почались наші поневіряння. Мама - і нас троє, дрібних діток, поїзд йшов на захід. Не припинялись бомбардування. Коли мама хотіла принести нам води (поїзд йшов спаленим степом), ми всі троє хапались за її спідницю і просили, щоб не йшла, говорили, що не хочемо пити, тому що бачили, як не повертались матері і діти залишалися самі.

Пам'ятаю, як ми їхали на відкритій платформі разом з солдатами. Вони нас годували і давали води, тому що у кожного були свої діти, їм було нас дуже шкода.

Якось оголосили, що на нас рухається армада літаків. Мене і брата мама віддала солдатам, а сама із сестричкою зістрибнула в інший бік. Пам'ятаю, було дуже високе жито, ми по ньому бігли і падали, а німецькі літаки на бриючому польоті розстрілювали все живе.

Мене того разу тяжко поранило в голову. Нас підібрали солдати, і мене поклали до вбитих, бо була велика рана, я втратила багато крові, була без свідомості, але мама взяла мене на руки і сказала:

- Я її вилікую, бо вона жива, і не допущу, щоб моя донечка померла!

Так я залишилась в живих.

Далі нас везли кубанськими степами і в цей час мама, Катерина Іванівна, захворіла черевним тифом. Її забрали в госпіталь, а нас трьох взяла до себе багата козачка і заперла у підвалі, де було дуже багато гарбузів і мишей. Коли ми ще їхали із Сарати, то мама взяла батькове кашемірове пальто і гроші, все це козачка забрала у нас і не відкривала свій підвал. У брата почали від голоду пухнути ноги, а маленьку сестричку ми годували гарбузом...

І ось, на наше щастя, жінка, яка їхала разом з нами і знала, що маму забрали в госпіталь, пішла до голови сільської ради і запитала:

- Куди помістили трьох дітей, у яких захворіла мати?

Таким чином нас знайшли, спочатку хотіли віддати у дитячий будинок, а сестру - у будинок малюка, але ми не погодилися. Через місяць нас відшукала мама. Колгосп дав напіврозвалену хатину, яка стояла над річкою Кубань.

Жити було дуже тяжко, сусіди приносили нам шкаралупи від картоплі, а мама отримувала за роботу прілий льон, макуху з мишиним послідом. Все це товкла і пекла на сухій сковорідці так звані „маторженики".

Тато, Леонід Михайлович, на фронті був тяжко поранений у нього була пробита легеня і прострелена нога, ми не знали де він, а він в цей час лежав у Єревані в госпіталі. Більше ніж півтора року він нас розшукував через маминого батька, нашого дідуся.

Коли звільнили Україну, тато в березні 1945 року приїхав за нами, і ми поїхали додому, а у нашому будинку німці влаштували кузню. Ми жили у дідуся і бабусі.

Ще на Кубані я пішла в перший клас. Згадую такий випадок. У тій місцевості, особливо взимку (а зими там в основному сніжні, дмуть сильні вітри) мені доводилося ходити в школу 3 кілометри. Якось почалася сильна заметіль, як кажуть, не видно нічого. Вчителька знала, що мені треба йти 3 кілометри, але не запропонувала залишитися в класі, і я пішла додому. Йти було важко, сніг забивав обличчя, крутила заметіль і я прибилася до скирти соломи, зарилася в неї і заснула. А коли вранці колгоспники приїхали за соломою, то з одного боку скирти вони вигнали вовка, а з другого - знайшли мене і привезли додому.

Ось скільки гіркого і тяжкого нам довелося пережити у нашому безрадісному, воєнному дитинстві...

Нехай наші діти і внуки ніколи не знають страхіть війни. Нехай над їх головами буде чисте небо і ясне сонце.

Хай завжди буде сонце, хай завжди буде небо, хай завжди буде мама!..

А моїм татові і мамі, Леоніду Михайловичу і Катерині Іванівні Люлькам - світла пам'ять і вічний спокій!

Г. ЛЕГЕРТ

Вкарбувалось в пам’ять навічно

Те, що довелось пережити в роки Великої Вітчизняної війни нам, фронтовикам, не забути ніколи.
... Йшов 1941 рік, почалася Велика Вітчизняна війна. А в нашій Яструбинівській школі щойно відшумів випускний вечір. Щасливі й радісні, ми гуртом зустрічали схід сонця, і ледве встигли вранці розійтися по домівках, як над селом пронеслася жахлива звістка - війна! Фашисти вже почали бомбити Київ. Всі ми, вчорашні випускники, зрозуміло, рвалися на фронт, але моїх однолітків в 1941 році не призивали. В перші ж дні війни наша сім'я провела на фронт батька. І я залишився на окупованій німцями території в селі Яструбинове. Але справжні патріоти не сиділи, склавши руки, вони займалися підпільною роботою, зокрема, наша рідня переховувала льотчика-москвича Скробова Василя Костянтиновича. Разом зі мною займалися підпільною роботою Воронкова Марія Костянтинівна - москвичка, викладач російської мови, Робега Віра Микитівна, Русс Марія Костянтинівна - вчительки і партизан-інвалід Грений Іван Антонович.
... Трохи про свій бойовий шлях. 30 березня 1944 року мене призвали в діючу армію. Воював у складі 44-ї окремої мотоінженерної саперної бригади. 20 серпня 1944 року бригада знаходилась на плацдармі між містами Ясси і Кишинев. Тут були жорстокі бої, а далі бойовий шлях частини проліг через Болгарію, де місцеві жителі дуже раділи визволителям. Після Болгарії ми пройшли з визвольними боями через Югославію. Пам'ятаю жорстокі сутички з ворогом в Белграді. Кровопролитні бої були за взяття столиці Угорщини Будапешта, під озером Балатон...
8 травня 1945 року наш танковий корпус генерала В.І. Жданова взяв штурмом столицю Австрії Відень. 9 травня ми салютували Перемозі, раділи, сміялись і плакали, вітаючи один одного - і росіяни, і українці, і мордвини, і молдовани, і киргизи. Всі ми були синами однієї Вітчизни, і всі ми не шкодували ні сил, ні навіть власного життя задля великої і світлої Перемоги над фашизмом. 9 травня для мене і моєї сім'ї, як і для всіх фронтовиків, є священним днем.
Після війни я повернувся в рідні краї, де жив і трудився. Довгий час був заступником директора райкоопторгу. Хочу сердечно привітати всіх земляків з ювілейним 60-річчям визволення нашої Вознесенщини та наступним ювілеєм визволення неньки-України. Миру, добра і злагоди бажаю всім!

М.А. Головенко, ветеран війни і праці,
“Вісті Вознесенщини” за 18.03.2004 р.

Спогади про війну

Війна! Для нас, дітей того часу, війна - це голод, це холод, це хвороби. В моїй пам'яті залишилися німецькі танки, машини, мотоцикли, які, мов несамовиті, увірвалися в село і забрали наше дитинство, наш спокій. Нам було страшно і ми поспішали туди, де були старші, які пригортали нас до своїх грудей і намагалися заспокоїти.
Хочу розповісти про самий яскравий випадок, який залишився в моїй пам'яті на все життя.
Наші війська відступали, переправа була через річку Буг, командування одержало повідомлення від розвідників, що переправу мають бомбити німецькі літаки. Це швидко рознеслося по селу. Дізналися і ми, діти, які були в дитсадку. Зібравшись, ми швиденько побігли до переправи. Військові всіх мирних жителів відправляли додому. Але нам було дуже цікаво побачити, як літаки будуть кидати бомби. Показались два літаки. Вони щось викинули, це були бомби. Треба було лягати на землю, але ми цього не знали, а стояли в повний зріст і дивилися на літаки. Побачив це військовий, він швидким рухом руки збив нас з ніг, тільки тоді я почула вибух. Груддя землі прикрили нас. Прийшовши до тями, ми швидко побігли додому. Цей страх не покидав мене всю війну і запам'ятався на все життя. А ще гірше було старшим сестрі і братові, які працювали під час війни. Вони жили в таборі, по 16 чоловік у кімнаті. На роботу вставали по команді, а їли суп-баланду, яка була схожа на теляче пійло. На роботу ходили з цілою капелою поліцаїв. Так проходили дні юності. Багато молоді не повернулося, а померли з вірою і надією в серці. Мріяли вони повернутися на Україну, побачити рідні садки, почути голос рідної матусі, подивитись в очі коханим.
Дядько Онисько був залишений для підпільної роботи. Німці дізналися і забрали його в комендатуру, там допитували. Коли його привезли додому, я побачила, що пальці на руках були товсті й чорні, їх закладали між дверима. Мені стало моторошно. Холодок пробіг по спині.
Конвоїр побіг за німцем, який був у машині. І вони почали бити підпільника, але той вдарив ногою фашиста в живіт і сам упав горілиць. Офіцер скоцюрбився, застогнав. Дядько Онисько пробував підвестися, спираючись на лікті. Німець вийняв з кобури вальтер, повільно наблизився до нього. Пролунав постріл, синій димок звився над плечем в'язня, але ж тієї миті він став на ноги. Ще постріл, і ще. Есесівець розрядив пістолет. Підпільник упав і більше не ворухнувся.
Дорогі діти, ви наше майбутнє! Я хочу звернутися до вас. Цього слід не забувати і вшановувати тих, хто поклав найдорожче своє — життя в ім'я Вітчизни і народу. Вони своїми руками, своїми серцями закрили від вас страхіття війни, дали вам життя, щастя.
Юний друже, кожного дня ти йдеш до школи біля пам'ятника полеглим воїнам! Вони загинули, захищаючи твоє село, твою родину від німецьких фашистів. Тож слідкуй, щоб там завжди було чисто, були квіти. І нехай він стоїть, щедро підсвічений сонцем і нагадує вам про батьків, дідусів, які віддали своє життя, щоб на землі світило сонце, співали пташки і був мир.

Таїсія Марківна Трянова, учасник війни,
ветеран педагогічної праці.
(“Вісті Вознесенщини” за 18.03.2004 р.)

Командир загинув, але став Героєм

... Наші війська зайняли районні центри Миколаївської області Новий Буг і Казанку. Тільки в районі Нового Бугу захоплено 37 німецьких танків, 58 гармат, більше тисячі автомашин, склад з пальним, продовольчі склади та інші трофеї.
(З оперативною зведення Радіоінформбюро за 9 березня 1944 року).

