До 60-річчя визволення Очаківського району

НАВІКИ У НАШИХ СЕРЦЯХ

61 рік поспіль на очаківську землю прийшло світле свято звільнення від мороку німецько-румунської ночі. Наприкінці березня 1944 р., після майже трирічної окупації доблесні війська 5-ї ударної армії генерала В.Д. Цвєтаєва очистили район і місто від ворога.

Але, якщо бути точним, звільнення Очаківського району розпочалося ще в листопаді 1943 р. 5 листопада вранці на Кінбурнську косу вступив 70 гв. сп 24-й батальйон гв. стрілецької дивізії. Наступного дня полк оволодів селами Василівка, Покровка, Покровські хутори. Але 6-ій німецькій армії треба було зберегти для своїх суден прохід з Південного Бугу в Чорне море. З цією метою 12 листопада на Кінбурнську кому висаджується в район Форштадту 12-й румунський піхотний полк. Румуни оволодівають Покровськими хуторами.

До 20 листопада на Кінбурнську косу передислокується 1-й гвардійський укріпрайон. Його кулеметно-артилерійські батальйони займають оборону берегом лиману від Голої Пристані до Покровських Хуторів. 2-й батальйон (майор І.С. Дерягін) змінює полки 24-ї гв. стр.д. перед фронтом румунів від лиману до Чорного моря.

Починається підготовка до ліквідації ворожого десанту. 3 грудня два полки 24-ї гв.с.д., 2-ий гв. окремий батальйон і 384-й окремий батальйон морської піхоти після 20-хвилинної артпідготовки піднімаються в атаку на штурм ворожого плацдарму. До 10-ї години 5 грудня ворожий десант був повністю розбитий. Ворог втратив убитими до 700 чол., в полон взято 500 чол. Кінбурнська коса повністю очищена від ворога. За цю операцію командир 2-го батальйону майор І. Дерягін, командир роти М. Євстюнін, командир мінбатареї Л. Воронов та інші воїни нагороджені орденами.

Важко було кулеметникам на окраїні коси. Вони весь день лежали у мілких, до 0,5 м, окопах: копнеш глибше, - вода. Гаряча їжа доставлялась тільки вночі. Вдень артилерія фортеці о. Майський відкривала вогонь по кожній ледве помітній підводі і навіть по одинокій людині.

Все ж ворожі судна вночі проходили лиманом до Миколаєва. Були випадки, коли йшли і вдень. Витримувати курс вночі їм допомагали вогні на о. Майський. За чотири місяці артилеристи укріпрайону знищили і пошкодили понад 20 суден ворога (катери, баржі, плавкрани).

Готуючись до наступу, наше командування збирало відомості про ворога: хто обороняється за лиманом, як побудована оборона. Ці дані могли повідомити лише полонені гітлерівці. Розвідники переходили через лиман, захоплювали полонених. Особливо вдалим був рейд старшини Г. Охапкіна. 21 січня його група перейшла по льоду лиман, захопила в районі С.-Камиші трьох румунських солдатів, які дали цінні відомості. Береги Бузького і Дніпровського лиманів обороняли полки 15-ї дивізії румунів.

Вранці 29 березня до штабу укріпрайона надійшов короткий наказ командарма: "До ночі 30 березня Очаків взяти!". Цей наказ командування укріпрайону і батальйонів чекало й готувалось до нього завчасно.

Виконуючи бойове розпорядження коменданта 1-го гв. укріпрайону полковника С. Нікітіна, батальйони наступали в напрямку Очакова по трьох напрямках, що сходились в одній точці. 8-й батальйон (майор С. Маричев) і 9-ий (майор Єременко), переправившись через Бузький лиман, наступали на очаківському напрямку через села Козирка, Володимирівка, Поди. 10-й батальйон (майор І. Хистний) і 11-ий (підполковник А. Храпун), перейшовши лиман на Волоську косу, наступали через с. Ільїнське (Парутине), Дмитрівку.

Батальйони йшли по слідах за відступаючими румунами, долаючи слабий спротив загонів прикриття. Ускладнювало рух бездоріжжя, мокрий сніг. Вночі підмерзало.

2-й батальйон (майор І. Дерягін) до 6 год. 30 березня переправився з коси через лиман у район с. Дмитрівка; наступаючи вздовж лиману, звільнив Іванівку. Організований опір румунів батальйон зустрів у с. Куцуруб. Тут проходив раніше підготовлений румунами оборонний рубіж від Каборги до Куцуруба. Батальйон розгорнувся в бойовий порядок і, ведучи вогонь на ходу, атакував противника. Румунські підрозділи залишили свої позиції й почали відходити до ближнього Бейкуша.

