|
|
До 60-річчя визволення Березаншини від німецько-фашистських загарбників
«ВЕСНА сорок пятого года...», - слова цієї популярної пісні щороку звучать в День Перемоги. Але була і весна 44-го. Весна, коли нашу Березанщину було визволено від чужоземних загарбників. Ми про неї пам’ятаємо. Про неї і про тих, хто приніс визволення.
...Визволителі. І сьогодні вони найдорожчі, найшанованіші для нас люди. Їхній подвиг надихає нас на нові звершення, вчить долати будь-які труднощі.
Рання весна тоді вже проклюнулась зеленими травами. Радість і гордість повнили серця людей - розпочалося звільнення Березанщини від фашистської нечисті.
Стрімким кидком вперед, сильним наступом воїни 5-ї ударної Армії генерал-полковника В.Д. Цвєтаєва долали опір ворога. Ось уже звільнено Кімівку, Подимове, Чапаєвку, Журівку... Увірвались до Березанки... Жорстокі бої точились під час визволення Анатолівки, Ташиного. Багато воїнів полягло при форсуванні Тилігульського лиману біля Коблевого.
Відтоді минуло 60 років. Похмура ніч окупації змінилась світлом радості і надії. Виросли нові покоління людей, які мирно живуть, пам’ятаючи, якою дорогою ціною далось майбутнє.
Пам’ять. Вона в піснях, обелісках, назвах вулиць...
І чим далі відходять у минуле буремні роки Великої Вітчизняної війни, тим яскравіше постає перед усім людством велич подвигу нашого народу.
Знову повернуся до сторінок історії. Втративши Миколаїв, ворог не ризикнув захищати Варварівські позиції «Бузького валу». Під ударами радянських військ він відкочувався в напрямку Березанки і Коблевого.
А першого квітня гвардійські дивізії, вийшовши на рубіж Ташине-Анатолівка-Коблеве, підійшли до Тилігульського лиману.
Його форсували 108-а гвардійська Миколаївська, 416-а Таганрозька, 86-а гвардійська Миколаївська і 109-а гвардійська Бериславська. Бої на Тилігулі набули упертого характеру. Ворог намагався використати природну перепону як черговий рубіж оборони.
Особливо важко довелося 109-й і 86-й гвардійським дивізіям, якими командували І.В. Балдинов та В.П. Соколовський. Їхні частини 1 квітня досягли південно-західної околиці Коблевого. Того ж дня розпочалося форсування лиману, яке здебільшого проводили вбрід. Зброя, боєприпаси, промоклі шинелі на плечах і - вогонь з усіх видів зброї з протилежного берега. Погода не сприяла наступу. Дув сильний північний вітер, налиті свинцем хмари сипали мокрим снігом. А льодяна вода часом доходила бійцям до плечей. Вони падали, гинули, але йшли вбрід вперед. І до настання сутінок вийшли до Кошарів.
Однак після півночі гітлерівці розпочали контратаку. Після тяжких боїв наші частини були змушені повернутися до Коблевого. Та, поповнивши свої лави, при потужній артилерійській підготовці, вони знову пішли вперед.
Славною сторінкою форсування Тилігульського лиману завершились бої на Миколаївщині. 4 квітня 1944 року, на 1018 день війни, берегим лиману були повністю очищені від ворога.
Сьогодні, в переддень визволення Березанщини ще і ще раз згадаємо: на фронтах Великої Вітчизняної війни воювали 2135 жителів нашого району. З них - понад дві тисячі були удостоєні бойових нагород. Загинуло - понад тисячу чоловік. Світла їм пам’ять.
/”Березань” від 27 березня 2004р./
До Ташиного ми вибрались, мабуть, за такої ж самої погоди, яка була і 60 років тому. В тому далекому 44-у війська 3-го Українського фронту після завершення Снігурівсько-Березнегуватської операції і визволення Миколаєва пішли на Одесу.
Пішли... Легко так сказати - пішли. Точніше, грузли у непролазній у наших степах багнюці. Танки, автомашини з піхотою та гарматами на причепі сиділи на «пузі». А ворог відчайдушно відбивався.
Останнім великим водним рубежем перед Одесою був Тилігульський лиман. Саме на переправі через нього і точилися найзапекліші бої.
5-а ударна Армія визволяла саме Березанщину. І її передові загони 30 березня увійшли до Ташиного.
- Скільки років минуло, - розповідає Катерина Григорівна Грищенко, - а пам’ятаю все, ніби зараз. Згори, де зараз школа, зайшли наші. «Наші, наші, наші!..» - з криками і сльозами бігли ми до бійців, цілували їх брудних і зарослих і ще раз-по-раз вигукували: «Наші!»
А тут із-за лиману гітлерівці відкрили артвогонь. Тоді при цій зустрічі загинуло близько десятка моїх односельчан.
Розмовляючи з Катериною Григорівною, звернув увагу на її руки. І не тільки тому, що вони натруджені.
- Ви не дуже дивіться - це теж шрами війни. Ось оці пальці переламали мені румунські жандарми за те, що в роки окупації разом із товаришами співала незабутню «Катюшу» та інші радянські пісні. А заспівували Ліда Сушкова, Тамара Вовченко, Віктор, не пам’ятаю вже його прізвища...
Та катували окупанти молоду дівчину не тільки за те, що вона співала «Катюшу». А ще й за те, що очолювала комсомольську організацію села, була завтоком, колгоспною активісткою...
Прийшли наші - і повним ходом до лиману, Найзиця (Прогресівка), де в ту пору був міст. Однак, під час відступу гітлерівці встигли зруйнувати його. Переправлялися радянські війська як могли. Добре, що понтони були. А ще - розбирали покинуті німецькими поселенцями хати, з дощок та іншого підсобного матеріалу робили плоти і переправлялись на протилежний бік лиману.
- Ох і багато їх там загинуло, наших хлопців. Чому знаю? Та ми ж усім селом носили снаряди до переправи. Важкі вони були. А несли, бо знали, що снаряди потрібні нашим визволителям. Пам’ятаю, якраз біля переправи накрили фашисти залпом артилерії нашу позицію. Загинуло багато. Молоденькій санітарці відірвало обидві ноги... Померла бідна. Ховали загиблих, як мовиться, по свіжих слідах.
Там же, на косі, що від Прогресівки вривається в лиман, поховали кілька десятків радянських бійців. Хто вони, де ця могила - не знає зараз, мабуть, ніхто.
- Не пам’ятаю цього місця і я, - закінчує свою розповідь Катерина Григорівна.
А що далі про героїню нашої розповіді? Після закінчення війни вийшла заміж за фронтовика - свого земляка Павла Степановича. Разом з ним виростила трьох синів. Кілька років тому Павло Степнович, маючи чимало ран, пішов із життя.
Коли в Ташиному запитали, де знайти Катерину Григорівну Грищенко, то в сільраді перепитали: «Бабу Катю? Їдьте прямо по вулиці до кінця. Її хата крайня».
Крайня хата над берегом лиману, де живе солдатська вдова.
О. Гапоненко.
\”Березань» від 27 березня 2004р./
|
|
