|
|
До 60-річчя визволення Арбузинщини від німецько-фашистських загарбників
Березневий день 21 числа 1944 року пам'ятають усі мешканці смт. Арбузинка і всього району. Це день коли із території земель Арбузинщини був витіснений ворог - війська німецького фашизму.
Час, як свіжий вітер, невпинно перегортає сторінки історії.
Годинник історії відлічує XXI століття. Ми все частіше і частіше вертаємося назад до історії Великої Вітчизняної війни.
Україна опинилася в епіцентрі гігантської битви - на її землю впали перші німецькі бомби.
2 серпня 1941 року фашистські війська окупували наше селище, а 5 серпня німцями були зайняті населені пункти всього району І з перших же днів окупанти почали відбір юнаків та дівчат для вивезення їх на каторжні роботи До Німеччини були вивезені 733 юнаків та дівчат.
Люди України, в т. ч. і нашого району, були єдині в думках і почуттях виконати особистий самовідданий борг і піднімались на захист свого рідного краю, своєї Батьківщини. З перших днів окупації йшли люди до польових і районних комісаріатів, хто призивався за віком, а старші добровільно давали згоду боротися в ворогом. Давали згоду юнаки та дівчата і навіть діти
Маємо живий приклад. В нашому селищі Всеволоду Григоровичу Антоненку, сину подполковника Григорія Вікторовича Антоненка, було тільки 16 років, як він уже був демобілізований додому після закінчення бойових дій із діючої армії. А при виповненні йому 18 років знову був призваний для проходження служби в рядах збройних сил, де і продовжував вивчати навики військової справи.
Ніщо не мало примусити людей покоритися ворогові, знаходили різні методи саботувати гітлерівським наказам. З перших днів боротьби з ворогом в Семенівці працювала група офіцерів, яка пробилась у 1941 році з оточення. У групі були Піскун, Казимір, Купченко. Група налагодила зв'язок із партизанами Первомайського району, але влитися в партизанську групу їм не вдалося, група була розкрита і члени її розстріляні.
У квітні 1942 року в с. Садовому із місцевих жителів була організована підпільна група, яку очолив агроном колгоспу с. Садове В. А. Курдасов. Така ж підпільна група була створена і розмістилася на х. Октябрі. У вересні 1942 року в Арбузинку прибув колишній працівник Арбузинського відділу внутрішніх справ І. Л. Личкань і встановив зв'язки із підпільними групами села Садове та хутора Октябрі, і залучив до роботи жителів райцентру та інших сіл. До цієї групи ввійшли С. Є. Карпенко, Л. Ю. Доценко, Н. К. Личкань, П. П. Шандра, О. А. Кобза, М. І. Лапко, Т. С. Саричев, М. Я. Колбасовська, А. С Курдасова, А. Кобза та інші.
Підпільники розповсюджували листівки, діставали зброю, вели агітаційну роботу, рятували людей, яких мали направити до Німеччини. У 1943 році групи вели підготовку встановлення зв'язку з партизанами, які діяли в лісах під Знаменкою, але організація була розкрита, члени її вивезені до м. Вознесенська і після звірячих катувань фашистами були розстріляні 9 патріотів.
У с. Костянтинівці був створений винищувальний загін, який взяв участь в бою під Костянтинівкою разом з військами діючої армії.
У боротьбі із фашизмом взяли участь 6000 жителів нашого району Вони були учасниками Сталінградської битви та Курської дуги, пройшли воєнним шляхом через - Угорщину, Чехословаччину, Польщу та інші країни. Ці учасники бойових дій проживають поряд з нами в Арбузинці, Костянтинівці, Благодатному, Воєводському, Семенівці та інших населених пунктах А. Ю. Тищенко, І. І. Гусениця, Д. В. Любченко, І. О. Брашеван, П. С. Тофан, І. О. Чмир, А. Я. Гула, Ю. С. Зезюков, І. В. Андросов, О. Г. Тищенко, М. І. Момотенко, В. І. Чумаченко, М. В. Зайцев, І. Т. Павлов, М. Я. Кокошенко, С. І. Мікульшин, Г. І. Опалінський та інші.
Поряд із чоловіками ношу бойових дій несли жінки та молоді дівчата О. Г. Перепелко, К. Я. Липовченко, О. Ф. Агаркова, О. Г. Полянська, В. Ю. Грабчук, М. I. Чув'якова, О. М. Марченко, Є. К. Зайцева, М. С. Богданова, О. К. Ткачук.
І. С. Дронь, М. К. Тимощенко бойовими дорогами разом дійшли до Берліна.
А. Ю. Баташан брав участь у визволенні рідного села Костянтинівки, і є ветераном 93-ї стрілецької Миргородської Червонопрапорної ордена Суворова дивізії. Сьогодні він очолює Костянтинівську первинну ветеранську організацію.