До півтретьої ночі 2-й батальон вийшов на околицю Очакова. В середині дня в очаківському порту висадився загін червонофлотців під командуванням ст. лейтенанта А. Локторіна. До 15.00 30 березня гвардійці 2-го батальйону й моряки підполковника Ю. Неймарка очистили м. Очаків від румунсько-німецьких загарбників. Було взято в полон 24 румунських солдата.

31 березня Москва салютувала воїнам 3-го українського фронту, які оволоділи Очаковом, дванадцятьма артилерійськими залпами з 124 гармат.

За звільнення Очакова 1-й гвардійський укріпрайон нагороджений орденом Червоного прапора, а укріпсектору берегової оборони присвоєно звання "Очаківський".

Північну частину Очаківського району с. Анчекрак (Кам`янка) звільнили полки 109 гв. с.д. (полковник І. Балдинов) і 248 с.д. (полковник Н. Галай).

Тут в районі Очакова, 1-й гвадійський укріпбатальон спіткало велике горе. Катер "Дельфін", на якому переміщувався штаб укрбатальону із с. Куцуруб в с. Анджиаска (Рибаковка) в 6-8 км. західніше від Очакова, підірвався на плаваючій міні.

Загинули 55 воїнів з`єднання, в тому числі 23 офіцери штабу, серед яких - начальник політвідділу полковник Олександр Онуфрійович Мазуркін. Море поглинуло гвардійський прапор з'єднання, всі документи штабу, політвідділу, особового відділу контррозвідки. Врятувалось двоє - сержант Мухін і рядовий Курбатов. Загинула вся команда сейнера "Дельфін".

У наказі Верховного головнокомандувача від 31 березня серед визволителів Очакова названа і 295 с.д. (полковник А. Дорофеєв).

Однак співробітники інституту військової історії МО СРСР і Центрального архіву МО СРСР (м. Подольск) при підготовці довідника "Звільнення міст" й ретельному вивченні бойових документів не визнали 295-у с.д. визволителькою Очакова й до цього довідника не включили. Так, 1038 с.п. (підполковник В. Лобко) 295-й с.д наступав в напрямку Очакова, але до міста не дійшов, а звернув на захід через Березанський лиман.

У пам'яті вдячних очаківців вічно житиме образ солдата-визволителя.

М. ІВАНОВ

ЛЮДИ БЕЗСМЕРТНОГО ПОДВИГУ

Професія воїна, захисника завжди була почесною. В скрутні часи в ряди захисників держави поруч з майстрами військової справи стояв весь народ, якщо потрібно було боронити країну від будь-яких замахів. Так було споконвіків.

Наші предки слов`яни увійшли в історію, як плем`я воїнів-захисників своєї землі, це перші князі Київської Русі - Олег, Ігор, Святослав. А як не згадати також славні традиції запорізьких козаків, їх боротьбу проти поневолювачів. А суворівська "Наука перемагати" довгі часи вважалась настільною книгою багатьох поколінь воїнів.

У своїй розповіді особливу увагу я хочу приділити тим, хто захищав наші Очаківські землі в роки Великої Вітчизняної війни. Славиться наш край своїми героями. Їх іменами названі вулиці міста, їм встановлені пам'ятники.

До цього часу ятрить серце очаківців, нагадує про себе ранами ветеранів війни та вдовиними сльозами пам'ять про найжорстокішу в історії людства війну проти фашистської Германії. Кожен сьомий українець не повернувся з тих кривавих жнив.

Завжди житиме серед нас пам'ять про подвиг воїнів у роки Великої Вітчизняної війни (1941-1945).

До останньої хвилини свого життя зберегли вони вірність обов'язку та виявили мужність у бойовій обстановці. Серед них Леонард Францевич Шамборський - начальник штабу одного з дивізіонів ІІ ВТК. Служив в Очакові з 1938 р., морський офіцер, відмінний організатор і вихователь підлеглих. В бою, завдяки вмілому командуванню, матроси завжди наносили влучні удари по ворогу, відбиваючи одну атаку за іншою.

