До 60-річчя визволення Доманівщині від німецько-фашистських загарбників

Згадаймо усіх поіменно

У травні нинішнього року ми відзначатимемо 60-річчя Перемоги нашого народу, його доблесної армії у найжорстокішій, найкривавішій із воєн двадцятого століття - Великій Вітчизняній війні. Ця перемога дісталася нам дуже дорогою ціною. Майже кожну українську сім'ю зачепила своїм чорним крилом війна, принесла страждання, сльози, кров, смерть. Ці трагічні й водночас героїчні сторінки нашої історії не повинні, не мають права забувати ні нинішні, ні наступні покоління.

У Книгу пам'яті України занесені імена 130 жителів села Козубівки, які не повернулися до рідної домівки з фронтів Великої Вітчизняної війни, полягли смертю хоробрих за честь, свободу і незалежність своєї Вітчизни

Ще у 1937-1940 роках були призвані на дійсну військову службу двадцять шість наших земляків. Прощаючись з рідними, не здогадувались, що прощаються навіки, що жоден із них вже ніколи не переступить рідний поріг. Молодший лейтенант М.А. Фомін, який загинув у 1944 році, звільняючи Польщу, молодші командири В.І. Михайленко, П.Г. Святой, М.У. Фомин, матрос М.П. Грищук, червоноармійці І.І. Сидоренко, П.М. Антоненко, М.Ф. Башара, М.М. Гуда, П.М. Таран, Т.П. Чмишук, К.У. Шевченко та інші. Повідомлення про їх загибель сім'ї отримали лише після визволення нашого краю від німецько-фашистських окупантів.

Як і про тих 90, які були призвані з Козубівки на фронт в 1941 році, у перші дні війни. Саме на їх долю випало прийняти на себе перші, найважчі удари озброєного до зубів ворога, боронити від гітлерівців кожен клаптик рідної землі, щедро поливаючи її своєю і чужою кров'ю. Для 54 із них ця земля стала місцем останнього спочинку. У перші місяці війни поклали свої голови на фронті А.Я. Башара, Г.Д. Башара, Г.В. Башара, І.К. Башара, М.О. Гуда, Д.Й. Таран, А.С. Колотухін, І.Т. Узніченко, Я.М. Гуда, М.Ф. Грищук, П.М. Гуда, Я.Я. Башара, С.М. Дмітрієв та інші.

Другий великий призов моїх земляків у армію, близько 100 чоловік, був у березні 1944 року, після визволення села від фашистів. Більше половини із них не дочекалися з фронту матері, сестри, дружини, малі діти.

Найбільше новобранців загинуло при форсуванні Дністра, визволенні Молдавії. Серед них - А.К. Кравець, П.Ю. Кравець, Г.Д. Кравець, П.Д. Кравець, І.І. Ісаков, Г.І. Лисенко, В.К. Губан, В.І. Гуда, В.М. Гуда, П.Й. Холонецький, І.С. Іванов, М.Ф. Іванов та інші. На угорській землі полягли смертю хоробрих В.С. Безкоровний, І.М. Кушнір, С.Д. Дяченко, П.В. Зелінський, Г.А. Кравець, П.Р. Кравець, у Польщі - І.П. Грищук, В.А. Гуда, К.О. Кравець, Д.Л. Родченко, Я.М. Святой, в Болгарії - В.А. Гуда, в Югославії - Г.П. Родченко, в Австрії - О.А. Іванов, у Німеччині - І.А. Ніколенко, П.Л. Карачун.

Мабуть, під щасливою зорею народився наш земляк Іван Михайлович Онощенко - кадровий офіцер, старший лейтенант. Він з боями пройшов усю війну, був у числі тих, хто визволяв Козубівку в березні 1944-го, а потім пішов далі на захід, наближаючи радісну мить Великої Перемоги.

При визволенні нашого села від німецько-фашистських окупантів смертю хоробрих полягли дев'ять бійців з 92 гвардійської стрілецької дивізії на чолі з командиром взводу гвардії молодшим лейтенантом Андрієм Олександровичем Терентьєвим. Прах воїнів-визволителів покоїться у братській могилі в центрі села. До підніжжя солдатського обеліска вдячні козубівці покладають квіти в пам'ять про їх безсмертний подвиг.