Крок за кроком наші тоді молоді і прекрасні батьки і діди, брати, юнаки, сповнені мрії і сподівань боролися із ненависним ворогом, визволяючи територію рідного краю, святу українську землю, втрачаючи у жорстокій битві своїх друзів-однополчан. Наш район поніс велику втрату - у цьому жорстокому двобої загинуло 3273 жителі району. Вони не повернулися до своїх батьків, дружин, дітей, до своїх рідних домівок.
За визволення Арбузинського району загинуло 587 воїнів.
Розстріляно 83 жителі мирного населення.
Події тих грізних днів та років ніколи не згаснуть у народній пам’яті. Про це нагадують 11 пам’ятників, 3 меморіали, меморіальні плити, вулиці, музеї бойової та трудової Слави.
На меморіальному комплексі встановлена пам'ятна плита Герою Радянського Союзу Івана Антоновича Бондаренка, його іменем названо вулицю в селищі Арбузинка. Готуються до встановлення меморіальні дошки Героям Радянського Союзу, мешканцю Арбузинки - Івану Олексійовичу Торжинському, мешканцю села Новокрасне - Володимиру Ісидоровичу Величку, села Благодатне - Степану Федоровичу Орел.
Пам’ять - це той історичний код, що згуртовує людей докупи, не дає зникнути минулому, без якого не може бути майбутнього. Світла пам’ять про тих, хто поліг у жорстокому двобої з ворогом має стати духовною підтримкою на шляху подальшого творення незалежної України, як цивілізованої держави, примирення живих і полеглих, консолідації нації у XXI столітті, адже у нас один-єдиний дім, ім'я .якому – Україна.
Сьогодні ця дата вікопомна. Визволенню Арбузинщини - 60 років, і ми відзначаємо її з гордістю, радо, як і личить переможцям. За цей час виросло нове покоління людей, для якого війна - це вже одна із сторінок історії, чим виявилася для світу наша битва з фашизмом, що коштувало нашому народові мільйони життів.
Наш обов’язок – пам’ятати про полеглих в боях, померлих від ран, доглядати всі меморіали і пам’ятники.
Обов’язок ваш, учасники бойових дій - проводити зустрічі з учнями шкіл в музеях, куточках бойової Слави і спогади передавати як естафету молодим поколінням - про живих і мертвих, поіменно відомих, і безіменних, про людську гідність, волю і честь, про подвиг українського народу, який зробив великий вклад у розгром фашизму.
В районі проходить естафета пам’яті від сільської до селищної ради, яка стартувала від меморіального комплексу 9 травня 2003 року і повертається до Арбузинки в день 60-річчя визволення району. Це свідчить, що Пам'ять - Священна про живих і мертвих. Альбом і капсула з прізвищами учасників бойових дій буде зберігатися вічно і передаватиметься від покоління поколінню.
Р. АЛЕФІРЕНКО, голова ради районної організації ветеранів війни і праці. (“Нове життя” за 20.03.2004 р.)
Старожили Костянтинівки, Бузького, напевне, пам'ятають, яким дощовим був березень 1944 року. Природа ніби навмисне заважала рухові радянських військ. Ні проїхати, ні пройти. Всюди болото, калюжі, вода. Та ще й дощі. Холодні, безжальні. І все ж наші війська долали все це і рухались тільки вперед.
В складі 223-ї стрілецької дивізії був 1039 полк, яким командував молодий підполковник І. А. Бондаренко.
Форсувати Південний Буг з ходу не вдалося. Справа в тому, що фашисти, підпаливши с. Бузьке, зібрали всіх його жителів і на правому березі річки виставили їх живим бар'єром на шляху наших військ. 3 боку ворога доносились плач і крики жінок та дітей. Зваживши на цю обставину, підполковник Бондаренко вирішив форсувати річку вночі.
Плоти, човни, надувні гумові пристрої були готові до переправи. Почалось форсування. Бійці вже досягли половини річки, як їх виявили німці і відкрили по них шалений вогонь. Йдучи назустріч смерті, відважні воїни досягли правого берега і вступили в бій. Фашистів було вибито з траншеї і зайнято невеличкий плацдарм. Для керівництва боєм сюди прибув і командир полку.
Декілька разів хутір Виноградний Сад переходив з рук в руки. Підполковник І. А. Бондаренко з'являвся у найнебезпечніших місцях. Його шинель була пошматована осколками, рука - поранена. В критичний момент Іван Антонович повів бійців у рукопашний бій, під час його йому було нанесено дев'ять багнетних ран. Стікаючи кров'ю, підполковник Бондаренко продовжував керувати боєм. Але сили покидали його. Бійці доставили непритомного командира до берега, переправили через річку і відвезли у госпіталь, що був в Арбузинці, де він і помер. За бої на Бузі Івану Антоновичу Бондаренку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Сержанту Пилипу Лук'яновичу Антипіну виповнилось тієї весни сорок чотири роки. Молодий, енергійний. Любив життя і пишався, що він разом з своїми однополчанами очищає українську землю від фашистів. Скільки читав про Україну, бачив фільмів, та перед його очима вона постала в руїнах, згарищах, але з українцями, котрі полонили його співучою мовою, гостинністю, любов'ю.