Першим прорвався в Новий Буг танк лейтенанта Бориса Гребеннікова. Він знищив багато ворожої техніки, піхоти, але був підбитий. Командир загинув. Його поховали новобузьці на братському кладовищі. Указом Президії Верховної Ради СРСР за подвиг при звільненні Нового Бугу від фашистських загарбників Борису Івановичу Гребеннікову посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
На тому ж кладовищі поховані й інші герої, які віддали своє життя в боях за звільнення нашого краю. Серед них і прославлений командир танкової бригади полковник Щербаков.
Звільняючи наше місто, блискуче виконала наказ командування кінно-механізована група генерала Плієва. Вона за півтори доби в умовах неймовірного весняного бездоріжжя пройшла понад 70 кілометрів і оволоділа Новим Бугом. Це був початок знаменитої Березнегуватсько-Снігурівської операції по розгрому гітлерівської шостої армії, початком визволення Миколаївщини від німецько-фашистських загарбників.
На ознаменування цієї перемоги 9 березня 1944 року доблесним військам Третього Українського фронту салютувала Москва двадцятьма артилерійськими залпами з 224 гармат. Декільком військовим частинам і з'єднанням було присвоєно найменування „Новобузькі".
Від Нового Бугу до Миколаєва 100 кілометрів. Тепер ми перекриваємо цю відстань за півтори-дві години. А тоді, у березні 1944 року, потрібно було двадцять днів, щоб з кровопролитними боями пройти цей шлях, залишивши на ньому тисячі славних синів народу, визволителів рідної землі і всього людства від фашистської навали.
У битві за звільнення Миколаївщини брали участь росіяни і українці, білоруси і вірмени, казахи і узбеки, татари і молдавани — представники багатонаціональної Батьківщини.

І. Дробін, капітан запасу,
учасник Великої Вітчизняної війни.
(“Вперед” за 06.03.2004 р.)

І наша розвідрота

Я - один з тих червоноармійців, які у березні 1944 року брали участь у боях за Березнегувате. А було це так. Наша розвідрота напередодні одержала завдання провести розвідку підходів до села, дізнатися, які сили фашистів обороняються. Пройти непоміченими нам не вдалось. Німці нас засікли і відкрили вогонь зі всіх видів зброї. Довелося окопатися на підступах до села і вести спостереження за ворогом. Ми засікли німецьких снайперів на цистернах нафтобази, на даху двоповерхового будинку, а також на церкві.
В ніч з 1З на 14 березня розвідникам вдалося проникнути в село і виявити, що у ньому великих сил ворога немає. Цієї ж ночі ми евакуювали в тил поранених, а самі ретельно готувалися до наступу. Десь опівночі нам підвезли боєприпаси, надійшло підкріплення.
На світанку 14 березня роти і батальйони нашого 189-го гвардійського полку (командир-підполковник Лімов) 61-ї гвардійської стрілецької дивізії зав'язали бій на східній околиці села. Наша рота просувалася по вулиці, що вела від нафтобази до центру Березнегуватого. Завдяки кам'яним мурам нам більш-менш безпечніше вдалося просуватися на західну частину села. Фашисти чинили страшенний опір. Вони окремими групами, а це був їх ар'єргард, прикривали відхід основних своїх сил.
Одна така група трапилась і на моєму шляху. Троє фашистів вели вогонь із-за муру, не даючи взводу просуватися вперед. Я найближче був до ворога і кинув на них дві гранати. Це дало нам можливість швидко вийти за село. Та раптом на нашому шляху знов перешкода: з-під містка по вас відкрив вогонь кулемет. Ворожа вогнева точка знову зупинила наступ наших розвідників. Ми внмушені були оточити їх з усіх сторін. При цьому взяли в полон п'ять німців на чолі з унтер-офіцером. Тут ми втратили одного з наших бійців. Десь після дванадцятої години бій скінчився і село було звільнено від ворога.
Під вечір наш полк був уже далеко від Березнегуватого, переслідуючи фашистів, що відступали до Миколаєва. У боях за це місто мене було поранено. Після лікування я знову повернувся у дивізію і пройшов з боями Молдавію, Румунію, Угорщину, Югославію, Австрію.
У Березнегуватому побував у рік відзначення 50-річчя звільнення селища від німецько-фашистських загарбників.
А, взагалі, я народився у 1925 році. Коли виповнилося вісімнадцять, а це було у жовтні 1943-го, пішов на фронт. Закінчив школу розвідників. За бойові подвиги нагороджений орденами Слави ІІІ ступеню, "Червоної Зірки", Вітчизняної війни, медалями "За відвагу", "За перемогу над Німеччиною” та ін.
Після війни закінчив вищу школу міліції, де пропрацював все життя. Зараз проживаю у Запоріжжі.

А. ДОЛЯ
"Народна Трибуна", 11.03.2004 р.

На головному напрямку.

