“Європейський вибір України“

 

Європейський вибір України

 

Вже кілька років поспіль жителі України відзначають день спільних цінностей та різноманіття усіх націй нашого континенту.

Минулого року близько двохсот тисяч людей взяли участь у святкуваннях Дня Європи. День Європи є ще однією нагодою для українців нагадати іншим і підтвердити, що українці – європейська нація. За час, що минув від першого Дня Європи в Україні, це свято стало настільки популярним у країні, що його без перебільшення можна назвати частиною сучасного формування національної самобутності українців.

 

На День Європи ми шануємо наші спільні цінності, спільну історію та, що найголовніше, наше спільне майбутнє. До того ж, День Європи, разом з єдиною валютою (євро), прапором і гімном, є символом ЄС як політичної сили.

Європейський вектор української дипломатії є одним із пріоритетних у зовнішній політиці нашої держави. В документі "Основні напрями зовнішньої політики України", прийнятому Верховною Радою України ще в 1993 році, наголошується, що перспективною метою української зовнішньої політики є членство України у Європейських Співтовариствах, а також західноєвропейських або загальноєвропейських структурах.

 

Європейський вибір України є природнім та цілком закономірним. Його можна пояснити декількома факторами.

По-перше, це географічна та цивілізаційна близькість між Україною та Європою. Якою б банальною не була ця істина, але українці були, є і завжди будуть європейцями.

 

По-друге, історична традиція співпраці українців із іншими європейськими народами (Київська Русь IX-XIII ст., козацька Україна XV-XVII ст. та ін.). Із проголошенням незалежності України в 1991 році всім стало зрозуміло, що п'ята за населенням та перша за територією на європейському континенті Українська держава є одним із ключових елементів політичної, військової, економічної, наукової та культурної співпраці Європи.

 

По-третє, “ідея повернення в Європу“, що охопила посткомуністичні держави Центральної та Східної Європи, виявилися каталізаторами процесу зближення Києва та Брюсселя. Цей фактор змусив спрямувати русло зовнішньої політики України в бік більш стриманих центрів європейської інтеграції: Брюсселя, Страсбурга і Люксембурга.

У свою чергу, Україна, як одна із країн-засновниць СНД, виступає за розвиток найширших торговельно-економічних та інших зв’язків між країнами СНД на засадах суверенного партнерства, рівноправності і взаємовигоди.

Останній фактор європейського вибору України, що теж був і залишається важливим елементом інтеграції України, це – “євростандарти“ економічного процвітання, політичної стабільності, соціального благополуччя, демократії та особистої свободи громадянина. На фоні економічної кризи, корупції, організованої злочинності, політичної нестабільності в країні “євро стандарти“ політичного та соціального буття виступають більш ніж привабливими взірцями для наших співвітчизників.

 

Наша  держава, реформуючи свою економіку та законодавство і беручи широкомасштабну участь у загальноєвропейських справах для безпеки та стабільності на континенті, вже найближчим часом спроможна заявити про себе як про потужну європейську країну, і, можливо, вступ України до ЄС не буде здаватись занадто віддаленим у часі.

 

Європейський Союз

 

Нинішній Європейський Союз – це результат 51-річної інтеграційної діяльності в Європі. Біля його витоків лежать Європейські Співтовариства, створені ще в 50-х роках минулого сторіччя. Однак для того, щоб з'явилися Співтовариства, Європа та її мешканці повинні були до цього „дозріти“, на що вплинуло багато різних чинників як політичних, так і економічних. Ці чинники були тісно пов'язані із другою світовою війною та ситуацією, що виникла після її завершення. Після ІІ світової війни західноєвропейські країни поставили перед собою питання майбутнього Європи, що, власне, і вважається початком європейської інтеграції. Інтеграція була єдиною відповіддю, яку знайшли європейські політики та дипломати 50-их років XX сторіччя. Виникає запитання: „Чому саме тоді?“ Чому лише після ІІ світової війни європейські країни почали думати про інтеграцію? Серед найважливіших причин європейської інтеграції можна виділити наступні:

 

1. Потреба взаємного порозуміння між країнами, зокрема між Німеччиною та Францією. Після багатьох років націоналістичних урядів у Європі, прийшов час на нову якість у європейській політиці час на спільне функціонування та співіснування усіх народів Європи.

 

2. Потреба миру та безпеки. Нова Європа та країни цієї Європи повинні були гарантувати, що більше ніколи не повториться жорстокість обох світових воєн.Спільне прийняття рішень мало стати перешкодою для появи нових конфліктів, а тісна політична та економічна співпраця мали стати успішним бар'єром перед комунізмом, який набирав усе більших обертів, а також перед економічною експансією США в Європі.