Пилип Лук'янович прагнув пошвидше розбити ворога і повернутись у рідне село Ярмашево, що в Башкирії. Там на нього чекали рідні.
Та, на жаль, сержанту Антипіну судилось знайти вічний спочинок на прибузькій землі, неподалік села Костянтинівна. Тут він зробив крок у вічність.
В березні 1944 року сержант Антипін був командиром відділення саперної роти. Саме він готував наших бійців до переправи на правий берег Південного Бугу. Вода аж кипіла від осколків і куль, але наші воїни прагнули якнайшвидше добратись на правий берег і вступити у бій. Тридцять сім солдатів перевіз сержант Антипін через річку.
В одну з березневих ночей, коли з усіх засобів переправи лишився невеличкий двомісний човен, та ще й той пробитий кулями, сержант Антипін перевозив по одному бійцю на протилежну сторону. За ту ніч він перевіз на правий берег п'ять воїнів, а назад - чотирьох важкопоранених.
Повертався на лівий берег і його човен потрапив на бистрину. Стомлений за ніч, сержант не зміг вивести човен з вируючої течії. Холодна вода поглинула човен і відважного сержанта Антипіна.
Посмертно сержанту Пилипу Лук'яновичу Антипіну було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Все почалось у березні 1944 року, коли радянські бійці підійшли з боями до Південного Бугу На правому березі річки німці добре укріпились.
266 стрілецький полк прибув у район хутора Строцького. Готувались до переправи. Пізно увечері 15 сміливців разом з командиром, лейтенантом Зрєловим спустились до річки. На човні і плоту вони переправились на протилежний берег. Зав'язався бій. Згодом на підмогу перепливли ще 16 бійців. Німці прагнули будь-що скинути у воду наших бійців, та цього їм зробити не вдалося.
Декілька днів тривали бої. І не тільки на цьому напрямку. Радянські воїни справились з бойовим завданням. Вони форсували Південний Буг, закріпились на правому березі, знешкодили вогневі точки ворога і дали дорогу своїм основним силам. Мужньо і сміливо вів себе в бою лейтенант Зрєлов.
Наші війська погнали фашистів з української землі.
Прибузька земля залікувала рани. Люди відбудували народне господарство. 3 кожним роком красивішають Костянтинівка, Бузьке. Пам'ятають жителі цих сіл, якою ціною прийшло їм визволення.
Знають костянтинівці, що за мужність і героїзм, виявлені у боях з фашистами під час форсування Південного Бугу, лейтенанту Івану Петровичу Зрєлову присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Після війни І. П. Зрєлов жив на Уралі.
Свій героїчний подвиг Андрій Федорович Попов здійснив у березні 1944 року на Арбузинщині, а саме на Південному Бузі. Він першим переправився через річку на човні і перевіз 31 бійця. І все це відбувалось під кулеметним вогнем ворога. Наступної ночі єфрейтор Попов знову перевозив бійців, набої, продовольство а назад - поранених.
Однієї ночі єфрейтор А. Ф. Попов перевіз на правий берег річки дві стрілецькі роти, що дало змогу втримати плацдарм та значно його розширити.
В останній рейс, маневруючи між розривами мін, єфрейтор Попов вів човен на лівий берег з пораненими. Та ворожа куля наздогнала його. Не зважаючи на біль, А. Ф. Попов доставив поранених на берег і тут же помер.
За цей подвиг єфрейтору Андрію Федоровичу Попову присвоєно посмертно звання Героя Радянського Союзу.
Я добре знала Героя Радянського Союзу Івана Олексійовича Торжинського, нашого земляка з Арбузинки. Його батьки - Олексій Гордійович та Пелагея Корніївна - мали шестеро дітей. Двоє померло, залишились дві дочки і два сини. Зараз в живих дочка Ганна Олексіївна, котра живе у Житомирі. А Іван Олексійович Торжинський після закінчення школи в Арбузинці навчався в сільгосптехнікумі з механізації. А почалась війна, то воював у танкових військах. Він був командиром танка. За сміливі рейди у тил ворога, за героїзм і винахідливість в боях йому було присвоєно звання Героя Радянського Со юзу. Я пишаюся ним, бо такого високого звання удостоєний лише він із Арбузинки. До речі, він пройшов всю війну. День Перемоги зустрів у Німеччині. Там він разом з своїми однополчанами визволив багатьох військовополонених, в тому числі і юнаків та дівчат, яких німці вивезли з України на каторжні роботи. Серед них був і його рідний брат Микола. Яка то була їхня зустріч на німецькій землі! Після війни він служив у Збройних Силах СРСР. А потім керував спорудженням автодоріг в Україні. Вже четвертий рік, як Івана Олексійовича Торжинського немає серед нас. Але пам'ять про Героя Радянського Союзу, нашого земляка, буде вічна
Г. МЕТЛІНСЬКА. (“Нове життя” за 20.03.2004 р.)
|
|