Своїми спогадами про звільнення нашого краю від фашистських загарбників, ділиться Герой Радянського Союзу Михайло Михайлович СОТНИЧЕНКО:
— 8 березня 1944 року наша танкова бригада під командуванням полковника Дев'ятка в складі 23-го танкового корпусу, командиром якого був Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант Ю. Г. Пушкін, з району Кривого Рога перейшла в наступ у загальному напрямку Казанка — Новий Буг — Новополтавка — Баштанка — Привільне і далі на Одесу. Броньові машини „Т-34" ми одержали в Кривому Розі. Збудовані вони були на кошти шахтарів Донбасу.
Бої нам довелося вести проти 1-ї танкової армії і 6-ї польової армії фашистів. Остання, крім номера, мала ще й найменування „армії месників" (збиралися помститися за розгром під Сталінградом). Складалася вона з різних сукинів синів. Командував нею генерал Холлідт. Штаб його розташовувався в Новому Бузі. А потім він у паніці втік у Миколаїв.
Річку Інгулець в районі Кривого Рога наші танки перейшли в брід і рушили в напрямку Казанки. Шлях був розбитий. Та й який це був тоді шлях! На танки були посаджені десантники. Колісні машини нам доводилось брати на буксир.
Наша бригада в колонному марші наближалася до Казанки. В напрямку нашого наступу фашисти осідлали шлях самохідною артилерією і готувалися зустріти нас, щоб дати відсіч.
Правіше нас наступала 135-а танкова бригада, а лівіше — 39-а. Наша йшла на головному напрямку цієї ділянки. В одній з балок на підході до Казанки ми з маршу розгорнулися в бойові порядки і витискували з своїх „Т-34" все, на що вони були здатні.
На своїй ділянці наступу я зустрівся з двома самохідками гітлерівців. Вони почали поспіхом відступати і щодуху рвонули в Казанку. Переслідуючи ворога, ми випустили два снаряди. Обидва вони досягли цілі, але зрикошетили. Підбити самохідки не вдалося. Ми з механіком, старшим сержантом Фірсовим вилаялися на адресу фашистів. Фірсов просить у мене дозволу таранити самохідку. Я не дозволив. Тому що могли б пошкодити свою машину, і тоді б не виконали наказ.
І наче зараз бачу невеличкий місток через маленьку річечку (можливо, він ще й зараз є, це десь кілометра за півтора від Казанки), а далі шлях уже повертає направо, на Казанку.
Говорю механіку: “Два влучення є. Буде й третє".
Фашистська самохідка пішла по дорозі через міст, а ми через річку. І який Бог нас виніс через неї — до цього часу не знаю. Я вдарив самохідку снарядом у правий борт, і вона загорілася. Другу знищили на повороті дороги на Казанку.
Коли ми вийшли на околицю села, довелося затриматися, тому що десантники, котрі перед цим спішилися, відстали далеченько. Та і як же можна було швидко наступати, коли на кожну ногу налипало по пуду багнюки.
Дозволу на вихід з танка я екіпажу поки не дав. Ведучи спостереження, неподалік побачив фашистську автомашину. Подумав, що вона може бути штабною. Наблизились. Одягнув танковий шолом на сигнальний прапорець, відхилив люк і почав висувати шолом. Фашисти відкрили вогонь. Кілька хвилин — і доля цих стрільців була вирішена назавжди. Після цього я дозволив екіпажам вийти з танків.
У цей час до нас підійшли дві жінки, вже немолоді, в руках вони тримали хліб і сіль. Ми були хлопці молоді, не знали, що воно означає, і в один голос їм: „Ми , матусі, не голодні".
— Ні, дорогі наші синочки, —кажуть нам жінки.—Це за нашим українським звичаєм так зустрічають дорогих гостей. Хлібом-сіллю. Прийміть від нас цей дарунок, дітки дорогі. Наші теж десь воюють. Як пішли в сорок першому, так і не чути. Це ж, може, й вони теж десь людей від фашистів визволяють.
— Поглянь, Марфушо, — мовила одна з жінок.—Он той хлопчик так схожий на твого Миколу.
І показала на радиста, молодшого сержанта Миколу Гаврусева.
— Я теж Микола, — озвався він. — Тільки мені ще далеко додому. Я білорус, з Гомельської області.
Подарували ми жінкам від імені нашого комсомольського інтернаціонального екіпажу трофейні консерви, мануфактуру і розпрощались.
Екіпаж наш був дійсно інтернаціональний. Я, Сотниченко Михайло Іванович, — росіянин, си6іряк. Механік-водій Фірсов Петро Васильович — з Удмуртії. Командир гармати Кобзар Іван Власович—українець, з Херсонщини. Радист Гаврусев Микола Миколайович — з Білорусії. Всі — комсомольці.
В боях за Казанку наш екіпаж знищив дві самоходки, 15 автомашин, близько 100 гітлерівців. У Казанці було взято багато трофеїв. Втікаючи, окупанти кидали машини, котрі загрузли в багні, різне майно, документи.
Далі ми пробивалися на Новий Буг, Новополтавку. Неподалік від Новополтавки, в невеличкому селі, загинув від осколка авіабомби генерал Пушкін. Це трапилось у мене на очах...
В боях за селом Андріївкою, які ми вели з 11-го по 15 березня, наш екіпаж знищив З танка, 5 самохідних гармат, 190 автомашин, 450 підвод з вантажем, 4 гармати, понад 600 фа-шистів і взяли в полон 121 гітлерівця.
У звільненні Казанки брав участь старший сержант Володимир Олександрович Васляєв, якого всі добре знали. З боями дійшов до Будапешта, Відня, Праги. Після війни ми з ним зустрічалися.
Учасниками боїв за Казанку були й Халіл Мамедович Мамедов, він командував нашим танковим батальйоном, Василь Григорович Єфимов, який тоді був механіком-водієм танка. Обидва вони заслужили високого звання Героя Радянського Союзу, звільняючи від фашистської нечисті землю Угорщини. Згадуючи їх, ми всі бажаємо одного: хай завжди буде мир, хай ніколи на нашу землю не прийде пожежа війни. А в ім'я цього ми не пошкодуємо нічого—ні праці, ні сили, а якщо треба, то й віддамо життя, як віддавали його наші побратими на фронтах
***
Колишній начальник штабу прославленого 23-го гвардійського танкового корпусу, генерал-майор у відставці Олександр Володимирович ВОРОНОВ розповідає про бої за визволення Казанки:
— На початку березня 1944 року командування 6-ї німецької армії сконцентрувало біля Казанки танкове угруповання з тим, щоб завдати удари по флангу і тилу нашої 8-ї гвардійської армії, кінно-механізованій групі генерала Плієва в напрямі на Новий Буг, Новополтавку, Новосергіївку, Березнегувате. Фашисти планували розгромити ударне угруповання 3-го Українського фронту, звільнити з оточення свої частини, з'єднатись з своєю Березнегувато-Снігурівською групою дивізій. Якби німцям вдався їх план, то постраждали б 8-а армія, група Плієва, інші з'єднання, котрі воювали південніше Казанки. Звільнивши з оточення велику групу військ, фашисти могли створити оборону і організувати впертий опір по річці Інгул, по Південному Бугу. Могла б зірватись Березнегувато-Снігурівська операція, котру проводив 3-й Український фронт.
Тому у першій половині дня 8 березня 1944 року наш 23 танковий корпус отримав завдання: оволодіти Казанкою, вийти в район Баштанки і ввійти до складу кінно-механізованої групи генерал-лейтенанта Плієва.
О 17 годині 8 березня з'єднання корпусу виступили з району Кривого Рога в напрямі до Казанки. Незважаючи на весняне бездоріжжя, протягом ночі з 8 на 9 березня підійшли до Казанки. Автомобілі, радіостанції, кухні самі просуватись не могли, тому їх тягнули слідом за танками на буксирі.
На світанку 9 березня з'єднання корпусу — 3-я, 135-а танкові бригади, 56 мотострілецька бригада атакували німецьке угруповання, що зосередилось в Казанці. Атака була несподіваною для ворога. Але, не зважаючи на це, німці чинили впертий опір. Зав'язався тяжкий танковий бій. Ворог зосередив у Казанці сильну танкову групу, до складу якої входили, крім „тигрів" і „пантер", ще й „фердинанди" — самохідно-артилерійські установки з могутньою бронею і сильним артилерійським озброєнням.
Бій тривав три-гри з половиною години. Німці не витримали удару і почали спочатку відходити, а потім і панічно тікати з Казанки. По околицях, дворах села німці залишили, тікаючи, багато бронетехніки, всього 97 одиниць – танки, самохідні установки, а також більше 100 гармат різного калібру, кілька сот автомобілів різних типів. Захопили ми і штабний автомобіль 23-ї танкової дивізії німців, яким користувались до кінця війни. Великими були втрати німців і в живій силі. В Казанці наші війська завдали їм тяжкої поразки.
Корпусом в ході бою за Казанку командував генерал-лейтенант Юхим Григорович Пушкін, удостоєний в 1941 році за успішні бої по обороні Дніпропетровська високого звання Героя Радянського Союзу.
В боях за Казанку 3-ю танковою бригадою командував підполковник Дев'ятко. Бойовий командир, він умів організувати бій. На танку виїжджав у бойові порядки і керував діями батальйонів. Він з'являвся там, де успіху не було, підказував, як краще зманеврувати, організувати бій. Він був сміливим, не боявся труднощів, складних завдань. Намагався виконати їх якнайкраще.
Підполковник Михайло Захарович Безнощенко командував 135-ю танковою бригадою. Сміливий, рішучий командир, він завжди виносив свій командний пункт на рівень батальйонних. Командири батальйонів, бачачи, що командир бригади поруч, ішли далі вперед, а за ними роти, взводи. М. 3. Безнощенко вмів керувати боєм. Він любив танкові екіпажі, велику увагу приділяв їх підготовці в періоди між боями, добивався високої боєготовності кожного танка. Підполковник Безнощенко не допускав будь-яких вільностей, рішуче присікав спроби порушень воїнської дисципліни. Він уміло керував діями свого штабу. Краще, ніж інші бригади, підтримував зв'язок з штабом корпусу. І якщо Безнощенко отримував якесь завдання, то штаб корпусу був упевнений, що дані про хід його виконання будуть повні і надійні.
Поруч з танкістами воювала 56-а мотострілецька бригада, якою командував підполковник Пилип Феофанович Штанько. Це був досвідчений командир, так би мовити, корінний піхотинець. Спокійний, він не втрачав впевненості в найскладніших умовах бою. Маючи великий досвід ведення бойових дій, підполковник Штанько на бойових прикладах вчив своїх солдат і командирів. Бригада його дуже любила і поважала.
(“Голос Казанківщини” за 13.03.2004 р.)

...І сьогодні я чую голоси побратимів

На мою долю випало брати участь у боях в складі 195 Новомосковської Червонопрапорної дивізії 41 окремого протитанкового дивізіону.
Дев'ятнадцятилітнім юнаком я був мобілізований 213 польовим запасним полком до діючої армії. Перше бойове хрещення отримав 28 березня 1944 року в районі Натягайлівки м.Вознесенська при форсуванні Південного Бугу. Цього дня нас, новобранців, 195-ої стрілецької дивізії атакували ворожі літаки. Навкруги вибухали бомби, лилася кров, підстерігала смерть. Здавалося, що снаряди та міни летять саме в тебе.
Біля села Копанки (Бессарабія) в період Ясько-Кишинівської операції я вперше пізнав, що таке обстріл тяжкими снарядами. Над тобою безперервно гудуть та свистять осколки снарядів, здіймаючи фонтани землі. Війна - це тяжка, часом непідсильна солдатська праця. Перед початком Ясько-Кишинівської операції до воїнів 195-ої дивізії звернувся командир дивізії полковник Шапкін з такими словами: "Солдати! Наші війська переходять в наступ, щоб звільнити Радянську Молдавію від фашистських окупантів. Саме вам, воїнам 195-ої стрілецької дивізії, командування довіряє завдати першого удару по ворогу. Сподіваємося, що виправдаєте нашу надію!"
Виправдаємо, товаришу полковник! - хором відповіли солдати та сержанти.
Довіру ми виправдали - звільнили Молдавію від завойовників.
З того часу минуло 60 років, але до сьогодні я чую голоси бойових побратимів. Я згадую тих, хто не повернувся у переможному - 45-ому. Це Іван Тарасов, Микола Юров, Петро Звягінцев, Іван та Василь Чернякові та інші.
Час спливає, все менше і менше залишається ветеранів Великої Вітчизняної війни. В ці весняні дні сердечно поздоровляю всіх з 60-річчям звільнення Єланецького району від фашизму. Бажаю міцного здоров'я і добробуту кожній сім'ї.
В.П.Непомнящий, учасник бойових дій, інвалід ІІ групи ВВВ.
/”Єланецький вісник”/

В боях за Вітчизну

1941 рік був для Петра початком юності. Він закінчив 9 класів у Варварівці, де батько працював директором МТС. В 1940 році Північна Буковина увійшла до складу України і батька направили на роботу в Чернівецьку область, де він очолив Кельменецьку МТС.
На початку червня 1941 року туди переїхала вся сім`я Іванових. Мирне життя струсонула війна. Почалася евакуація. Сім`я разом з іншими активістами рухалася на Схід. Переправа через річку Прут, далі міста Хотин, Кам`янець- Подільський. Фашисти бомбили і переправу, і міста. Тут юнак уперше побачив збитого фашистського льотчика і відчув, що це ворог. Дісталися м. Миколаєва, не затрималися і дорога пролягла до Ростова, а там і Сталінград. Батько за хворобою не був взятий на фронт, а працював головою колгоспу у Сталінградській області.
На початку 1942 року Петра Іванова призвали до війська і він був зарахований в артилерійсько - зенітний полк 13 армії Сталінградського фронту. Солдати вчилися сходу, бо підступав ворог. Закінчив курси навідників зенітної гармати, одержав звання молодшого сержанта і став захищати небо Сталінграда. Німці рвалися до міста, тяжкі бої йшли вже в самому Сталінграді. Ветеран П.М. Іванов згадує: "Наша п`ята батарея, озброєна 85 мм зенітними гарматами, уперто відбивала нальоти фашистських літаків. Інколи здавалося, що не буде виходу з цього пекла, але ми твердо захищали Сталінградське небо, переправи через Волгу. Треба ще врахувати і те, що в нашому полку більшість воїнів - зенітників були дівчатами".
Після розгрому німців під Сталінградом радянські війська звільняли нашу територію аж до України і скрізь зенітники допомагали боротися проти фашистських літаків. І ось довгожданна Україна, її причорноморські береги і Крим. У березні 1944 року у складі військ маршала Р.Я. Малиновського зенітники, де служив сержант Іванов, брали участь у звільненні Херсонської та Миколаївської областей, а в квітні у звільненні Одеси і охороняли небо в районі залізничного вокзалу Одеса - Головна. Після короткотермінових курсів Іванов одержує звання молодший лейтенант. Командує обслугою зенітного взводу і бере участь у Яссо- Кишинівській операції, захищає разом із полком береги Чорного моря, відбиваючи спроби бомбувати узбережжя. Небо молодший лейтенант Іванов захищав до кінця війни. В листопаді 1945 року 20-річним юнаком повернувся Петро Іванов із армії. Попереду чекало мирне життя. Одержує середню і партійну освіту, працює в партійних органах і на господарській роботі.
Особливо розкрився талант господарника у Петра Михайловича Іванова на посаді директора комбікормового заводу. 15 років віддав ветеран праці на заводі. І тепер Петро Михайлович не втрачає оптимізму. Він член президії ради ветеранів. За ратні і трудові заслуги Петро Михайлович Іванов має нагороди: ордени "Отечественная война", Богдана Хмельницького, "За мужність", "Знак почета", "Дружба народов", медалі "За оборону Сталинграда", "За оборону Одессы", "За победу над Германией", "Захиснику Вітчизни", медаль Жукова та ювілейні медалі. В день 60-річчя визволення нашого рідного краю хочеться привітати ветерана і побажати йому та родині добра і благополуччя.
/”Зоря” від 27 березня 2004 року/