13 серпня 1941 р. під час нальоту фашистської авіації на загін торпедних катерів, що знаходились в лимані, прямим попаданням снаряду в голову Шамборський був убитий. Це перша жертва війни в Очакові. І сьогодні одна з вулиць нашого міста носить ім'я Шамборського.

Відзначилися в період оборони Очакова ще два військовослужбовця, іменами яких названі вулиці. Це начальник Очаківської прикордонної комендатури Олександр Петрович Ізугенєв та помічник командира 15 берегової батареї Микола Юрасов.

А біля Очаківської ЗОШ №1, встановлений бюст нашому земляку, Герою Радянського Союзу Геннадію Федоровичу Потьомкіну.

Ця розповідь про минуле. Але естафета подвигу безсмертна і нерозривна, як вічний і нерозривний зв'язок часів та поколінь. Тому маю надію на те, що молоді воїни виховані на зразках мужності і героїзму будуть боронити мирне небо та суверенітет нашої держави. Адже завжди нашим захисникам були притаманні чесність і порядність, внутрішнє благородство, стійкість у відстоюванні мети, патріотизм і надійність.

О. ЧУПРИНА

РОЗВІДКА ДІЯЛА БЕЗСТРАШНО

Життєдайною хвилею прокотився березень 1944 р. по землях Миколаївщини. Він приніс жителям міст і сіл області те, що дорожче від усього на світі - свободу й незалежність. З квітами, з хлібом-сіллю, із сльозами радості зустрічало населення воїнів-визволителів.

Вже більше шестидесяти років минуло з того часу. Майже не залишилось слідів бойових дій на нашій землі. Про них нагадують лише пам'ятники та музейні реліквії - фотокартки, фронтові листи, позеленілі гільзи від снарядів, нагороди, особисті речі бійців.

Всі ці матеріали й архівні виписки з журналів бойових дій дають змогу розповісти, як день за днем розвивались події на Очаківщині в 1943-1944 рр., поіменно згадати наших визволителів.

Довгий час працівниками музею велась активна пошукова робота з метою відновлення імен й поповнення списків учасників визвольних боїв на нашій землі. Не всі вони дожили до Перемоги, багато пішли з життя в повоєнні часи.

Так, під час кровопролитних боїв в листопаді-грудні 1943 р. в Кінбурнських пісках загинули десятки бійців І укріпрайону. Про їх звитягу сьогодні нагадує пам'ятник в с. Покровка.

Після звільнення Кінбурнської коси, в січні 1944 р. розпочалася підготовка військ ІІІ Українського фронту до визволення Миколаєва. Командуванню потрібні були розвіддані про стан та наявність живої сили і техніки в тилу фашистів. Першу таку розвідувальну операцію провели 21 січня 1944 р. Група розвідників з 11-го окремого кулеметно-артилерійського батальйону І Укріпрайону, очолювана молодшим лейтенантом І.І. Охапкіним, перейшла по тонкій кризі Дніпро-Бузький лиман і з боєм висадились на березі в районі Дмитрівки. Захопивши полонених, розвідники повернулись на базу.

11 лютого 1944 року з села Прогної на двовесельних човнах військові розвідники та двоє місцевих жителів знову направились в район Дмитрівки. На березі, під час висадки, вони змушені були відкрити вогонь. На жаль всі воїни загинули в цьому нерівному бою. Десантну групу очолював лейтенант Михайло Йосипович Данилов. У селі, де йшов бій, загиблим встановлений пам'ятник.

Командування Військово-морської бази Чорноморського Флоту добре розуміло, що для кращого виявлення ворожих об'єктів необхідно мати свої постійні розвідувальні пости зв'язку в тилу ворога. Тоді було вирішено терміново організовувати такий пост на напівзатопленому судні "Поліна Осипенко". Кожен з кандидатів до розвідгрупи повинен був пройти ретельну підготовку й перевірку. Найбільш придатними для цієї відповідальної справи виявились командир відділення розвідників 539-го контрольно-спостережного посту сержант Анатолій Йосипович Бєліков, червонофлотці Дмитро Максимович Воронов та Василь Васильович Цифер. Вони на той час добре зарекомендували себе у бойових операціях.

У лютому, в одну з темних ночей їх було переправлено на човні через лиман до напівзатопленого судна. Небезпечна робота розвідників активізувала діяльність наших берегових батарей, що взяли під обстріл ворожі кораблі. Особливо активно діяла берегова батарея №1004, що дислокувалася у Василівці. Однією з чотирьох гармат була знищена ворожа далекобійна артилерійська батарея в районі дмитрівського маяка.

