До 60-річчя визволення Снігурівського району

Котел для "армії месників"

На початок 1944 року Червона Армія, не зважаючи на шалений опір ворога, визволила значну частину радянських земель, в тому числі 240 тис. квадратних кілометрів території України. Ставка Верховного головнокомандування намітила провести ще ряд масштабних наступальних операцій.
Вістря удару спрямовувалося на південно-західний напрям. Ставилося за мету вибити гітлерівців з Правобережної України та Криму.
Березнегувато-Снігурівська операція була складовою частиною цього наступу. Її успішно здійснили 6-18 березня війська 3-го Українського фронту під командуванням генерала армії Р. Малиновського.
Оперативне оточення гітлерівських військ в Приінгуллі у ряді місць проходило по тих же рубежах, де влітку 41-го були взяті у кільце ворогом наші 9 та 18 армії. Ці дві схожі операції по результатах істотно відрізнялись.
Радянські воїни зуміли тоді вирватися з оточення. У грізному 1941 році прославився і Р. Малиновський - командуючий 48 стрілецьким корпусом, який йшов в авангарді 9-ої армії і завдав поразки гітлерівцям південніше Грейгового. Весною 44-го досвідчений воєначальник повернувся до Південного Бугу вже командуючим фронтом.
В Березнегувато-Снігурівській операції головний удар завдавали воїни 8-ої гвардійської (генерал-полковник Чуйков) та 46-ої (генерал-лейтенант Глаголєв) армії і конно-механізована група генерал-лейтенанта І. Плієва.
Військам 3-го Українського фронту протистояла 6-а німецька армія, названа гітлерівцями “армією месників". Вона була сформована Гітлером під тим же порядковим номером, що й армія Паулюса, розгромлена під Сталінградом. До неї ввійшли 36 повнокровних дивізій, які налічували 200 тисяч солдат і офіцерів. Армія була добре озброєна, включаючи потужні танки “Тигр" і "Пантера”.
6 березня війська 3-го Українського фронту перейшли у наступ. Бої зав'язалися від Долинської до Голої Пристані. Вістря головного удару націлювалося південно-західніше Кривого Рогу у бік Нового Бугу. У разі успіху армія противника розсікалася на дві частини і наші дивізії отримували можливість вийти німцям в тил.
Реалізація цього задуму лягла на ударне угруповання у складі 46-ої та 8-ої гвардійських армій, до яких ввійшли 18 стрілецьких дивізій, конно-ме-ханізована група генерала Плієва та 23 танковий корпус генерала Пушкіна. Два останні з'єднання відігравали роль рухливих груп фронту і мали молотити ворога з тилу.
Безстрашний генерал Плієв виводив своїх кавалеристів на найвразливіші для гітлерівців комунікації. Згадуючи бої під Снігурівкою, Ісса Олександрович писав: "По всьому фронту, буквально на кожному клаптику землі спалахували жаркі сутички. Німці по всіх дорогах і бездоріжжю сунули окремими, погано керованими частинами і підрозділами, намагаючись прорватись на Захід".
Плієвцям довелося посилити натиск. Гармати, ставши на пряму наводку, почали бити картеччю. Вогонь по ворогу вела і зенітна артилерія дрібного калібру. В атаку пішли й танки. Тиснуті зі сходу 5-ою ударною, 6-ою і 28-ою арміями, фашисти не полишали спроб висковзнути з кільця. Інколи невеликим групам вдавалося по ярах і банках просочитися через заслони. Часом вони нападали на наші гармати, які займали позиції десь окремо. В таких коротких сутичках радянські воїни давали супостатам належну відсіч.
Тим часом бої з оточеними ворожими дивізіями тривали. Ввечері 13 березня конно-механізована група досягла Киселівки, Новопетрівки та Бурханівки. Командуючий фронтом наказав міцно тримати здобуті рубежі і не допускати прориву противника з котла.
Ранком танки Танасчишина відновили наступ. Попереду була Снігурівка. Степ наповнився ревінням моторів, брязкотом гусениць. Влаштувавшись на броні, стрільці не чули канонади, яка вже гриміла майже поруч, то наближалися авангардні полки 5-ої ударної армії.
Три батальйони гітлерівських штрафників, підсилених дивізіоном штурмових гармат, перетнули шлях танкістам. Щоб збити ворога з позицій, з найменшими для себе втратами, генерал Танасчишин пішов на хитрість. Скувавши противника з фронту, він послав в обхід роту трофейних танків за важелями яких були наші екіпажі. На броні сиділи автоматники, переодягнуті в німецькі шинелі.
Сміливо заїхавши в розташування ворога рота атакувала його з тилу. Штрафники були знищені.
В сутінках вималювався ледь помітний переїзд через залізницю. Вдалині темнів силует вокзалу. Пройшло ще кілька хвилин і попереду замаячіла група людей у шапках-вушанках. Гучноголосе "Ура!" злетіло в повітря. Кричали бійці двох з'єднань, котрі замкнули кільце. Стрільці 5-ої ударної армії обнімали танкістів групи генерала Плієва. На цьому місці нині біля залізничного вокзалу встановлено на п'єдесталі знамениту "тридцять-четвірку".
... Для руського солдата не існує природніх перепон. В непрохідному лісі, болотах, бездорожньому степу - скрізь вони себе почувають, як вдома", - констатував один з німецьких генералів у своїх мемуарах.
Успішне з'єднання 5-ої ударної з танкістами Танасчишина якнайкраще відповідало ситуації. Конно-механізованій групі, котра тіснила ворога із заходу, не довелося змінювати бойовий порядок. Вона виявилась наковальнею для оточених гітлерівців, по якій зі всією силою вдарив молот - війська армії Цвєтаєва. Три воєнначальники - росіянин, осетин та українець - з'єднавши свої зусилля - забезпечили переможне завершення операції, їх ратна майстерність була високо оцінена. Танасчишина Вітчизна нагородила Орденом Леніна, а Цвєтаєва та Плієва удостоїла орденів Суворова 1-го ступеня.
В боях під Снігурівкою відзначився 37-й стрілецький корпус генерала Горохова. Він першим форсував Інгулець і його передові полки пробились до залізничної станції.
60 років пройшло відтоді як в степах Півдня України відгриміли бої, але ніколи не забудеться ратна звитяга визволителів. Збережемо в пам'яті назавжди імена саперів капітана Андреєва, які по пояс у крижаній воді зводили переправу з нічого через Інгулець. Не забудемо гвардії рядових капітана Казакова, старшого лейтенанта Шматова, капітана Дружиніна, лейтенанта Бобровника, які через непролазне багно несли на собі кулемети, міномети, протитанкові рушниці, ящики з боєприпасами. Поклонимося гвардії рядовому Волкову, котрий під обстрілом тричі пірнав у льодяну воду Інгульця, щоб з'єднати перебитий телефонний кабель...
Стійкість радянських солдат, їх ініціативність, винахідливість допомогли подолати усі труднощі у ту далеку вже весну 44-го. Кожний воїн тоді робив все від нього залежне, щоб якомога швидше очистити наш край від окупантів. Тож всі квіти землі сьогодні їм - тим, хто відстояв свободу, хто загинув смертю хоробрих, хто ще сьогодні поруч з нами.
Вічна слава героям!

О. ПОЛИНЬКОВА, директор районного краєзнавчого музею
(“Вісті Снігурівщини” за 11.03.2004 р.).