|
|
До 60-річчя визволення Жовтневщини від німецько-фашистських загарбників
(З літопису історії Миколаївщини)
Березневої ночі 1944 року вантажний автомобіль ЗІС-5 з затемненими фарами і забризканими грязюкою військовими номерами з'явився у селі Бармашове опівночі. Зупинився він біля місцевого молокозаводу.
Робітниці нічної зміни, які вийшли зустріти автомашину, подумали, що на ній прибули інтенданти з якоїсь військової частини, чи шпиталю з нарядом комітету заготівель для одержання молочних продуктів. Так повелось з перших днів визволення села, коли в ньому було відкрито прифронтовий молокозавод.
Однак з кузова автомашини вистрибнули цивільні люди, озброєні хто автоматом, хто револьвером. Прибулі мовчки наставили зброю на оторопілих жінок. Один із прибулих владно змахнув автоматом і наказав:
- Всім лягти на землю обличчям униз!
Жінки, схлипуючи, скорились. І лише один із них, сховавши руки в кишені солдатської ватянки, продовжувала стояти чи то розгублено, чи роздумуючи над тим, що сталося і що може статися далі.
До неї підійшов той, хто був озброєний автоматом.
- А ти і будеш Олька Михленко?..
- Не Олька, а майстер заводу Ольга Силантіївна Михленко, - з гідністю відповіла жінка, болісно розмислюючи, що можна зробити в такій критичній ситуації.
Почувши достойну одповідь своєї начальниці-майстрині, ще голосніше почали схлипувати робітниці, припавши гарячими грудьми до холодної багнюки. Тепер усім було зрозуміло, що вони заручниці бандитів, а Ольга Силантіївна Михленко зрозуміла і те, що її зрадили, коли бандверховода упізнав її в обличчя.
Та бандверховода не став чекати пояснень:
- Ключі! Від складу, де масло! Негайно ключі!
- Я грабіжникам складу не відкриваю!
Коротка черга куль з бандитського автомата вцілила в саме серце Ольги Михленко. В одній із кишень ватянки вбитої бандверховода знайшов ключі і не дуже поспішаючи відчинив двері складу. Затим, клацнувши затвором автомата, бандит повернувся до тремтячих жінок, які під охороною двох бандитів покотом лежали і ридали на холодній багнюці:
- Всім встать! – злобиво прохрипів він команду.
Всі вісім жінок, знесилені і настрахані, встали і боязно тулячись одна до одної, чекали своєї участі.
Однак бандверховода не став у них стріляти, а глумливо-цинічно наказав:
- Всім вантажити ящики на автомашину! Хто не послухає, або зробить принаймні три кроки вбік, з тим буде так, як он з тією… - І він показав на Ольгу Михленко.
…Ольга Михленко прожила у рідному селі Бармашове (нині Жовтневого району на Миколаївщині) всеньке своє коротке життя: двадцять восьма весна стала її останньою.
Однак за ці свої молоді весни вона встигла багато.
У рідному селі навчилась натхненно працювати і щиро любити свій народ. Ще у довоєнні роки стала майстром на місцевому молочному заводі, зуміла гідно пережити нашестя гітлерівських окупантів, не зрадила своїх, не принижувалась перед ворогами.
Взірцем для Олі стала місцева революціонерка Текля Бармашова. Цим ім'ям Бармашової назвали вдячні односельчани своє село, колишнє Засілля.
Найважливішою подією в житті Фекли Михеївни була участь у Всеукраїнському з'їзді незаможних селян у місті Харкові. Там вона зустрічається з керівниками України, знайомиться з планами будівництва нового життя. Після повернення зі з'їзду Бармашова виступає на засільських сходках з простою, задушевною розповіддю про те, що бачила і чула, які прийнято урядові рішення. А головне – Бармашова діяла.
1921-й рік був страшним для півдня України і для Засілля. Весною злий суховій знищив майбутній урожай на ланах. З середини зими почлаось найстрашніше – голод. Смерть ходила від хати до хати. Вороги торжествували:
- Тримайтесь, люди, допомога прийде. Влада не дасть загинути.
І не тільки говорила Бармашова, а й діяла. Вона зв'язується з губернським комітетом допомоги голодуючим, буває у Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітеті, домагається виділення хліба і одягу для бідних. Сама привозить в село продукти і роздає їх голодуючим.
За вказівкою комітету незаможних селян організувала в попівському будинку дитячий притулок, підбирала на вулиці охлялих малюків, годувала та виховувала, ставала другою матір'ю для них.
Чим більше проявляла Бармашова активності в боротьбі з голодом, тим більше нахабнішали її "опоненти". Вони, змовившись, випікали хліб з борошна, відпущеного на дитячий притулок, і роздавали тим, хто грав у їх дудку.
Скоро їм удалось за допомогою самогону і підкупу схилити на свій бік місцевих керівників влади – голову волвиконкому Чередніченка і начальника міліції Леляєва та деяких інших.
На одній із пиятик Леляєв сказав:
- Бармашиха не дає нам спокою, пише в "Херсонський комунар" про все погане, що ми тут робимо. Прибрати її треба з нашого шляху.
Так готувалась змова проти Бармашової, яка вилилась у страшну трагедію.
Напередодні 1 травня 1922 року Бармашова повернулась із Всеукраїнського з'їзду незаможників і привезла трохи кукурудзи та соняшникового насіння для голодуючих. Цей день був святковим для Фекли Михеївни. Вона чекала комісію по вилученню церковного срібла і золота. Але вона не знала, що куркулі, попереджені начальником міліції Леляєвим, готують проти неї змову. Народ вірив Бармашовій і знав, що коли вилучать церковне срібло і золото, значить так треба.