Але війна є війна. Можливо, через успішність своєї роботи, а, можливо, через втрату пильності наші розвідники були виявлені німцями. І як результат, відбулося декілька масованих ударів ворожої авіації по напівзатопленому судну "Поліна Осипенко".

14 березня розвідники не вийшли на зв'язок... Анатолія Йосиповича Бєлікова, Дмитра Максимовича Воронова та Василя Васильовича Цифера пізніше з почестями поховали в Очакові на території військової частини, а потім їх могилу перенесли на міське кладовище, де й встановлено відважним розвідникам пам'ятник.

Це тільки декілька імен та епізодів тієї далекої визвольної весни, що принесла радісну звістку в кожну домівку. 30 березня військові підрозділи 295-ї гв. стр.дивізії І ГКМУР та інших частин звільнили очаківські землі від німецько-фашистських загарбників, а 31 березня пролунав салют на честь цієї події.

Л. ПОНОМАР

У НЕБІ НАД СІЛОМ
Ліворуч дороги в напрямку Дніпровки стоїть невеличкий пам'ятничок у вигляді пропелера літака, на табличці якого викарбуване російське прізвище Орлов. У будь-яку пору він привертає увагу своєю охайністю: відчувається особливе ставлення місцевих жителів до цього клаптика землі, куди на всі пам'ятні дати, пов'язані з війною, лягають живі квіти...
Музей бойової слави с. Солончаки свято береже подробиці трагедії 63-річної давнини. Ось що розповідають нам експонати: в останні липневі дні 41-го жителі Солончаків стали свідками й учасниками трагедії, що відбулася в небі над селом. Рівномірний гул літака, що тримав курс на Кінбурнську косу, раптово був перекритий залпами зенітної батареї гітлерівців. І декілька снарядів напевне дістали цілі. За літаком протягся шлейф густого чорного диму. Від нього відокремилась ледь помітна крапка, а через декілька секунд затремтіло скло в приземлених мазанках - літак вибухнув у повітрі.
Підоспілі до місця приземлення парашута гітлерівці підібрали стікаючого кров'ю пілота, який втратив свідомість. Його привезли в сільську комендатуру, стягли шкіряну куртку, хромові чоботи, зняли годинник. Документів, які засвідчували особу, при ньому не було знайдено. Тільки на мить льотчик прийшов до тями і встиг сказати сільському хлопчику, який за якусь провину опинився разом із ним в "холодній": "Я - Орлов Василь Сергійович". До ранку льотчика не стало.
Старості німці наказали поховати пілота вночі. Щоб ніхто не бачив, а могилу зрівняти із землею. А коли Василь Сергійович доживав останні хвилини, то благав старосту поховати його на сільському кладовищі.
До хати Віри Тодосенко, куди відвезли загиблого льотчика, городами потяглись люди. Діди таємно змайстрували труну. Хтось приніс костюм сина, хтось - сорочку. Опівночі на кладовищі зібралося мало не все село. Впівголоса плакали жінки. Почесті Василю Орлову віддавали мовчки. Застигли в скорботному мовчанні люди, згадуючи в цю хвилину своїх рідних - чоловіків, синів, братів, батьків.
Усі чорні роки окупації солончаківці свято берегли таємницю про загиблого льотчика. А коли прийшла весна звільнення, перенесли його останки і чотирьох розстріляних фашистами мешканців у центр села, де зводився пам'ятник загиблим односельчанам. Золотом вибили на мармуровій плиті їх імена, а серед них і прізвище Василя Орлова.
Рівно через 41 рік після загибелі чоловіка Лідія Дмитрівна Лещенко зустрілася з людьми, які зуміли так свято зберегти пам'ять про нього. На зустріч приїхали брати і сестри Василя Сергійовича. Надовго запам'яталась ця зустріч тим, хто був учасником тієї події далекого 41-го, і тим, хто дарував квіти дружині, братам та сестрам героя.
Залишається лише додати, що у липні 1982 р. рідні змогли приїхати на могилу льотчика завдяки Ф.В. Євсеєву, відповідальному секретареві товариства охорони пам'ятників історії та культури і пошуковцям сільської школи, які після тривалих пошуків розшукали їх і допомогли більш повно з'ясувати особу загиблого льотчика Василя Орлова – уродженця Курської області, ст. лейтенанта, заступника командира авіаційної ескадрильї 60 швидкісного бомбардувального авіаполку, в записах якого значилось: "Не повернувся із завдання і був виключений зі списків, як такий, що пропав безвісти".