 

3. Сподівання на економічний розвиток та добробут. Співпраця в межах об'єднаної Європи мала дати її мешканцям економічну стабільність та успіх. Утворення спільного ринку мало оптимізувати економічну діяльність та розвиток торгівлі в межах цілого континенту. Спільний ринок мав бути також гарантією вільного руху осіб, капіталу, товарів та послуг.·

 

4. Утримання економічного та політичного значення на міжнародній арені. Європейці добре розуміли, що обидві світові війни значно ослабили позиції європейських країн у світі. Лише тісна співпраця у цих сферах допомогла б повернути їм владу, яку вони втратили.

 

Ідею створення „Сполучених Штатів Європи“ уперше висловив у вересні 1946 року прем'єр-міністр Великобританії Уїнстон Черчілль у Цюриху. Черчілль висловлювався за союз усіх європейських країн під керівництвом Франції та Німеччини, застерігаючи водночас, що його країна не інтегруватиметься у цей союз, а візьме на себе роль спостерігача.

 

„Холодна війна“ призвела до того, що з'явилися пропозиції звуження економічної та політичної співпраці. Йшлося насамперед про економічне „зв'язування“ Франції та Німеччини, що гарантувало б мир у Європі. Міжнародна ситуація, яка склалася на початку 50-х років, призвела до того, що все частіше почали вести мову про економічну інтеграцію. США все більше і більше домагалися швидкої відбудови Німеччини та приєднання цієї країни до Західного блоку. Це було пов'язано із багатьма подіями у світі. У 1948 р. СРСР запровадив блокаду Берліна, тоді ж утворилися Федеративна Республіка Німеччини та Німецька Демократична Республіка. Крім того, у 1950 р. вибухнула війна в Кореї. Американські політичні кола вважали, що відбудована Німеччина становитиме протидію комунізмові. Водночас, новий канцлер ФРН Конрад Аденауер заявив, що його країна має намір стати членом Ради Європи та НАТО. Ріст значення Німеччини не був у планах французьких політиків. Поява нової економічно розвиненої Німеччини, зокрема з розвиненою військовою промисловістю, викликала побоювання не лише у Франції.

 

Тому ініціатором плану часткової економічної інтеграції був Жан Моне, тодішній верховний комісар з питань об’єднання Німеччини. У травні 1950 року в Парижі міністром закордонних справ Франції Робером Шуманом було запропоновано цей план. У його Декларації, виголошеній 9 травня 1950 р., можна знайти наступні пропозиції:

 - передання французької та німецької видобувної та металургійної галузей під спільне наддержавне керівництво,

 - створення спільної економічної бази як передумови утворення європейської федерації,

 - звільнення від усіх митних платежів у переміщенні вугілля та сталі між країнами-членами новоствореної організації,

 - скликання міжнародної конференції, яка підготує договір, що міститиме вищезгадані пропозиції.

 

Декларація про солідарність галузей Німеччини та Франції мала на меті забезпечити Європі та світу тривалий мир, а країнам членам економічний розвиток. Звісно, план передбачав, що майбутня організація буде відкрита для всіх бажаючих вступити країн. Завдяки цьому було досягнуто консенсусу щодо національних інтересів: з одного боку, Франція отримала можливість брати участь у контролі німецьких вугільної та металургійної галузей, а з іншого ФРН змогла стати рівноправним партнером для інших держав. План Шумана та Моне був реалізований 18 квітня 1951 року, коли було підписано Паризький Договір про створення Європейського Співтовариства Вугілля і Сталі, який набрав чинності в липні 1952 р.. Договір був підписаний на термін 50 років. Членами нової організації стали: Франція, ФРН, Італія, Голландія, Бельгія та Люксембург. Органами Європейського Співтовариства Вугілля і Сталі стали:

· Висока Влада (першим головою став Жан Моне),

· Рада Міністрів,

· Парламентська Асамблея (дорадчий орган, який складався з представників парламентів країн-членів),

· Суд.

Договір окреслив принципи співпраці між країнами-членами. Вони базувалися на 4 групах заборон:

· на встановлення імпортного та експортного мита чи схожих оплат на

вугілля та сталь (а також кількісних обмежень) у межах організації,

· на застосування практики протекціонізму, обмежуючого конкуренцію,

· на податкові пільги чи будь-яку іншу допомогу з боку держави,

· на застосовування обмежень щодо поділу ринків.

Спільний ринок вугілля, залізних руд і металобрухту був утворений у лютому 1953 р., а сталі у серпні 1954 р. Процес утворення спільного ринку був завершений 9 лютого 1958 року. Діяльність Співтовариства та його економічні успіхи заохотили країни члени до поглиблення процесів інтеграції, і не лише економічної.