Вороги Радянської влади почали звинувачувати Бармашову в тому, що в дитячому притулку діти гинуть з голоду, що їх не доглядають. А тут ще й церковні цінності хочуть забрати, релігійні вірування і підмова куркулів вплинули на деяких жінок. Натовп, що зібрався біля церкви, зашумів.
Фекла Михеївна почала заспокоювати розбурханий натовп. Але голос куркулів звучав голосніше. Не стихало грішне слово "вбити". Розлючені жінки, хапаючи палиці, каміння, почали кидати їх на Феклу Михеївну. Опам'ятались лише тоді, коли стару жінку було збито з ніг, коли одна біднячка заголосила: "Що ж ви наробили?!" Волоком через село потягли тіло старої активістки. Голова її весь час билась об груддя та каміння, в сиві коси вплелись колючі реп'яхи.
Звістка про звірячу розправу над 71-річною жінкою-комуністкою Бармашовою схвилювала всіх трудящих республіки. А за місяць після трагічного дня в Миколаєві розпочався судовий процес, який тривав 12 днів.
Пролетарський суд установив, що організаторами вбивства були куркульські запроданці Чередніченко, Леляєв і піп Слободяников. Їх було засуджено до страти.
А на сільській сходці люди висловили думку, щоб просити органи влади назвати село ім'ям Бармашової.
З перших же днів після визволення рідного села від гітлерівців Ольга від сходу до заходу сонця працює на відбудові молокозаводу, а коли завод було пущено в дію, організує на ньому цілодобову працю своїх подруг-односельчанок, дівчат і жінок, кому пощастило пережити фашистську сваволю.
Бо чоловіків у селі майже не було: всіх забрав фронт.
- А ми повинні годувати Червону Армію! Ми повинні допомагати фронту! – закликала людей жінка.
Оперативники вдало "зачепились" за той факт, що бандверховода, якому конче потрібні були ключі від складу, без розпитувань зажадав ключі саме від майстра Ольги Михленко, навіть назвавши її ім'я та прізвище.
Невдовзі у Бармашове приїхав сам Шевцов. Шевцов наказав запросити на бесіду всіх без винятку працюючих на заводі. Бесіда розпочалася прямо у приміщенні цеху.
- Може хтось із своїх був серед бандитів? – доскіпливо розпитував майор.
- Ні, ні, - твердили робітниці – всі були чужі.
- Але ж Олю бандверховода впізнав? Впізнав! Ім'я теж її назвав.
- Та нашу Олю вся околиця знає. І фронтовики, хто одержував у нас продукти.
Це була правда. Однак не всі з тих, хто міг знати Ольгу Михленко, знали, що вона за сумісництвом завідує і складом готової продукції, і те, що завод завдяки цілодобовим операціям не має цілодобової варти…
- То може хтось із сторонніх людей цікавився нашими справами?
Наперед вийшов дідусь Агнянников, бухгалтер заводу. Нервово мнучи в жмені сиву бороду, старий чомусь винувато гугнявив:
- Бачте, товаришу, бував у нас один громадянин. Казав – шофер з Миколаєва, десь у нього тут вантажівка зламалась, просив допомогти, або дозволити протелефонувати своїм у Миколаїв, щоб надіслати запасні частини.
Бачте, у нас мужиків всього троє: директор, бухгалтер і шофер. Вони своєю справою зайняті. А гість норовив усім допомогти, поки йому везли деталі з Миколаєва.
- Шоферові нашому допоміг змонтувати колеса…
- Навіть на складі у Михленко допоміг ящики складати… - підказували жінки.
- То куди ж він подівся, ваш такий ретельний помічник? – вже з тоном насмішника добивався майор.
Це дорікання дід-бухгалтер сприйняв боляче і образливо вигукнув:
- Куди-куди! Поїхав! Хіба ми повинні в кожної хорошої людини розпитувати, куди, та чого вона їде?..
Шевцов не полишився в боргу у старого:
- То правда: ви не міліціонер. Але також не зовсім зрозуміло: йде війна, ваш завод працює для фронту, а між вами ходить-бродить якийсь чужинець і нікому до нього немає ніякого діла. А може він шпигун? Чи може я помиляюсь?..
- Так допомагав же, - вже примирливо вів старий своє. – Тому ящик підніме, тому бідона підтягне. У нас мужиків на заводі катма, а це молодий, дужий, сила мов у вола.
- А те, що такий мужик цілісінький день даремно допомагав вам, не здалося підозрілим?..
- Чому даремно? Ми його роботу оплатили… Дві банки згущенки видали… Сам попросив за роботу. Ось і розписочку дав.
Шевцова неначе струмом вдарило від останніх слів старого. Цей папірець – "розписочка", як сказав старий, і стала для оперативників тим головним "ключиком", яким вони відкрили таємниці грабіжників і вбивць.
– На похорон Ольги Силантіївни Михленко приїду особисто, - сказав бармашівцям на прощання начальник відділу по боротьбі з бандитизмом майор Шевцов.
Звичайно, підкреслити мужність і вірність дівчини, возвеличити її подвиг, - це була одна із цілей приїзду майора Шевцова на майбутній похорон у Бармашове. А ще була думка – виявиться версія з "розписочкою" невдалою – подивитись на людей, що приїдуть віддати шану загиблій. Бо знав, прийдуть не лише друзі з великим смутком сердець, а прийдуть і вороги з потаємним торжеством лицемірів.
Головного бандита було засуджено до вищої міри покарання – розстрілу, а решту бандитів – на різні строки ув'язнення.
Михайло КРАВЧЕНКО
/”Рідне Прибужжя”/
|
|