Минають роки, десятиліття, та часу не підвладна пам'ять про наших славних земляків-фронтовиків, про наших славних визволителів. Згадаймо ще раз усіх поіменно...

Л. УДОВЕНЧУК

Пам'ятна і скорботна дата

Особливо жорстокі бої при визволенні району в березні 1944 року точилися при форсуванні річки Південний Буг біля села Виноградний Сад. Тут в братській могилі поховано 228 визволителів із 113 та 223 стрілецьких дивізій. Це одна з найбільших солдатських могил на Миколаївщині. За цей бій 18 воїнам присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу, багатьом посмертно. Вічна їм пам'ять!

Тяжкі бої велися і за звільнення с. Прибужжя, де в братській могилі у центрі села поховано 68 воїнів з 58 та 228 стрілецьких дивізій. А скільки їх залишилося в річці Південний Буг - невідомо. При визволенні Богданівки загинули 53 воїни 93 Миргородської стрілецької дивізії, Доманівки - 13 воїнів 58 гвардійської стрілецької дивізії, Мостового - 8 воїнів 195 стрілецької дивізії тощо. На братських могилах встановлені пам'ятники, за якими доглядають волонтери. Це священні місця, біля яких проводяться мітинги, урочисті збори. На честь військових з'єднань, що визволяли район, встановлені пам'ятні знаки: на березі Південного Бугу біля сіл Прибужжя і Виноградний Сад, при в'їзді в Доманівку, Мостове. Ряд вулиць селища названі на честь 58, 228, 301 стрілецьких дивізій.

Протягом 963 днів і ночей в нашому районі господарями були окупанти. За цей час вони розграбували і знищили 68 колгоспів, 5 радгоспів, 3 МТС. Лише у Доманівці були зруйновані електростанція, млин, олійня, приміщення лікарні, школи, ветлікарні. Окупанти вивезли увесь хліб, худобу, техніку. Загальні збитки, завдані району, за висновком державної комісії, склали 96,5 млн. крб. в довоєнних цінах.

Вже з першого дня окупації - 5 серпня 1941 року - жителі району відчули на собі всі жахи й страхіття "нового порядку". У селах Богданівка, Доманівка, Мостове, Акмечетські Ставки та інших створюються табори смерті. Фашисти вивезли з Доманівки понад 90 євреїв, що не змогли евакуюватися, і біля села Кам'яний Міст Первомайського району розстріляли. Всього у Доманівському та колишньому Мостівському районах було закатовано понад 116 тис. мирних громадян, в основному єврейської національності з Одеси, Ізмаїла, Кишинева тощо. У місцях масового знищення людей в Доманівці, Богданівці, Мостовому, Жовтневому встановлено пам'ятники жертвам геноциду.

Дуже важко жилось мешканцям району під час окупації. На селян були накладені численні податки та повинності. За невиконання поставок окупанти жорстоко карали селян. Широко застосовувалась тілесна кара. Крім того, вже з листопада 1941 року почалось "вербування" робочої сили для відправки в Німеччину. На каторжні роботи було вивезено з району понад 300 юнаків і дівчат.

Але доманівці не скорились. З перших днів окупації повели непримиренну боротьбу з поневолювачами. В листопаді 1941 року А.Т. Мазепа, він же лейтенант Бєлий, уродженець с. Богданівка, який утік з німецького полону, повернувшись у рідне село, створює підпільну патріотичну організацію, в якій налічувалось 34 чоловіки. Вони встановили зв'язок з Одеським підпільним центром, з народними месниками сусідніх районів.

На жаль, румунським жандармам вдалося вистежити, а 15 листопада 1943 року заарештувати увесь підпільний комітет. Після жорстоких тортур патріоти були розстріляні.

Пам'ять про героїв-підпільників живе серед жителів району. На їх честь встановлено пам'ятник, відкриті меморіальні дошки в Богданівці та Доманівці.