Н. АНТОНОВА, “Чорноморська зірка”, 26.03.2004 р.

295-та херсонська.
Серед зібрання експонатів музею Очаківського військово-історичного музею ім. Суворова є багато цікавих матеріалів, що розповідають про звільнення Очаківщини від німецько-фашистських загарбників: фотографії, особисті документи та речі тих, хто далекими березневими днями 1944 року, у весняне бездоріжжя йшли по нашій землі, визволяючи один за одним населені пункти району. У наказі Верховного Головнокомандувача відзначені військові підрозділи 5-ї Ударної Армії Ш-го Українського фронту, що вела наступ у напрямку нашого міста. Серед них 295 стрілецька дивізія, полки якої після звільнення 28 березня Миколаєва, захопивши плацдарм в районі сіл Велика та Мала Корениха, знищуючи на своєму шляху ворожі заслони, попрямували до Очакова. Просуваючись у південно-західному напрямку, дивізія своїми основними силами обходила Березанський лиман з півночі, а підрозділами 1038-го стрілецького полку, що діяв спільно з однією частиною 1-го гвардійського Укріпрайону, наступала вздовж правого берега Південного Бугу, а з другою, якій вдалося форсувати Дніпровський лиман, та моряками Чорноморського флоту, що висадилися на острові Первомайському, стискувала кільце навколо Очакова. Потрапивши під подвійний удар з суші та моря, ворожий гарнізон не витримав і змушений був відступити в бік Одеси. На світанку 30 березня 1944 року Очаків зустрів своїх воїнів-визволителів. У боях на підступах до міста проявили мужність командир взводу протитанкових гармат лейтенант В. Г. Бондар, командир обслуги 120-мм міномету 1038 полку сержант М. В. Гетманський, рядовий-автоматник Г. І. Кривохижа, розвідник А. С. Жирнов, командир гармати М. Л. Безергиков, командир відділення розвідки старший сержант М. К. Величко, лікар А. І. Іванова й багато інших. Більшість із них пройшли з боями в рядах дивізії довгий шлях по дорогах війни, починаючи з 1941-го, і закінчили в Берліні у 1945-му. 295-а ордена Леніна Червонопрапорна, ордена Суворова Херсонська стрілецька дивізія була сформована у вересні 1941 року в Україні, і вже 27 вересня прийняла перше бойове хрещення на річці Псьол біля міста Гадяч. Потім брала участь у Ростовській наступальній операції в листопаді-грудні 1941 р. і визволенні першого великого населеного пункту Куйбишево. Далі - наступ на противника й ведення оборонних боїв на Славянському напрямку в Донбасі (січень-липень 1942 р.). Гірке літо 42-го, коли особовий склад частин дивізії змушений був залишити шахтарську землю та степові простори Дону, Кубані, Ставропілля, поливаючи їх своєю кров'ю. 25 жовтня 1942 р. - відбиття несамовитих атак танків гітлерівського генерала Клейста, які здійснили останню спробу прорватися до Орджонікідзе, Грозного, Баку. Назавжди в пам яті бійців та командирів дивізії залишився день 31 грудня 1942 р., коли їм випало щастя перейти в наступ і цього ж дня звільнити районний центр Північної Осетії Чикола, що став першим на їх довгому й тяжкому шляху від передгір'я Головного Кавказького хребта до поваленого Берліна, а також брати участь у звільненні міст Нальчик, П'ятигорськ, Єсентуки, Черкеськ, Армавір, Славянськ-на-Кубані, Сталіно (Донецьк), Херсон, Миколаїв, Очаків, Одеса, Кишинев, Котовськ. Пам'ятні бійцям з'єднання запеклі сутички з гітлерівцями при звільненні польських міст Скерневице, Лович, Кутно, Коло, Гнезно, Гожув, вступ 29 січня 1945 р. на територію фашистської Німеччини й розгром великого гарнізону противника в місті-фортеці Кюстрін, тяжкі бої по розширенню заодерського плацдарму, участь у завершальній битві за Берлін. За масовий героїзм й відвагу, виявлені особовим складом у період форсування Дніпра й при звільненні Херсона, дивізії присвоєне почесне найменування "Херсонська". За участь у визволенні Миколаєва вона нагороджена орденом Червоного Прапора, за Одесу - орденом Суворова II ст. і за зразкове виконання завдань командування в боях з німецькими загарбниками при оволодінні столицею Німеччини Берліном та проявлені при цьому доблесть і мужність дивізія була удостоєна найвищої нагороди Батьківщини - ордена Леніна. За роки війни 16085 рядових, сержантів, офіцерів були нагороджені орденами й медалями. Груди 16 бійців і командирів прикрасила Золота Зірка Героя Радянського Союзу. Цю нагороду отримав і командир дивізії генерал-майор О. П. Дорофеєв. Дванадцять рядових і сержантів удостоєні орденів "Слави" трьох ступенів. Серед них М. В. Гетманський, М. К. Величко, які у повоєнний час жили й працювали в Миколаєві, часто листувалися з нашим музеєм, ділилися своїми спогадами про визволення нашого краю. Маємо надію, що у недалекому майбутньому закінчиться ремонт нового приміщення і всі зібрані в музеї матеріали будуть виставлені й з ними зможуть ознайомитися жителі міста та району.
Л. ПОНОМАР, зав. музеєм їм Суворова.
("Чорноморська зірка" за 26.03.2004 р.)