Війну забути неможливо
Михайло Іванович Скорич неохоче згадує про війну. Бо зазвичай людина, якій та чи інша подія в житті нанесла глибокі душевні рани, намагається викинути зі своєї пам'яті цей період, хоча рідко кому вдається це зробити. Так само і Михайло Іванович. Спогади про ті страшні дні будуть жити, поки живий сам ветеран.
Народився Михайло Іванович 1 січня 1920 року в с. Вятрівка Чернавецького району Вінницької області.
Коли хлопчикові виповнилося 5 років, сім'я переїхала жити на Херсонщину, а пізніше - до Миколаївської області. Оселилися у Веселинівському районі, в с. Райдолина колгоспу ім. Чапаєва. Батьки Михайла працювали в цьому колгоспі.
1936 року хлопець закінчив семирічну Луб`янську школу. А в 1940 році був призваний до армії Веселинівським райвійськкоматом. Служив в авіаційній частині міста Львова в сороковому аерофотознімальному окремому секретному загоні. "Коли почалася війна, - згадує ветеран, - нашу частину перевели в м. Воронеж для переформування. Розформували льотний склад на бойові літаки, а нас направили по різних частинах". Михайло Іванович був водієм, возив пальне для літаків під Воронежем. Тут і побачив молодий солдат справжню війну. Коли фашистські війська підійшли до міста, всіх бійців, у тому числі й водіїв, відправили обороняти Воронеж. Михайло Іванович - на передовій лінії фронту.
Фронтовик розповідає: "Ким я тільки не був. І петеерівцем, і кулеметником, і артилеристом. Був також командиром розрахунку 120 мм мінометів".
В одному з боїв Михайла Івановича було тяжко поранено. Після лікування у шпиталі він потрапляє на третій Український фронт. Брав участь у Яссо - Кишинівській операції.
Полк, у якому служив М.І. Скорич, визволяв Молдавію, Болгарію. Після цього направлений до Австрії на озеро Балатон. Але на шляху полк було повернуто до Болгарії. Тут закінчив війну Михайло Іванович. За подвиги його нагороджено орденами "Отечественная война" 1 ступеня, "За мужество", медалями "За боевые заслуги", "За победу над Германией", медаллю Жукова, "За освобождение Болгарии" та ювілейними медалями.
Після демобілізації 1946 року одружився, працював комбайнером у Веселинівській МТС, а дружина - його помічником. Також працювали в колгоспі ім. Чапаєва до 1968 року. А потім переїхали жити до Веселинового. За сумлінну роботу отримав М. І. Скорич медаль "Ветеран праці".
З 1980 року Михайло Іванович на заслуженому відпочинку. Має доньку, дві онучки та правнука, які доглядають старого ветерана. Нелегко йому нині, бо чотири роки тому втратив дружину. Але рідні намагаються якомога більше уваги приділяти йому, з любов'ю ставляться до нього.
Дай Бог ветеранові побільше здоров'я та довгого віку.
М. ДОНЧЕНКО, голова територіальної первинної ветеранської організації Веселинового.
/”Зоря” від 27 березня 2004р./

ВІД ВЕСЕЛИНОВОГО ДО ПРАГИ
Народився Іван Федорович Потравко 22 лютого 1924 року. Батько - Федір Хомич працював в МТС, мати - Наталія Семенівна - на різних роботах. У сім'ї, крім Івана, було ще двоє дітей - Микола та Надія.
Тільки закінчив Іван в 1941 році дев'ять класів, як почалася війна і незабаром Веселинівщина була окупована фашистськими військами.
30-го березня 1944 року, після визволення Веселинівщини Радянською Армією, Івана було призвано до війська польовим військовим комісаріатом, що знаходився в селі Степанівка. Новобранців одразу ж направили на Одесу.
Бойовий шлях Івана пройшов через Колосівку, Березівку, Роздільну на Пуркари. Командири в селі Зальци вишикували новобранців і запитували, хто вміє стріляти з гвинтівки. Івана ще в школі вчили військової справи. Тож умів стріляти не лише з гвинтівки, а й із кулемета. Так Іван став кулеметником.
2 квітня 1944 року ще в цивільному вбранні Іван форсував Дністер і опинився на плацдармі. Новобранців зустріли шквальним вогнем із німецьких танків і багато бійців загинуло. А ті, що залишились живими, були направлені в село Незавертайлівка, де їх переодягли у військову форму і послали на курси снайперів. Впродовж місяця Іван вчився у полковій школі і одержав військову професію і військове звання сержант, після чого був направлений на передову під Дубосари. А вже в серпні сержант Потравко взяв участь у Яссо - Кишинівській операції, де його було поранено. Після лікування у польовому шпиталі був направлений у 7-й механізований корпус, окремий розвідувальний батальйон другого Українського фронту. Брав участь у бойових діях на озері Балатон.
Перемогу сержант Потравко зустрів у столиці Чехословаччини Празі, а війну закінчив на Далекому Сході, потрапивши на Забайкальський фронт, і пройшов бойовий шлях через Монголію на Маньчжурію до самого Порт - Артура. Війну закінчив танкістом.
Груди колишнього сержанта Потравка Івана Федоровича прикрашають ордени Великої Вітчизняної війни, орден "За мужність", бойові медалі "За участие в боевых действиях", "За освобождение Праги", "За победу над Германией в Великой Отечественной войне", "За победу над Японией".
Вдячні веселинівці бажають ветерану здоров'я і бойового настрою.
О. ДОНЧЕНКО, позаштатний кореспондент газети "Зоря".
/”Зоря” від 27 березня 2004р./

Обпалений війною

Окупаційний режим застав Зіновія Миколайовича Ралле у рідній Вікторівці. Лише за два тижні фашисти по-звірячому розстріляли Костянтина Ралле, Івана Хлєвного і Георгія Доброва. Здавалося, хотіли назавжди примусити вікторівців стояти на колінах. Навівши «порядок», гітлерівці залишили село на розграбування румунам. Ті хоч не такі жорстокі були.
Оскільки селяни часто переправлялись через лиман (до Очакова за продуктами), то й були в курсі всіх новин. Тож на початку 1944 року звістка про переможну ходу Радянської Армії долетіла до Вікторівки, а невдовзі невпинний гуркіт гармат і кулеметна стрілянина десь близько Очакова підтвердили сподівання: визволення прийшло. Тому, коли фашистські посіпаки кинулись тікати, люди всім селом позбігались до лиману, де вже висаджувались наші бійці. Обійми, сльози радості, крики: «Наші! Наші прийшли!»
Вікторівці ділилися з солдатами куснем хліба, давали теплий і сухий одяг.
А погода тоді зовсім не сприяла нашим солдатам: рясні дощі зі снігом, холоднеча, крижана вода, багнюка по коліна.
Минуло лише три дні, як наші війська покинули село, і одразу ж Зіновій Миколайович одержав з райвійськкомату повістку. На фронт! Разом з усіма чоловіками району прибули в Дальник, що недалеко від Одеси. І там протягом місяця вчились стріляти, вчились воювати.
У Придністровських плавнях хлопців переодягли у військову форму і кинули на взяття Дністра.
- Наша 320-а дивізія Третього Українського фронту, - згадує Зіновій Миколайович, - стояла на пологому березі річки, а на протилежному - ворожі війська. Нам наказано було окопатись, підготувати «гнізда» і вести прицільний вогонь по фашистах. Як зараз пам’ятаю той страшний бій. Молодий лейтенант тоді нами командував, а ми, кулеметники, намагались все робити, як він наказував.
До речі, всі вікторівці, призвані в 44-му, були кулеметниками. Той лейтенант завжди беріг нас, та не вберіг себе. І не стало Миколи Супряги. Багато наших полягло на Дністрі, скільки життів забрала клята війна.
Пройшов З.М. Ралле з визвольними боями Югославію і Угорщину. А в боях за Будапешт був поранений - ворожа куля шмат плеча вирвала.
- Нічого, - сміється Зіновій Миколайович, - дивись, рука діє.
Пролежав в госпіталі в Тімішарах, а після дістав направлення в 316-у дивізію, полк зв’язку, де і служив до кінця війни.
Саме тут, в Угорщині, біля Кечкемету, пережив один з найстрашніших боїв. Мабуть, під щасливою зіркою народився, бо тоді залишився живим.
День Перемоги зустрів Зіновій Миколайович у Відні, але лише в 46-му повернувся в рідний край (частина ще деякий час стояла в Кам’янець-Подільську). Нагороджений орденами «За мужність», Богдана Хмельницького.
- Лише в 48-му році приїхав у Вікторівку, одружився зі своєю Анною Миколаївною, та й живемо разом ось уже більш як півстоліття, - закінчив свою розповідь колишній солдат.
Дивлюсь на Зіновія Миколайовича і радію його оптимізму. Це ж треба у свої 84 роки ще вправно керувати «Запорожцем», возити дружину і онуку до лиману (хоча ось він, - як на долоні), а о цій весняній порі, поки дружина в Одесі, - ще й город заволочити і городину посадити. І в хаті чистенько, і подвір’я прибране.
Не здається воїн, всіма силами тримається за життя. Молодець!
/”Березань” від 27 березня 2004р./