28 березня 1944 року - пам'ятна і скорботна дата в історії нашого краю. Відомі і невідомі герої, мирні жителі, які захищали рідний край, навічно залишаться у наших серцях.

Геноцид на Доманівщині у роки Другої світової війни

Усьому світові відома страшна трагедія Бабиного Яру в Києві, де за два дні, 29-30 вересня 1941 року, було розстріляно 33770 євреїв, в основному жінок, дітей і стариків. Але не меншого накалу трагедія трапилася в селі Богданівка Доманівського району

На початку листопада 1941 року в Богданівку під конвоєм румунських жандармів почали прибувати групами мирні радянські громадяни, в основному єврейської національності, які зганялися сюди за наказом румунської окупаційної влади з Одеси, вінницьких таборів і Молдавської РСР. Колони приречених на загибель прибували у Богданівський табір впродовж грудня 1941 — січня 1942 років. Маршрут смерті більшості приречених пролягав з Румунії і Молдавії через Одесу. Тут приєднувалися єврейські мешканці Одеської області, і колони йшли на Березівку, а потім — Доманівку і Богданівку. Знесилених людей, що пройшли сотні кілометрів без їжі і води, румунська охорона вела до місця страти аж двадцять три дні. Тих, що відставали, вбивали на місці.
Рухалися вони в напрямку села окремими колонами від півтори до п'яти тисяч чоловік кожна. У радгоспі "Богданівка" (за півкілометра від села) нещасних, незважаючи на сувору зиму, розмістили у свинарниках і літніх куренях для свиней, а також під відкритим небом. Загальна кількість в'язнів у середині листопада 1941 року доходила до 54000-55000 чоловік. Уцілілий від розправи П. Б. Климов згадує: "...Умови життя в'язнів табору були жахливими: у свинарнику, де раніше розміщувалося 200 свиней, знаходилося близько 2000 людей. Підстилкою для них слугувала пріла солома, що залишилася від свиней, на ній і лежали змучені люди. До того ж, значна частина в'язнів, в тому числі стариків і дітей, знаходилася під відкритим небом...".
З моменту свого перебування в таборі в'язні були позбавлені будь-якої їжі і води: для вгамування спраги змушені були користуватися снігом. Тих, хто спробував було добути капусту, буряк, воду поза табором, жорстоко били і розстрілювали на місці. Одна з жінок-очевидців розповідала: "Приблизно 27 грудня 1941 року я брала воду з колодязя, до якого підійшла жінка-єврейка з табору набрати води. В цей час на вулиці з'явилася підвода, на якій сиділо троє румунів. Один з них зіскочив з підводи і почав виймати зброю, щоб застрелити її. Вона не просила помилувати її, а благала відпустити до табору, де, очевидно, у неї залишилися діти. Однак вона тут же була вбита, і її труп пролежав біля колодязя п'ять днів".
На суді колишній начальник жандармського посту у таборі "Богданівка" молодший офіцер Міліонеску заявив, що від голоду, холоду тут щоденно вмирало 150-200 осіб. До 21 грудня 1941 року їх кількість склала близько 2 тисяч. Досить "вишуканими" були засоби, що їх використовували окупанти щодо пограбування в'язнів табору. Ось один з них. Провести ретельний обшук в бараках-свинарниках було неможливо, тому німці і румуни придумали досить оригінальний спосіб вилучення у громадян коштовностей і цінних речей. Вони підвезли до табору підводи з хлібом і міняли його на золото. В одному з бараків жила жінка з Молдавії, яка взяла з собою невеличку подушечку (думку), розшиту діамантами. І ось вона міняла по два-три коштовні камі-нці на хліб і роздавала його мешканцям барака. Але камінці незабаром скінчилися, і ніщо вже не могло врятувати людей від голодної смерті.