ВІКОПОМНИЙ БЕРЕЗЕНЬ
Після Нікопольсько-Криворізької операції Ставка наказала командуванню 3-го Українського фронту діяти в миколаївсько-одеському напрямі. Маючи у своєму розпорядженні 28, 37, 46, 57, 5-у ударну, 8-у гвардійську армії, кінно-механізовану групу генерала І. Плієва, 17-у повітряну армію, Р. Малиновський планував у ході Березнегуватсько-Снігурівської операції завдати ударів із плацдармів на р. Інгулець у напрямі м. Новий Буг.
У ході операції, що почалася 6 березня, радянські війська змусили ворога швидко відступати. Особливо активно діяла кінно-механізована група, яка 8 березня оволоділа Новим Бугом, а потім завдала удару по тилах противника. Гітлерівці відступали в напрямі Миколаєва, залишаючи техніку, спорядження, склади. Сім піхотних дивізій, затиснутих радянськими військами між Березнегуватим та Снігурівкою, спробували вирватися з оточення у північно-західному напрямі. Однак війська 8-ї гвардійської армії і 23-го танкового корпусу, знищивши 10 тис. солдатів та офіцерів, близько 300 гармат і мінометів, розгромили вороже з'єднання. На правому крилі 3-го Українського фронту ворог змушений був поступитися станцією Долинська, Бобринцем. Вісім дивізій 6-ї німецької армії втратили у березні близько половини свого складу.
З 18 по 24 березня радянські підрозділи форсували Південний Буг. Щоб перешкодити гітлерівцям знищити споруди Миколаєва, вирішено було висадити десант у порт міста. Групу добровольців під командуванням старшого лейтенанта К. Оль-шанського (народився у с. Приколотне на Харківщині) місцевий рибалка О. Андреєв провів через замінований Бузький лиман до порту. Знявши варту, наші бійці зайняли позиції поблизу елеватора. Вранці 26 березня охорона порту виявила сміливців. У сутичці швидко з'явилися поранені. Ось тут і знадобився досвід санітара Г. Тященка. Та гітлерівці насідали, і Тященку все частіше доводилося братися за автомат. Захищаючи поранених, він загинув.
Поранений заступник командира відділення роти ПТР І. М. Удод, побачивши в порту ворожі танки, залишив кулемет і взявся за бронебійну рушницю. Кілька влучних пострілів — і два панцерники запалали, мов смолоскипи. 28 березня, коли радянські війська визволили Миколаїв, 24-річний боєць помер від ран на руках побратимів. Протягом двох діб десантники відбили 18 атак, знищили близько 700 гармат. Із 68 десантників живими залишилося 12 чоловік, у тому числі М. Гребенюк, уродженець Миколаївщини. Багато загиблих народилися в Україні: К. Ольшанський, О. Лютий, М. П. Мебш, Л. Недогибченко, Ф. Окатенко, Ю. Пархомчук, В. Кипенко, Г. Ковтун та інші. Усі 68 десантників стали Героями Радянського Союзу. У Миколаєві на їхню честь закладено сквер, де у братській могилі поховані ті, хто врятував місто.
“Кривоозерщина” за 27.03.2004 р.
(З Книги Пам'яті України 1941 - 1945 рр.)