Смертям на зло

МОЛОДІ хлопці, котрим не було чим зайнятися в селі (а в 30-40-х роках сільського населення було набагато більше, ніж міського), йшли до міста, щоб здобути професію, спеціальність, врешті-решт, роботу. Такими були і шістнадцятирічні юнаки з Журівки.
Один із них Василь Пашура. Навчання у ФЗУ було недовгим. 22 червня 1941 року його, як і усіх наших співвітчизників, застала війна. А вже через кілька днів пролунав наказ: вантажитись і вирушати. От і потяглися ешелони із заводським обладнанням і найціннішим - людьми. Як не було важко, але країна намагалася зберегти своє майбутнє.
В середині серпня, коли Миколаїв був уже окупований, евакуйовані прибули до Свердловська. Тут на заводі заводів «Уралмаші» проти неба будувався танковий завод №76, тут же пускали і вантажили на платформи знамениті «тридцятичетвірки», які прямували прямо на фронт.
Далеко від дому, рідних, за якими щеміло серце... Та добре, що поруч був земляк і товариш Сергій Іванович Силенко.
Ось так і працювали хлопці аж до вересня 43-го. А тоді пішли до військкомату і подали заяви про добровільний вступ до Червоної Армії. Разом пішли, та служити довелося нарізно.
Василь після навчання в запасному полку потрапив до 1-го Білоруського фронту в роту протитанкових рушниць.
Спекотною та з дощами і грязюкою була ота весна 44-го, коли наші війська стискували кільце навколо ворога.
Війська наступали, тили відставали. А бої тривали. Саме там, в Білорусії, Василь Пилипович і був вперше поранений. На щастя, легко. Отож, трішки відлежавшись в польовому госпіталі, знову - направлення на фронт.
Щодалі просувалися наші війська на захід, тим упертішим ставав опір противника. Нарешті вийшли до державного кордону, зав’язалися бої за визволення Польщі, Німеччини.
- Дуже важко довелося нам, - згадує В.П. Пашура, - при форсуванні річки Нарев біля міста Штетіна. На плацдарм встигли кілька підрозділів піхотинців та 3-4 танки. Німці швидко оговтались і розпочали атакувати. Незабаром всі наші танки згоріли, а бійці, хто не загинув, були поранені. Тут фашисти свої танки пустили. Піхоту ми відсікли рушнично-кулеметним вогнем, а от проти броньованих чудовиськ не мали чим відбиватись. Добре, що зуміли потрапити до «мертвої зони», звідки гітлерівці не могли нас обстрілювати з гармат та кулеметів. Та раптом з одного танку відкрився люк і до нас полетіла зв’язка гранат...
Страшний вибух - темінь покрила свідомість. Прийшов до тями на госпітальному ліжку. Нестримний біль пронизував усе тіло. Аж потім дізнався, що ворожий метал вирвав мало чи не все стегно. За той бій заслужив солдат свою найвищу нагороду - медаль «За відвагу».
Перемогу зустрів у тому ж Штетіні. Служив у Групі радянських військ в Німеччині до 1950-го. А потім - демобілізація.
Повернувся Василь до рідної Журівки бравим сержантом з бойовими нагородами. Працював у місцевому колгоспі, а вечорами разом з такими ж колишніми фронтовиками бігав до сусідньої Дмитрівки. І добігався: заполонила його серце молода вчителька Надія. Та так, що незабаром і одружилися.
З того далекого часу чимало спливло води. Вже давно розміняли шостий десяток подружнього життя.У Василя Пилиповича та Надії Григорівни дорослі сини, мають трьох онуків та ще й правнучку.
Нелегке, але славне їхнє життя. Нехай воно буде сповнене щастям і надалі.
О. Гапоненко.
/”Березань” від 27 березня 2004р./

ЦЕЙ ДЕНЬ МИ НАБЛИЖАЛИ ЯК МОГЛИ

Березень буває різним: сонячним і теплим ( але не часто) , а здебільшого-мрячним, непривітним і сірим. А у березні 1944 року, коли йшов наступ радянської армії і з нашої рідної землі гнали ворога-супостата, було холодно, мрячно, чорнозем перетворився на непролазну багнюку.
Як згадує один з очевидців визволення нашого селища від ворога, учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни Микола Михайлович Капінус, великих сутичок при звільненні Братського не було.
Їх родина тоді жила на Братському -2. У двох будинках німці, вигнавши жильців надвір, вийняли шибки і встановили кулемети - стримувати наступ.
Один з жителів, Петро Олексійович Пастушенко ( він жив внизу), бачив, як два німці мінували міст, можна було б їх знешкодити, але ж не було чим, дуже потім про це жалкував...
Великої стрілянини теж не було, її відгомін долинав з інших сіл, за які тими днями точилися запеклі бої.
Коли вже радянські війська ввійшли в селище, то у дворі родини Капінусів розташували кухню. Старший сержант Кузнєцов пішов до підвалу, який знаходився у долині, а там засіло два німці. Сержанта було вбито. Наші солдати поховали його у плащ-палатці прямо під вікнами хати, там його прах і пролежав кілька років - до 47-го, коли йшло перепоховання.
Лежить у братській могилі нашого селища і Ваня Гойкалов з Воронежа. Микола Михайлович значно пізніше відшукав адреси трьох його рідних сестер. Всі три приїхали, побували на могилі брата, привезли рідної землі. Сказали на прощання:
- Ми вже в літах. Навряд чи доведеться колись ще приїхати. Але ми спокійні, бо братчани свято шанують пам’ять полеглих. На меморіалі порядок, за цим святим місцем доглядають, тож серце наше спокійне...
* * *
Жителі району чекали звільнення, ще як фронт стояв під Кіровоградом, у Компаніївці - три місяці стояли, чекали поповнення, а люди вже щодня виглядали своїх визволителів. І дочекалися.
* * *
Микола Михайлович Капінус - 1925 року народження. Тож при звільненні Братського його демобілізували до війська. А батька, якому трішки не виповнилося на той час 45 років, забрали через три місяці, 8 місяців тримали „дідів” в Широкому Лані, а потім відпустили додому...
Брат, Володимир Михайлович, пішов до війська в 40-му, а загинув 22 листопада 1941 року під Москвою, обгорів у танку, похований у місті Танєві.
Про це остаточно дізнався Микола Михайлович, коли сам поїхав у м. Подольськ, до Центрального архіву Міністерства оборони СРСР. Кинувся зразу дізнаватися про брата. Знав, що той воював у 19-ому танковому полку.
Працівник архіву шукав недовго:
- Так, є, 19-ий танковий полк, механік- водій. Помер у госпіталі...
Зателефонували у Тамбов. Військовий комісар, генерал - лейтенант повідомив:
- Ваш брат похований на Воздвиженському кладовищі. 22 ряд, 12 місце. Приїздіть...
Але тут якраз розпався Радянський Союз, пішли різкі переміни в житті. Так і не поїхав. Але серце болить, тож, можливо, на могилу дядька колись виберуться хоча б діти М.М.Капінуса...
* * *
А сам Микола Михайлович свою військову біографію почав з Дністра. Після кордону з Румунією контузило. Госпіталь дивізії стояв у Братському, туди якраз їхали по медикаменти. Чотири доби не приходив до свідомості...
У листопаді 1944-го забрали у полк, і за 17 днів зробили з новобранців мінометників, автоматників та артилеристів і - на І Білоруський фронт. Повезли. А коли пішки добиралися потім вже до залізниці, налетіло 18 ворожих літаків, тричі зробили коло над колоною, скинули бомби і з більш ніж тисячі солдат залишилося живими ледь половина.
Три доби рили мерзлу землю і ховали – складали всіх підряд. Багато було молдаван, адже їх також при звільненні території Молдавії забирали на фронт масово...
Далі - Мінськ, Брест, а в Польщі знову поранення – прострелили коліно. Привезли в Брест, потім у госпіталь Орєхово-Зуєво.
А 9 травня, вже коли нарешті прийшла Перемога, направили у 67-ий запасний артилерійський полк, і якраз ІІ Український фронт перекидали на війну з Японією. У Монголії розвантажили, а потім - три доби пішого ходу до кордону через пустелю Гобі, багато тоді людей загинуло, страшний був перехід для піхоти, води немає, губи потріскалися, страшно дивитися...
Спустилися на рівнину - немає японців! Та то спочатку. Бо війна таки була, і в ній полягло 8 тисяч солдат, ще 22 тисячі було поранено...
* * *
Біографія у М.М. Капінуса така, що дуже хочеться написати про його життя книгу. А до того ж, він прекрасний співрозмовник, взагалі дуже хороша людина.
А ще так у їхній родині склалося, що три покоління Капінусів волею долі пов’язані з білоруським містом Барановичі. Там свого часу служив батько Миколи Михайловича – у царській ще армії, потім Барановичі звільняв Микола Капінус, а син його, Віктор, вже у мирний час проходив тут військову службу.
Не любить Микола Михайлович, коли дехто вигадує про ті роки різні небилиці. Кожен був там, куди його закинула військова доля. Кожен робив те, що міг і що від нього вимагалося. Але у ті роки прагнення у всіх було одне - скоріше звільнити рідну землю від ворога і жити у мирній країні.
Цей день вони і наближали - як могли. І цей день настав. І нині вже 60-а мирна весна на Братщині.
Спасибі вам за це, Миколо Михайловичу! Спасибі вам всім, дорогі ветерани!
О.БАКУМЕНКО.
/”Перемога” від 18 березня 2004 р./