Нестерпно знущалися з в'язнів табору не тільки німці й румуни, а й "свої". Охороняли табір 12 поліцаїв — жителів Богданівки, які зголосилися співробітничати з фашистами. Керував ними справжній кат Іван Сливенко, якого боялося усе село. Поліцаї почували себе господарями становища і підкорялися лише чотирьом німецьким офіцерам, які проживали в селі і рідко навідувалися у табір.
20 грудня 1941 року з Голти в табір на декількох підводах приїхав озброєний каральний загін чисельністю 60 чоловік на чолі з німцем Гегелем. В'язні зрозуміли, що готується щось страшне. І справді, 21 грудня у Богданівці почалася спецоперація під назвою "Подарунок Сталіну" (якраз цього дня, у 1879 році, народився "вождь усіх часів і народів"). Оскільки секретний циркуляр наказував проводити розстріли подалі від міст, сіл і доріг, а могили зрівняти з землею, щоб вони не стали потім місцем паломництва, у яр, розташований неподалік табору, заздалегідь завезли солому, очерет і дрова.
Роздягнених догола в'язнів групами у 15-20 чоловік гнали, підштовхуючи ударами прикладів і металевих палиць, на край обриву — обличчям до яру. Після цього солдати карального загону почали розстрілювати в'язнів груповими пострілами. Вбиті, а частіше — тільки поранені, жертви падали на дно яру, де вже палахкотіло величезне вогнище з соломи, очерету і дров. Маленьких дітей кидали зверху живими у полум'я. Спеціально підібрані бригади з числа приречених змушені були складати тіла на це вогнище.
Тільки протягом першого дня було розстріляно і спалено 3000 чоловік. Жителі Богданівки пізніше згадували, що над селом стовпом стояв жахливий чорний дим і ніде було сховатися від нудотного запаху...
Німці підійшли до операції "раціонально". За їх наказом добрий одяг убитих лагодили і продавали усім бажаючим. Біля яру поставили двохсотлітрову бочку, в яку кидали знайдені в одязі убитих коштовності.
Найбільш інтенсивно розстріли проводилися 21, 22, 23, 27, 28 і 29 грудня 1941 року. В період з 24 по 26 грудня, втомившись від кривавих справ, каральний загін відбув у Голту на різдвяні свята. Ще живим в'язням табору було наказано за цей час збудувати земляну загату завдовжки 12 метрів і заввишки 1,8 метра. Споруда призначалася для затримання потоків крові.
Сім днів кривавої вакханалії штовхнули в'язнів на відчайдушний крок. Люди відмовилися виходити із бараків-свинарників і забарикадувалися там. Тоді Сливенко звелів своїм підручним привезти солому і, позабивавши двері, підпалити свинарники. Коли будівлі охопило полум'я, люди спробували вибратися з вогняної пастки. Але марно. Так у страшних муках у двох свинарниках живцем згоріли 2000 чоловік.
15 січня 1942 року з Берліна надійшов наказ припинити масові розстріли євреїв. Але до цього часу в Богданівці уже було знищено загалом 52000. Надійшов аналогічний наказ із Голтянської румунської префектури про припинення масових розстрілів в'язнів Богданівського табору. Але розстріли продовжувалися. Протягом двох тижнів замордували ще 2000. Таким чином, на 1 лютого 1942 року румуно-німецькі кати знищили в концтаборі с. Богданівка 54000 мирних громадян.
Крім Богданівки, пересильний табір існував в с. Доманівка, через який з 10 вересня по 18 грудня 1941 року прой-шло загалом 120000 чоловік. В'язнів розміщували у будівлях кінотеатру, райспоживспілки, хлівах, конюшнях і фермах колгоспів. А 18 грудня в с. Доманівка було передано конвоєм німецько-румунської жандармерії румунському коменданту Церковнику і його помічникові Посталайтію 20000 в'язнів. Наступного дня розпочалися масові розстріли на південно-західній і східній околицях Доманівки.
Проводилися розстріли і в окремих населених пунктах Доманівського району. Отже, в концтаборах сіл Богданівка і Доманівка, а також населених пунктах району померло від голоду, було замордовано і розстріляно 75400 чоловік.