Уряд Великобританії відмовився брати участь у створенні організації, що обмежувала б суверенні права національних держав. У зв'язку з позицією Великобританії цікавий коментар Ж. Монне: "Не витрачайте нерви на Великобританію. Вона завжди починає з того, що говорить "ні". Вона приєднається до Співтовариства, тому що в неї не буде іншого виходу"'. Як бачимо пізніше, він мав рацію. Європейське об’єднання вугілля тасталі стало дієвим засобом реструктуризації вугільної та металургійної промисловості, що знаходилися у стані глибокої кризи. 

Наступним кроком на шляху до інтеграції стало створення у 1957 р. Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейської спільноти з атомної енергії (Євроатом).

Договір про утворення ЄЕС містив програму поступової економічної інтеграції. Цілі економічної інтеграції включали:

· гармонічний розвиток усіх видів економічної діяльності;

· безперервне та збалансоване зростання;

· забезпечення стабільності;

· прискорене підвищення рівня життя.

Реалізація положень Римського договору на першому етапі йшла досить успішно, узгоджено й без особливих труднощів. І вже до 1 липня 1968р. (на 1,5 року раніше наміченого строку) країнами ЄЕС був створений митний союз. Були ліквідовані торговельні обмеження у взаємній торгівлі країн-учасниць і встановлений єдиний митний тариф стосовно третіх країн.

Європейське співтовариство з атомної енергії мало створити умови для потужної атомної індустрії з метою збільшення європейського енергетичного потенціалу. Зокрема договір передбачав створення спільного ринку ядерних матеріалів і обладнання, єдиної системи мирного використання ядерної енергії, розробки стандартів безпеки щодо здоров’я та захисту населення від іонізуючого випромінювання.

Проте в цей час розвиток інтеграції уповільнився через несприятливу політичну ситуацію у Франції, пов’язану із приходом до влади генерала де Голля. Він намагався досягти єдності Європи, не посягаючи на суверенітет національних держав. Дотримуючись цього курсу французький уряд намагався закріпити самостійність Франції у ЄЕС та обмежити вплив інтеграційних інститутів.

Через відмову де Голля приєднати до ЄЕС Великобританію були згорнуті переговори про розширення Співтовариства. Поступово виявилися принципові розходження між Францією та її партнерами і з інших питань.

В цьому контексті необхідно згадати про „люксембургський компроміс” 1966 року. У 1965 році Комісія ЄС запропонувало нову систему фінансування у бюджетній сфері. Франція виступила проти і відізвала свого постійного представника у ЄС. Цей епізод отримав назву „кризи порожнього крісла”. Генерал де Голль заявив, що Франція не задоволена діяльністю інтеграційних інститутів, зокрема процедурою голосування на основі більшості голосів. У січні 1966 року у Люксембурзі Рада ЄС вирішила, що під час процедури голосування кожна держава має право накладати вето на рішення, яке торкається її життєвих інтересів. Французькі представники повернулися до Брюсселю, „криза порожнього крісла” була вичерпана.

У 1968 році було завершено створення митного союзу та формування спільної торгової політики. Процес економічної інтеграції набирав обертів. Невдовзі Комісія під керівництвом люксембургського прем’єр-міністра Пьєра Вернера подала свій проект створення Економічного та валютного союзу („план Вернера”), який був схвалений 22 березня 1971 року.

Однак на початку 70-х років розвиток європейської інтеграції був перерваний низкою міжнародних кризових явищ (підвищення цін на нафту, та криза міжнародної валютної системи). Цей період отримав назву "євроскептицизму" або "євросклерозу". Постало питання про необхідність удосконалення економічної моделі інтеграції, яка б могла адекватно реагувати на зміни у світовій економіці.

Найбільш плідний період євроінтеграції (із середини 80-х до початку 90-х років), пов’язаний із призначенням головою Європейської комісії політичного діяча Франції Жака Делора. Головною метою реформування ЄС стало створення Єдиного внутрішнього ринку, цілісної євроекономіки, яке було зафіксовано в Єдиному Європейському Акті (ЄЄА), підписаному у Люксембурзі та Гаазі, який вступив у силу 1987 року. Єдиний внутрішній ринок (ЄВР) повинен був являти собою "простір без внутрішніх границь, у якому забезпечується вільний рух товарів, капіталів, послуг і цивільних осіб" (простір „4 свобод”), його створення було передбачено до 31 грудня 1992 р.

У грудні 1991р. сесія Європейської ради, що відбулася в голландському місті Маастрихт, схвалила підготовлений текст Договору про Європейський союз (Маастрихтский Договір про Європейський союз), а 7 лютого 1992 р. там же відбулася офіційна церемонія його підписання всіма державами-членами (Слайд 8). Відповідно до Договору засновувалося єдине європейське громадянство, політичний союз, а також формувався економічний і валютний союз.