Жити і вірити – це прекрасно

Коли Молотов виступав по радіо з повідомленням про початок війни, в Ленінградському театрі юного глядача йшла постановка п'єси "Василиса прекрасная". В ролі її героїні була молода випускниця Ленінградського театрального училища Марина Козлова. Граючи свою чи не першу роль у житті, дівчина стала помічати, що із залу один за одним виходять дорослі, забираючи своїх дітей.
- Все, це провал, - майнуло в голові Марини. І коли по ходу дії спектаклю їй потрібно було повернутися за куліси, вона кинулась до режисера:
- Я погано граю, у мене виходять люди із залу, - мало не плачучи повідомила його. Але режисер обійняв її за плечі і тихо промовив:
- Ти дуже добре виконуєш свою роль, але, Маринко, розпочалась війна…
І вже 25 червня була обрізана її чудова коса, а замість легкого літнього вбрання і черевичків на ній була військова форма.
Моя розповідь про Марину Степанівну Козлову, яка мешкає, із 1950 року, у нашому місті. Її добре знає багато людей. Має ця чудова жінка безліч друзів, товаришів-побратимів. Бере активну участь у громадському житті міста, у ветеранському русі. Хоча їй вже пішов 82 рік.
- Наше покоління, - говорить Марія Степанівна, - було фанатами. Ми усі поголовно займалися спортом. Я мала вже багато стрибків із парашутом – займалася цим спортом, а також бігом, стрибками з перешкодами, вміла їздити верхи на коні…
Отож, три місяці спецшколи, потім окремий повітряний батальйон, який входив у 21-шу дивізію. Її командиром був підполковник Бабченко родом із Полтави.
Забігаючи наперед скажу, що моїй героїні не довелося визволяти Україну. Її бойовий шлях проліг іншими країнами. Але поруч з нею воювали українські юнаки і дівчата, літні люди. Їхня мелодійно говірка, народний гумор і разом з тим відчайдушність, відвага, ненависть до ворога, підкоряли її серце.
Марина Степанівна вела бої за блокадний Ленінград, звідки пораненою її вивезена в Нижній Тагіл, у госпіталь. Підлікувавшись, знову пішла воювати. Але ті кляті кулі та осколки немов спеціально на неї очікували. Цього разу врятувала її горілка. Хоча як сама каже не пила і не курила, але в кожного бійця розвідки була фляга на поясі із спиртним. І два осколки влучили саме у флягу.
Звичайно, нікому не було легко. Війна не театр. Але всі знали, що перемога буде за нами.
А коли випадали вільні хвилини, Марина писала вірші. Ні, не про кохання, а про своїх бойових друзів, про війну. Їх друкували армійські газети і навіть "Комсомольская правда". Ось кілька рядків:
Стоял роботяга у стен Сталинграда
И выстоял, выдержал и победил
И знамя Победы над крышей Рейхстага,
Бессмертное знамя свое водрузил.
Були і смертні бої під містечком Леніно, де формувалася дивізія Костючко. Пройшла відважна патріотка і цю Долину смерті.
- Скільки там наших воїнів полягло, тисячі, - пригадує вона, - тому певно і назва "Солдатське поле". А затим 373 стрілецька дивізія, де дівчина знову служила у полковій розвідці. Їх було четверо: Сергій Філімонов, Сергій Філіпов, Сергій Мотижонок і вона. На них так і казали – три Сергія і Марина. Всі разом вони отримали завдання підірвати міст на річці Остер, бо з повітря наші літаки не мали можливості його розбомбити. Ворог не підпускав до нього, вів безперестанку обстріл і повітряний, і наземний. Було дуже важко, але все ж зуміли пробратися і виконали бойове завдання.
Визволяла Марина Степанівна і Білорусію. У жорстокому бою за один із населених пунктів капітан Биков подає команду підготуватися до атаки і раптом ворожа куля обриває його на півслові, - пригадує жінка. - На хвилину всі розгубилися. А це дуже страшно на фронті. І раптом старший лейтенант медичної служби Галина Тарасова, полтавчанка, стріпонувши довгим волоссям, різким порухом руки закидає за спину санітарну сумку, піднімає високо вгору автомат і кричить: "За мною! За Батьківщину! Вперед!". Враз немов тайфун підхопив усіх солдат. Бігли усі. І ті кого вона перев'язала 10 хвилин тому, і ті, хто був на милицях. А хто не міг бігти, просто повз. Отак повелася у бою українська дівчина.
Бої за Кенігсберг були теж дуже важкими, але вони вже вели до дня Перемоги – це був квітень 1945 року.
За ратні подвиги Марія Степанівна має численні бойові нагороди.
Так, перший свій орден Червоного Прапора отримала за "язика". Це був висококваліфікований шпигун, на якого давно полювала радянська розвідка. Орден Вітчизняної війни першого і другого ступеня, медалі за оборону Ленінграда, за взяття Кенігсберга, "Захисника Вітчизни" та багато інших. Була тричі поранена і тяжко контужена. Але щоразу із госпіталю її шлях пролягав на війну.
Після війни вийшла заміж, але щастя її було не довгим. Чоловік був військовим льотчиком – розбився на літаку.
Доля засилала її і в Грозний, і в Махачкалу, де працювала інструктором обкому комсомолу, так як була членом КПРС з 1943 року. Потім Москва, звідки ЦК партії посилає її до Миколаєва. Це був 1950 рік. Отож з того часу і стала жителем нашого міста. Більше 30 років працювала на водоканалі. А яких лише доручень не доводилося їй виконувати! Секрет партійної організації, голова профспілки, голова жіночої ради… Звичайно, не могла не брати участі у художній самодіяльності. Років із 15 була народним засідателем в обласному суді. А ще раніше була лектором обласного товариства "Знання". З агітпоїздом "Комсомолець України", тричі об'їздила всю Західну Україну, була на БАМІ.
У нашому місті зустрівся їй гарний чоловік Василь Митрофанович. Прожила з ним 15 років. Жаліє, що помер рано. Своїх дітей не має. Рідною для неї стала чоловікова донька Галя. Вони дружать між собою, поважають один одного. Тож тепер і онуків має.
Давно полюбила наше місто. І хоча мала можливість виїхати до Ленінграда, все ж залишилась тут. Дуже вже гарні люди їй тут зустрілися. І хоча до цього часу розмовляє російською мовою, але в серці своєму, в помислах і колишніх справах завжди підтримує Україну. Хоча певно слова "колишні справи" тут недоречні. Бо й до цього часу очолює раду ветеранів виробничого управління водопровідно-каналізаційного господарства.
Теплими словами згадує і його начальника В.С. Тельпіс і увесь колектив. Дякує за всебічну допомогу і підтримку.
Ні на кого не скаржиться, всім задоволена. Ото хіба що цілу зиму замерзала, бо батареї центрального опалення у її квартирі по вулиці Рюміна ледь-ледь були теплими.
Так, про цю жінку можна писати багато, бо своє життя не прожила марно. Марина Степанівна легендарна людина. Має вона великі заслуги перед прийдешнім і нинішнім поколіннями. Хоча на її долю випало чимало випробувань, але залишилась доброзичливою і дуже милою жінкою. Вірить у краще життя.
Тетяна КОНОВАЛЬЧУК
/”Рідне Прибужжя./

Щастя лейтенанта Чуприни

Березень сорок четвертого – то вікопомний місяць для нас. Саме тоді на нашу землю прийшла весна визволення. І серед тих, хто прискорив її прихід був Іван Полікарпович Чуприна з міста Миколаєва, якому нині виповнилося 82 роки. Війну він пройшов з її першого і до останнього дня. І навіть більше. Бо для нього вона закінчилася не 9 травня, коли увесь світ святкував велику Перемогу, а 14-го, під Прагою. І позаду були бої під Сталінградом, і на рідній миколаївській землі, в Молдові і за Будапешт. І тяжкі поранення були, і шпиталі…
Попри усе, йому пощастило: він повернувся з війни. То дарма, що увесь у ранах. І друг його Геннадій Сиваченко, який родом з Кам'яного Мосту, що під Первомайськом, теж прийшов. Кулями поранений. І бойовий побратим Олександр Шимшур, хоча горів у танках під Сталінградом.
Ви, напевне, ніколи не бачили, як горить бойова машина кольору хакі – Т-34. І я теж не бачив ніколи...
Іван Полікарпович бачив. І там під Сталінградом. І ось тут, під Семенівкою, що на Первомайщині. І під Іванівкою та Кримкою. Палаючі бойові машини повзли по багнюці буквально на череві. Так тієї весни розквасило землю.
Що там говорити про машини, - згадує ветеран. – Ніч не можна було витягти. Погода швидше нагадувала осінню: мжичка, похмуцре небо і дим від численних вибухів та пострілів. Так було і 18, і 19 березня, коли ми прийшли в цей один із найпівнічніших районів нашої області.
Не так давно Іван Полікарпович знову побував у цих краях. Він, до речі, почесний громадянин Первомайського району. Відвідав шкільний музей у Кам'яному Мості. І в Катеринці побував, і в Семенівці. І, звісна річ, відвідав друга. Смакували білим домашнім хлібом з маслом(?) і яблуками. Антонівкою. Що може бути смачніше.
Так, і сто грамів було, - сміється фронтовик. – А, може, й більше. Хіба у цьому справа? Були чоловічі сльози. І спогади, сопгади…
Коли наблизилися до Миколаївщини чимало бійців 8-ї повітряної десантної дивізії, йшли як піхота, лейтенант Чуприна був полковим розвідником. У його підпорядкуванні - п'ять бійців.
Непомітно, дочекавшись сутінків, першими проникаємо у Семенівку, - розповідає ветеран. – Обабіч крайньої хати бачу бабулька скубає сіно із копни. Тихенько підходжу, запитую: "У вас німці є?" Жінка сильно злякалась, але, розвернувшись, і побачивши, що перед нею свої, навіть припала до моїх грудей, прошепотіла: "Є, і в моїй хаті теж".
Швидко розставив лейтенант бійців навколо будинку, а сам – до дверей. Однак, не встиг їх відчинити, як з оселі буквально вискочив один із німців. Не залишалося нічого іншого, як стріляти. Почувши постріли, і зрозумівши, що виходу немає, один із німців, що перебував в кімнаті підірвав гранату. Вибух усе розніс довкіль. На щастя двоє діток, що ховалися на печі, залишилися живими.
Іван Полікарпович відкладає ножиці, якими щойно обрізав виноград, запрошує до будинку що на вулиці Набережній, 44 у Миколаєві.
- Люблю працювати у садку, - говорить він, - біля дерев. А ще вирощує лимонник і женьшень. Потрібна річ. Раджу і вам посадити на своїй дачі. Посадковий високоякісний матеріал – гарантую.
Як свідчить військова хроніка, переслідуючи частини 8-ї німецької армії, 20 березня 1944 року наші війська підійшли до Південного Бугу поблизу Первомайська. І 22 березня стрілецький корпус генерала Д.С. Жеребіна з боями увійшов у місто.
- Ми просувались дуже стрімко, - продовжує свою розповідь ветеран, показуючи альбом, старі військові фотографії. За лічені дні було звільнено Первомайщину і пішли на Котовськ Одеської області, штурмом брали Рибницю.
Дружина Анастасія Федосіївна запросила до столу. На її грудях серед численних трудових відзнак я не міг не помітити медаль "Захисник Вітчизни". Так, вона теж учасник війни. А ще чудовий кухар. У цьому ми мали змогу переконатися, смакуючи котлети з риби. І рибні консерви. А ще – суп теж із риби.
- Самі знаєте, - посміхалася господиня, - нині великий піст. Будь-кому не завадить в оцій порі себе дещо обмежити за столом.
Прощаючись з нами, привітні господарі, які стали для нас за ці кілька годин близькими і рідними, притиснулись одне до одного мов оті молодята. І я побачив в їх очах сльози. То були сльози щастя. Сльози радості.