Петро СОБОЛЬ.
Кандидат історичних наук.
(Газета "Щотижня").

Вклонімося великим тим рокам

27-31 березня виповнюється 60 років з часу визволення Доманівського району від німецько-фашистських загарбників. Війська ІІІ Українського фронту, подолавши жорстокий опір противника, за чотири останні дні березня повністю звільнили район від фашистів.
Важкою кров'ю довелося заплатити воїнам Радянської Армії за визволення району. На доманівській землі загинули й поховані воїни 93, 113, 223, 52, 58, 228, 92, 28, 10, 19, 195 стрілецьких дивізій. В 24 братських та одиночних могилах на території району покоїться прах понад 500 воїнівви-зволителів — солдатів і офіцерів.
Особливо жорстокі бої точилися при форсуванні річки Південний Буг в районі села Виноградний Сад. Тут в братській могилі поховано 228 визволителів із 113 та 223 стрілецьких дивізій. Це одна з найбільших солдатських могил на Миколаївщині. За цей бій 18 воїнам присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу, багатьом посмертно. Ось їх імена: старший сержант Андрєєв П.М., сержант Антипін П.А., рядовий Бєлов В.Т., майор Бондаренко І.А., старшина Герасимов М.М., лейтенант Зрєлов І.П., молодший лейтенант Корнейко В.Х., старший сержант Левицький І.Д., рядовий Мєшков І.Г., рядовий Остапенко А.М., сержант Первухін О.Г., єфрейтор По-пов А.Ф., рядовий Пугачов А.І., старший лейтенант Соболєв С.Г., рядовий Старовой-тов М.А., старший лейтенант Фрутдінов А.М., старший лейтенант Фролов К.І., молодший сержант Харлов Ф.Є. Вічна їм пам'ять!
Тяжкі бої велися і за звільнення с. Прибужжя, де в братській могилі у центрі села поховано 68 воїнів з 58 та 228 стрілецьких дивізій. А скільки з них залишилося в річці Південний Буг — невідомо. При визволенні Богданівки загинули 53 воїни 93 Миргородської стрілецької дивізії, Доманівки — 13 воїнів 58 гвардійської стрілецької дивізії, Анатоліївки — 16 воїнів 92 стрілецької дивізії, Мостового — 8 воїнів 195 стрілецької дивізії тощо. Скрізь на братських могилах встановлені пам'ятники, за якими постійно шефствують школярі. Це місця, біля яких проводяться заходи, пов'язані з патріотичним вихованням молоді. На честь військових з'єднань, що визволяли район, встановлені пам'ятні знаки: на березі Південного Бугу біля сіл Прибужжя і Виноградний Сад, при в'їзді в Доманівку, Мостове. Ряд вулиць селища названі на честь 58, 228, 301 стрілецьких дивізій.
Проте, навіть в ці святкові дні не можу змовчати про ганебний факт, коли внаслідок безтурботності колишньої районної влади, окремих сільських рад, райвійськкомату в 50-і роки були загублені братські могили в селах, яких сьогодні, на жаль, теж уже не існує. Йдеться про села Семи-хатки, Слава, Нове, Миколаївку, Анатоліївку. Ми знаємо прізвища загиблих воїнів, з яких вони з'єднань, а от де їх могили — невідомо. Ведемо пошукову роботу, сподіваємось, що знайдемо.
... Протягом 963 днів і ночей в нашому районі "хазяйнували" окупанти. За цей час вони розграбували і знищили всі 68 колго-ів, 5 радгоспів, 3 МТС. Лише у Доманівці були зруйновані електростанція, млин, олійня, приміщення лікарні, школи, ветлікарні. Окупанти вивезли увесь хліб, худобу, техніку. Загальні збитки, завдані району, за висновком державної комісії, склали 96,5 млн. крб. в довоєнних цінах.
До війни в районі було 215 тракторів, 85 комбайнів, 120 автомашин, 6 тисяч коней, 15 тисяч голів великої рогатої худоби, 22 тисячі овець, 11 тис. свиней, понад 200 тисяч голів птиці. Посівні площі складали 43 тисячі гектарів. Працювали 40 шкіл, у яких навчались понад 6 тис. учнів, 3 лікарні, 15 клубів, 60 червоних кутків, 7 пересувних кіноустановок. І все це було знищено. Після звільнення району залишилось 25 несправних тракторів, 37 непридатних комбайнів, жодної автомашини. Залишилось лише 85 голів великої рогатої худоби та 326 покалічених коней. Жителям району довелось все відновлювати, відбудовувати.