А тепер більш докладно розглянемо процес розширення європейського співтовариства на протязі більш ніж півстолітнього періоду. Країнами засновниками співтовариства були Франція, Німеччина, Бельгії, Італія, Люксембург і Нідерланди у 1951 році. У 1973 році до ЄС приєдналися Великобританія, Данія та Ірландія (Слайд 11), у 1981 – Греція, у 1986 – Іспанія та Португалія.

9 листопада 1989 року після падіння Берлінської стіни постало питання про об’єднання Німеччини, яке відбулося у жовтні 1990 року, що розширило кордони ЄС.

Після розпаду соціалістичного табору назрівало найбільше розширення ЄС за всю його історію. У зв’язку із цим у 1993 році країнами-учасниками співтовариства були розроблені так звані "Копенгагенські критерії"для країн претендентів на вступ до ЄС.

Перша група критеріїв (політичні):

·забезпечення свободи парламентських, президентських виборів і виборів до місцевих органів влади;

·створення та розширення діяльності демократичних інституцій, неурядових організацій, незалежних засобів масової інформації;

·прийняття законодавства, що надійно захищає права меншин, і створення відповідних установ;

·посилення боротьби з організованою злочинністю та корупцією;

·вирішення питань правового забезпечення та посилення спроможності боротьби з відмиванням коштів;

·створення надійно діючих інститутів у сфері юстиції і внутрішніх справ;

·здійснення заходів з протидії дискримінації у всіх сферах суспільного життя;

·гарантії незалежності судової влади, покращення функціонування судів;

·захист особистих свобод.

Друга група критеріїв (економічні):

·макроекономічна стабільність;

·здійснення адміністративної реформи та структурних реформ;

·наявність ринкових інститутів;

·лібералізація торговельного режиму;

·відповідне правове забезпечення ринкових перетворень;

·поліпшення умов конкуренції;

·створення середовища, сприятливого для підприємницької діяльності;

·створення сприятливого інвестиційного клімату;

·підвищення кваліфікації робочої сили;

·здійснення промислової політики, спрямованої на зниження матеріало- та енергоємності виробництва.

Третя група критеріїв ("членські"):

визнання, прийняття, виконання та правове застосування "спільного доробку" ЄС, тобто сукупності правових документів, напрацьованих Співтовариствами (договори, постанови, директиви та інші акти).

У 1995 до ЄС увійшли Австрія, Фінляндія, Швеція (Слайд 16). Це розширеннябуло самим природним, органічним і безпроблемним. У ЄС вступили три держави, що перебували на такому ж рівні економічного, соціального й політичного розвитку, що й держави, які становили "інтеграційне ядро". В 1995 р. виробництво ВВП на душу населення в Австрії становило 110,3% від рівня ЄС, у Фінляндії - 97,0%, у Швеції - 102,6% . Всі три країни могли б увійти в ЄС і раніше, але цьому перешкоджала ситуація "холодної війни". Вони мали статус нейтральних держав, збереження якого було важливою умовою геополітичної рівноваги й стабільності в Європі.

Переговори про вступ нових членів до ЄС почалися у березні 1998 з такими країнами як Угорщина, Латвія, Литва, Польща, Словаків, Словенія, Чехія, Естонія, Кіпр та Мальта. Після переговорів з кандидатами на членство в ЄС остаточне рішення про запрошення цих країн ввійти до ЄС було оголошено 13 грудня 2002 року в Копенгагені. Європейський Парламент проголосував за розширення 9 квітня 2003 року.

Болгарія та Румунія закінчили переговори про вступ 14 грудня 2004 року і долучилися до ЄС 1 січня 2007 року. Угода про вступ Болгарії та Румунії була підписана 25 квітня 2005 року в Люксембурзі і ратифікована 25 членами ЄС.

Отже на сьогодні площа ЄС складає більше 4,3 млн. км2, а населення ЄС налічує більше 500 млн. осіб. За цими цифрами ЄС посідає третє місце в світі після Китаю та Індії. Розглядаючи ЄС як співдружність держав, слід зазначити що сьогодні до нього входить 27 держав.

Слід зазначити, що не всі європейські країни є членами Європейського Союзу. Так, до ЄС не входять Швейцарія, Норвегія,Ісландія та Ліхтенштейн. Населення цих країн задоволено рівнем розвитку своїх країн і станом відносин з ЄС. Більше того, ці країни створили власну організацію - Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ), що керується у своїй діяльності законами ЄС. Усі вони, крім Швейцарії, беруть участь у Європейському економічному просторі (спільне об‘єднання цих країн з ЄС), в рамках якого діють всі принципи економічних відносин ЄС – свобода пересування товарів, людей, капіталів, послуг. Тому їхні відносини з ЄС є дуже активними, але вони на сьогодні ще не готові віддавати частину державних повноважень на користь загального об’єднання, яким є Європейський Союз.