Петро ТОЛОЧИК
/”Рідне Прибужжя”/

Покоління, випробуване війною
Вже майже шість де-сятків років минуло з того часу, як відгриміли залпи салюту на честь перемоги над лютим ворогом у Великій Вітчизняній війні. Але й зараз спогади про події тих часів є хвилюючими, з присмаком сліз, болем відгукуються в серцях таких свідків, як от Михайло Олексійович та Олександра Василівна Сидоренки, ветерани Великої Вітчизняної війни. Завітавши до них у гості, я познайомилася з цікавими не¬ординарними людьми. Чимало випробувань було на їхньому шляху, а найбільше з них – війна.
Михайло Олексійович Сидоренко народився в 1925 році в далекому Казахстані. Проте коріння його – українське, бо батьки – полтавчани. Вони ще до революції через безземелля переселилися в казахські степи, де і залишилися назавжди. Крім Михайла, в сім’ї було ще 3 брати і сестра. Тут шанували батьківське слово, росли працьовитими. Діти навчалися, підростали, ніщо не сповіщало лиха. Та війна перекреслила надії й плани на майбутнє мільйонам людей із різних країн світу. Забрала назавжди з сім’ї батька й старшого брата.
Михайлові у 1941 році виповнилося 16 років. Та суворе лихоліття робило дітей і юнаків дорослими, адже вони замінили своїх батьків у тилу.
Коли Сидоренку виповнилося 18 років, його призвали в армію. У січні 1943 р. юнака направили в учбову частину в Челябінську область. Весною цього ж року він про¬йшов курси водіїв у Підмосков’ї. Пізніше потрапив на Україну: спочатку на Харківщину, потім у Кривий Ріг, а звідти, в лютому 1944 р.,- на фронт.
У складі ІІІ Українського фронту 4 кавалеристсько-механізованого корпусу Михайло Олексійович брав участь у визволенні Казанки, Баштанки, Вознесенська. Після передислокації він продовжив воювати у складі ІІІ Українського фронту 42-ї винищувально-протитанкової бригади.
Михайло Олексійович пригадує про звільнення нашого міста від окупантів:
“Стояла похмура погода, дощами порозмивало дороги. Через це ускладнилося пересування піхоти, а особливо машин і тяжкої артилерії.
Я був водієм, підвозив снаряди й боєприпаси. Посильну допомогу надавали нам і новоодесити: окопували гармати, маскували машини, наводили переправи, не жаліли продуктів.
Надзвичайно складним було форсування Південного Бугу. Багато в тих боях загинуло моїх друзів. Тоді не звертали увагу на національність, а кожен усвідомлював, що, захищаючи цей чи будь-який інший рубіж української території, захищає і свою рідну землю”.
Пам’ятним для ветерана є визволення Румунії, Болгарії, Угорщини, Югославії. Часто згадує Михайло Олексійович, як їх радо, з квітами, зустрічали слов’янські народи. А ще він розповів один цікавий фронтовий епізод під час перебування в Югославії.
“Якось мені й двом іншим бійцям наказали виїхати в розвідку. Треба було з’ясувати місцезнаходження нашого полку, бо через гірську місцевість і ліси ми втратили зв’язок.
Їдучи потихеньку гірськими дорогами, ми помітили попереду, далеченько від себе, німців, а потім побачили наших. Коли ж хотіли наздогнати полк, то з жахом побачили у деякому віддаленні від них ще одне вороже формування, в якому не підозрювали про присутність поблизу радянських військ. Щоб попередити солдат про небезпеку, що чатує на них, двоє моїх супутників пішли пішки через гори й ущелини напереріз нашим. І таки встигли їх попередити.
Я залишився сам. Рушив по дорозі до місця, де домовилися зустрітися. Та несподівано на шляху виникла непередбачена перешкода – невелика річечка. Не вагаючись, я натиснув на газ. Машина рвонула і на швидкості вже майже перелетіла воду, але раптом наткнулася на камінь – і ані туди, ані сюди – застрягла. Попри всі мої зусилля вона стояла на місці. Аж тут із лісу вийшли дві дівчини – слов’янки зі зброєю, як з’ясувалося, місцеві партизанки. Побачивши, що перед ними радянський солдат, вони підійшли, і я ламаною мовою попросив допомоги. Взявшись разом, ми швидко витягнули камінь з-під коліс і рушили далі. Через деякий час на дорозі зустрілися з нашим полком”.
Це лише кілька епізодів із бойового шляху ветерана, який із боями зустрів перемогу в Австрії.
Про нелегкі фронтові дороги, доблесть і мужність М. О. Сидоренка свідчать його нагороди: орден Великої Вітчизняної війни, медалі “За бо¬йові заслуги”, “За визволення Бєлграда”, “За взяття Будапешта”, “За взяття Відня”.
Після війни Михайло Олексійович продовжував службу в Румунії, і аж у 1949 році демобілізувався. Повернувся в Казахстан. Працював водієм у радгоспі. У 1966 році він поєднав свою долю зі славною жінкою Олександрою Василівною. Вона теж зазнала всіх жахів війни, бо з 1942 року воювала й дійшла аж до Берліна, має багато бойових нагород.
Через деякий час сім’я переїхала в Таджикистан, але в 1990 р. у зв’язку з загостренням міжнаціональних кон¬фліктів Сидоренки обрали місцем проживання Україну.
38-ий рік це подружжя разом, живуть дружно, душа в душу. Тримають невеличке господарство, біля якого Михайло Олексійович порається сам, бо не звик без діла марнувати час. Допомагає батькам донька Ніна Михайлівна, яка працює контролером у філії ВАТ ЕК “Миколаївобленерго” у Новоодеському районі.
Живуть Сидоренки біля священного місця – Кургану Слави. І кожного разу, дивлячись на величну постать Солдата-визволителя, пригадують Михайло Олексійович і Олександра Василівна тих, хто навіки стали героями в ім’я миру й щастя на землі. Так і хочеться сказати:

Поглянь у даль!
Твоя це перемога,
Це дружби й братства
пам’ятник живий.
Цей лан, цей сад,
Цей порив твій і мій,
Це в безміри прокладена
дорога!

Олена ФОКША

Спогади, що болем відгукуються в серці
Все далі й далі відходить від нас війна. Зарубцювались рани на “тілі” землі, та ніколи не заживуть вони на серці учасників жорстокої битви за право жити, любити, надіятися й вірити. Тому кожна подія війни, кожен, навіть найменший епізод, повинні назавжди залишитися в нашій пам’яті, а особливо, коли мова йде про рідні місця.
Цього року ми відзначаємо 60-річчя визволення Нової Одеси від німецько-фашист¬ських загарбників, а тому було цікаво дізнатися зі свідчень очевидців про те, як крок за кроком звільняли захисники нашу землю від окупантів.
Ось як описував ці події в своєму листі учням Новоодеської СЗШ № 1 Андріасов Арчил Карлович, мешканець Грузії. Він обслуговував батальйон зв’язку, що знаходився при штабі дивізії, командиром якої був Євген Олександрович Штанько.
-Війська ІІІ Українського фронту під командуванням генерала армії Малиновського нищівно громили відступаючого ворога. Завдання відрізати Миколаївське угруповання виконувалося діями маршруту Казанка – Новий Буг – Баштанка – Нова Одеса – Нечаяне – Суворово.
Рухаючись на Нову Одесу, частини вели бої. Німці покладали великі надії на повінь Південного Бугу і сподівалися не пропустити наші війська на правий берег. Проте активні дії механізованого корпусу генерала Плієва зломили опір ворога і вийшли в ра¬йон Нової Одеси.
Ми розташувалися в місті, біля річки, а німці знаходилися на іншому березі Південного Бугу. День був тривожний. Командування дивізії віддавало бойові накази командирам полків та батальйонів. В усьо¬му відчувалася підготовка до наступу.
Розвідка доповідала, що німці в суєті збиралися залишити села Ковалівку і Ткачівку. І ввечері, дійсно, ворог покинув ці населені пункти.
Наші солдати почали форсування річки. Переправившись туди, ми побачили, що ці села стояли безлюдними. Адже розташовані вони на відкритій місцевості і всі жителі перед страхом бомбардувань і перестрілок залишили домівки.
Командир нашого баталь¬йону зв’язку Є. О. Штанько отримав наказ про проведення зв’язку між селом і штабом дивізії. Ми оперативно виконали цей наказ – зв’язок був.
Другого дня почалося форсування річки іншим підроз¬ділом дивізії. Але ввечері німці дали про себе знати, відкривши шквальний вогонь трасуючими кулями та пуском ракет.
У селі зчинився переполох. Ворог почав просуватися, за¬ймаючи один за одним будинки від початку вулиці. Наші ж солдати з боєм відступали в кінець села. Німці й радянські солдати були так близько, що артилеристам було складно допомогти своїм, щоб їх не зачепити. Бомбардувати з повітря авіація теж не могла, бо надто близько проходили лінії фронту. Ситуація вкрай загострилася. Відступати нікуди. Тому наші бійці укріпилися за селом, в окопах та бліндажах, залишених гітлерівцями.
Радувало лише те, що зв’язок працював безперебійно. Зв’язківці віддавали всі знання, зусилля й навіть життя для підтримування спілкування з командним пунктом. Також вони передавали дані про місцезнаходження ворога, а тому наша артилерія влучала прямо в ціль.
Та під вечір зв’язок було перервано. Капітан Штанько, під градом куль і снарядів, ціною власного життя, відновив його.
З настанням сутінок, хто як міг, почали підходити до річки, а потім уплав, у льодяній воді, добиралися до своїх. Я отримав поранення в голову, і це тоді врятувало мені життя. Німці, проходячи повз нас, розстрілювали поранених, а глянувши на мою окривавлену голову, що лежала у воді, прийняли мене за вбитого.
Вночі, з іншого берега, подали гумові човни для тих, хто залишився живим. Так ми потрапили до своїх.
Ворог у той же день залишив Ковалівку і Ткачівку та відступив. Але німців треба було швидко наздоганяти, аби не дати отямитися.
Це була нелегка битва. Загинуло багато солдатів і командирів, але й німцям теж прийшлося не солодко.
Багато часу минуло відтоді, але час не послабив біль. Ми завжди будемо пам’ятати тих, хто дарував нам мир. А їхній подвиг навічно залишиться в наших серцях.