Вже з першого дня окупації — 5 серпня 1941 року — жителі району відчули на собі всі жахи й страхіття "нового порядку". У селах Богданівка, Доманівка, Мостове, Акмечетскі Ставки та інших створюються табори смерті. Фашисти вивезли з Доманівки понад 90 євреїв, що не змогли евакуюватися, і біля села Кам'яний Міст Первомайського району розстріляли. 29 серпня 1941 року окупанти розстріляли і кинули в колодязь 24 мешканців села Слава — старих, жінок, немовлят. Важко навіть уявити щось більш жахливе. Всього ж у Доманівському та колишньому Мостівському районах було закатовано понад 116 тисяч мирних радянських громадян, в основному єврейської національності, з Одеси, Ізмаїла, Кишинева тощо. У місцях масового знищення людей в Доманівці, Богданівці, Мостовому, Жовтневому встановлено пам'ятники жертвам геноциду.
Фашистські нелюди знущалися і над корінними жителями району, немало з них загинули від рук окупантів. Так, у селі Щуцькому в грудні 1941 року були розстріляні мати і донька Попови за відмову працювати на фашистів. У селі Цвітковому в січні 1942 року були звіряче замучені підлітки Георгій і Валентин Саржинські, розстріляні Бойченко С.Г., Ткач М.М. та інші. Тільки в селі Прибужжя невинними жертвами стали 10 мешканців: Козодой Андрій, Шпак Сергій, Запорожець Микола, Андрухович Олексій, Бурячківська Ксенія, Дем'яненко Анастасія, Бурячковська Агафія, Шуляк Федір, Бурячковський Давид, Маличев Георгій. У селі Мостовому в березні 1943 року німці розстріляли підлітків Мачульського Георгія, Тимофєєнка Петра, вчителя Мостівської школи Вербіцького М.І. та інших. І такі приклади можна наводити майже по кожному селу. Всіх звірств фашистів не перелічити.
Дуже важко жилось мешканцям району під час окупації. На селян були накладені численні податки та повинності. Треба було здавати майже увесь врожай, виконувати податки по маслу, м'ясу, вовні, яйцях та інших продуктах. За невиконання поставок окупанти жорстоко карали селян. Широко застосовувалась тілесна кара. Крім того, вже з листопада 1941 року почалось "вербування" робочої сили для відправки в Німеччину. На каторжні роботи було вивезено з району понад 300 юнаків і дівчат.
Але доманівці не скорились, з перших днів окупації повели непримиренну боротьбу з поневолювачами. В листопаді 1941 року А.Т.Мазепа, він же лейтенант Бєлий, уродженець с. Богданівка, який утік з німецького полону, повернувшись у рідне село, створює підпільну патріотичну організацію, в якій налічувалось 34 чоловіки — в основному, вчителі, спеціалісти сільського господарства, учні старших класів. Вони встановили зв'язок з Одеським підпільним центром, з народними месниками сусідніх районів.
Ряди підпільників зростають, вже на початку 1942 року підпільні організації були створені в Доманівці (керівники Діордієв М.І., Денисенко Є.І.), Акмечетці (Маличев Г.М.), Староголовльовому (Копійка Р.С.), Лікарському (Отношений Д.С.), Карлівці (Новак Г.М.), Мар'ївці (ГубськийД.Є.), Новокантакузівці (Тараненко В.М.), Маринівці (Назаренко М.С.), Болгарці (Бабієнко І.М.), Молдавці (Ісакова Н.І.). Загалом у них налічувались 244 патріоти.
Підпільники мали свій радіоприймач, друкарську машинку, ротатор. Приймали, друкували і розповсюджували зведення Радіоінформбюро, організовували саботажі сільськогосподарських робіт, зривали поставки до Німеччини та Румунії зерна, продуктів тваринництва, техніки. Виводили з ладу трактори, комбайни, сільгоспреманент. В радгоспах імені Енгельса, імені Фрунзе, колгоспі імені Чапаєва (тепер ПСП ім. Шевченка) підпільники отруїли 470 голів свиней, яких відгодовували для відправки в Німеччину. Збирали зброю, допомагали сім'ям червоноармійців, вели агітаційну роботу в таборах військовополонених, організовували з них втечі.
На жаль, румунським жандармам вдалося вистежити, а 15 листопада 1943 року заарештувати увесь підпільний комітет. Після жорстоких тортур були розстріляні А.Т. Мазепа, Г.М. Осад-чий, Л.Ю. Бесараб, А.П. Козицький, М.І. Діордієв, Є.І. Денисенко, Л.А. Миронов, І.Г. Бесараб, П.Ф. Журба, К.Т. Іоненко, П.І. Лановенький, Г.М. Маличев, К.І. Макушенко, М.С. Селін, А.П. Стонога, І.Д. Дерев'янко.
Пам'ять про героїчних підпільників жива серед жителів району. На їх честь встановлено пам'ятник, відкриті меморіальні дошки в Богданівці та Доманівці. У 1964 році підпільників Доманівського району — живих і полеглих — було нагороджено орденами і медалями. На жаль, сьогодні з колишніх патріотів-підпільників живими залишилося лише двоє: Побережець Ганна Леонтіївна та Кучмій Надія Юхимівна.
З ініціативи районної державної адміністрації, районної ради на Доманівщині проводиться велика робота по гідній зустрічі 60-річчя визволення району, області, України від німецько-фашистських загарбників, 60-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Серед запланованих заходів передбачено вдосконалення монументальної пропаганди, упорядкування братських могил воїнів-визволителів, належне вшанування і матеріальна допомога учасникам бойових дій.
У період підготовки до ювілею пожвавилося військово-патріотичне виховання молоді. 28 березня минулого року стартувала районна естафета "Вклонімося великим тим рокам", яка протягом року крокувала по доманівській землі від сільради до сільради, від села, до села, від школи до школи. Метою її було якомога більше дізнатися про минулу війну, про її учасників, про те, як сьогодні живеться ветеранам, якої допомоги вони потребують.
У рамках естафети проводились урочисто-ритуальні заходи, присвячені 60-річчю визволення Доманівщини від німецько-фашистських окупантів. Естафета викликала великий резонанс, про неї писали обласна газета "Рідне Прибужжя", районна газета "Трибуна хлібороба". Було зібрано багато матеріалів для поповнення шкільних музеїв, куточків бойової і трудової слави. Головним підсумком естафети є те, що на основі документальних матеріалів, свідчень очевидців розповідалася правда про Велику Вітчизняну війну, давалася відсіч тим силам, хто сьогодні хоче спаплюжити героїчне минуле нашого народу та його армії.
Підготовка до ювілею показала, що сьогодні треба більше уваги приділяти вирішенню соціально-побутових проблем ветеранів, більше допомагати їм матеріально. На жаль, низькі пенсії далеко не вирішують усі ветеранські проблеми.
Треба значно посилити військово-патріотичне виховання наших людей, особливо молоді. Дуже важливою у цій роботі є роль колишніх фронтовиків. І хоча їх залишається все менше і менше (роки беруть своє, наймолодшим із ветеранів сьогодні близько 80-и), проте всі ці люди з чистою совістю, відкритим серцем готові й надалі служити народу України, на прикладах своїх бойових побратимів, свого власного життя виховувати молоде покоління справжніми патріотами своєї молодої держави, її надійними захисниками, борцями за мир у всьому світі.
В. ЛУЦЕНКО.
Голова районної ради ветеранів війни та праці.
/”Трибуна хлібороба” від 27 березня 2004 р./