Сорокова гвардійська в боях
Сорокова гвардійська Червонопрапорна ордена Суворова стрілецька дивізія – одне із славних з’єднань Радянських Збройних Сил. Її полки пройшли великий бойовий шлях від Сталінграда до Відня. Вони билися на берегах Дону, визволяли Україну, вели бої в Румунії, Болгарії, Югославії, Угорщині і Австрії. 12 разів ім’я сорокової згадувалося в наказах Верховного головнокомандуючого. Їй було оголошено також подяку в числі інших з’єднань за ви¬зволення Кривого Рога.
Дивізія вела уперті бої на правому березі Інгульця, зі сходу форсувала Інгул. Два дні, 14 і 15 березня 1944 року другий батальйон 119 полку і третій – 111-го ведуть важкі бої на східному березі р. Громоклея.
16 березня дивізія двома полками продовжує наступ і оволодіває населеними пунктами Кашперівка, Новошмідтівка і другого дня підійшла до Нової Одеси. Тут зустріли великий вогневий опір противника і в результаті сильної контр¬атаки німців відійшли в район каменоломень.
У ніч на 18 березня 40-а і 4-а гвардійські дивізії спільними зусиллями змушують ворога залишити Нову Одесу. А опівночі частини дивізії вийшли на східний берег Південного Бугу.
Бої за Нову Одесу характерні героїчними подвигами гвардійців. Коли розвідники лейтенанта Володимира Передня наштовхнулися на німецькі застави, то вступили в поєдинок і відчайдушно билися до підходу полку, незважаючи на значну перевагу ворога. Сержант К. Л. Тюрин знищив чотирьох гітлерівців, стільки ж – розвідник Трубников. Обидва нагороджені орденами Слави. Гвардієць Єрмаков вистежив німецького спостерігача й знищив його, а при переході полку в атаку взяв у полон німецького офіцера.
Вийшовши до Південного Бугу, дивізія з підручних матеріалів готувала засоби переправи. А в темну холодну ніч на 19 березня почали форсування. Бої за Ковалівку, Ткачівку точилися дуже жорстокі, героїчно билися гвардійці. Багато їх, славних, назавжди залишилося в затоплених плавнях.
У ті важкі дні велику допомогу надавали нам жителі Нової Одеси, особливо жінки. Вони знаходили переправочні засоби, допомагали пораненим, діставали для них молоко, доставляли гарячу воду, ділилися продуктами.
-Минуло багато років, – писав у нашій газеті П. Черенков, полковник запасу, колишній начальник Політвідділу 40-ї гвардійської дивізії у 1969 році, під час святкування 35-річчя визволення нашого міста.- Загоєні рани війни. Але вічно в пам’яті залишаться ті, хто віддав своє життя за Батьківщину, за мир на землі. Ми схиляємо свої посивілі голови перед бойовими товаришами, що впали на полі брані.
Тож у 60-у річницю визволення
м. Нової Одеси нехай наші мирні справи будуть достойними їх бо¬йових подвигів.

Важливе завдання – виконано!
В музеї бойової слави Новоодеської СЗШ № 1 зберігається рукопис спогадів колишнього заступника командира 11-го гвардійського Рущукського стрі¬лецького полку гвардії майора Сергія Мироновича ТІМОФЄЄВА, учасника боїв за звільнення м. Нова Одеса від фашистських загарбників особовим складом цього полку 4-ї гвардійської Червонопрапорної Апостолово-Ві¬ден¬ської стрілецької дивізії.
Ось уривки з них, де йдеться про героїчні бої за визволення нашого міста.
В звичайному довоєнному ар¬мійському житті значення багатьох патріотичних слів, таких як “від¬даність Батьківщині”, “героїзм та священний обов’язок”, “стійкість та самопожертвування” сприймалося звично.
Але у вогні й крові боїв ми ставали справжніми солдатами Батьківщини, вірними Воїнській Присязі.
Навесні 1944 року, після нетривалих заморозків, дороги знову розвезло. Потопаємо в грязюці. Починаємо форсувати Інгулець й рухаємося на Олександрів-Дар. Безперервні сутички з противником вимотали людей, але прагнення перемогти наростало безперервно.
16 березня наш 11-й і 8-й полки підійшли до Нової Одеси на Південному Бузі. Цей населений пункт розташований у низовинній заплаві лівого берега й розкинувся на кілька кілометрів. Німці на цій річці заздалегідь укріпилися, створивши систему інженерних загороджень. А Нова Одеса мала велике значення в їх обороні ще й тому, що тут була єдина переправа. Ці полки мали взяти даний населений пункт.
Після вдалої переправи вони за¬в’язали бій на східній околиці, і до кінця дня більша частина Нової Одеси була взята. Фашисти так поспішно бігли, що залишили в хатах обпатраних курей. Однак обстановка ставала загрозливою. З повітря у нас не було прикриття, не підійшла артилерія, доставка боєприпасів не була налагоджена.
17 березня гітлерівці почали атаку на рубіж 8-го стрілецького полку, кинувши на нього танки і самоходки. Командир дивізії гвардії полковник
Г. Ю. Кухарєв прибув на наш берег разом зі штабними офіцерами керувати боєм. Крім танків противника, в повітрі з’явилися ворожі літаки. Німці мали перевагу і в живій силі. Підтягувалася на автомашинах та броне¬транспортерах їхня піхота.
Нашим 11-м полком тимчасово командував Возген Бахтейович Арзуманян, ветеран дивізії. Перший успіх бою показав високий наступальний характер особового складу полку. Арзуманян відразу відчув велику впевненість, як досвідчений командир, влився в хід бою, що розтягнувся по всій околиці.
Противник тиснув наші бойові порядки. Збільшилася кількість танків, посилився ворожий артилерійський вогонь, піхота поповнювалася свіжими силами. У нас припинився підвіз боєприпасів і не було ніякого підкріплення.
На вулицях, задвірках піхотинці сходяться врукопашну. В батальйони направляю агітаторів капітана Кулика і Гряду. Арзуманян, зовні спокійний, заслуховує доповіді комбатів і наказує маневрувати на місцевості малими групами, використовуючи досвід бою в населеному пункті, де кожна будівля стає опорним пунктом.
У районі розташування рот комбата Анісімова ворожі танки все давлять гусеницями, ведуть щільний нищівний вогонь. Всі роблять відчайдушні спроби укрити і врятувати поранених. Із командиром полку змінюємо командний пункт. Вести зв’язок із батальйонами немає необхідності: фашистам вдалося прорватися на командний пункт дивізії.
Розрізнені групи стрілків відступають до найближчих нейтральних ділянок землі. До полудня Південний Буг почав розливатися, води річки заливали пологий берег, а плавні ставали непрохідними. Групи наших бійців, відходячи, збиралися біля Гаврила Юхимовича Кухарєва і начальника політвідділу Миколи Васильовича Ляпунова, які організовували оборону і відбиття німецьких автоматників. Гвардійці 11-го стрілецького полку все ще продовжували опір у Новій Одесі, де командири батальйонів і рот билися в бойових порядках разом із солдатами, відходячи до берега річки, де була організована оборона.
Командир 8-го полку Кішко тяжко поранений. Вживаються заходи щодо перенесення його до переправи для евакуації, як і інших важкопоранених. Ходячі добираються самі. В нашому полку – великі втрати. В плавнях, на розрізнених острівках біля ям вибраної глини, і в місцях, не залитих водою, наша оборона була відкрита для ворожого вогню. Під прикриттям танкового й кулеметного вогню фашисти вирішили використати світлу частину дня, що залишилася, для організованої атаки на нас.
Без маскування і в повний зріст вони почали спускатися в плавні, ведучи шквальний вогонь із автоматів. Ми приготувалися до зустрічі. За сигналом Ляпунова наші солдати кинулись відбивати ворога, до нас приєдналися інші групи гвардійців. Побачивши свої втрати, ворог заметушився, чим допоміг нам розсіяти наступаючих. Цей епізод нас підбадьорив. В сутичці тяжко поранений в груди Ляпунов. У його евакуації активну роль зіграв Володимир Жолнін та начальник штабу полку Заславцев. Вони до¬ставили Ляпунова до переправи, якою керував Кухарєв. Він був теж поранений, але тримався на ногах.
Вже ввечері комдив знову зібрав велику групу гвардійців і повів їх на насідаючих німців. Натиск був стрімкий, ворог відійшов від берега, розширяючи шлях до переправи наших частин. Переправочних засобів не вистачало для всіх, тому першими евакуювалися важкопоранені. Останні з Кухарєвим були готові до атаки. Командира бачили всюди, а з настанням темноти він пішов у плавні проконтролювати відхід останніх груп поранених і більше не повернувся.
До ранку Південний Буг розлився і затопив плавні. Наступного дня прийшла артилерія і 3-й гвардійський стрілецький полк. Через кілька днів у штаб дивізії прийшло повідомлення, що гвардії полковнику Куха¬рєву присвоєне звання гвардії генерал-майор, і що він нагороджений орденом Суворова.
Після взяття цього опорного пункту перед нами було поставлене нове завдання – вийти на Дністр.